Без ілюзій

Народний артист України, Шевченківський лауреат, провідний актор Національного театру ім. І. Франка, засновник Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», відомий кіноактор й улюбленець публіки відсвяткує ювілей. Іменинник вирішив не грати виставу, а захотів щиросердно поговорити зі своїми глядачами і колегами про життя, час і про себе. Наша бесіда з Анатолієм Георгійовичем вийшла в певному розумінні генеральним «прогоном» ювілейної моновистави, хоча, звичайно, все не розповів, обіцяючи для глядачів сюрпризи. Сценарій вечора існує, але як людина творча і темпераментна, Анатолій Хостікоєв більше покладається на імпровізацію, чесно зізнаючись, що не знає, куди його можуть завести спогади.

КОЖНІ ДЕСЯТЬ РОКІВ ПОТРІБНО ЗМІНЮВАТИ БУРКУ

— Анатолію, кожне чергове десятиліття у людини — етап, коли можна розмірковувати над тим, як прожив, чого досяг, про що мрієш. У Вас вже можна запитувати за традиційною формулою сенсу життя: «Побудувати будинок, посадити дерево і виростити сина», як справляєтеся з цими важливими пунктами?

— У осетинів є красивий звичай, кожні десять років змінювати бурку. Наприклад, на минулий мій ювілей приїжджали мої брати з Осетії і подарували бурку й прямо на сцені під час привітання її вручили. Днями зателефонували, пообіцяли приїхати і нову бурку подарувати... Я здивувався, у мене ж є! Э, відповідають, видно, ти забув осетинські звичаї.

— Українізувався!

— Ні, я осетин, що народився в Україні.

— А Ви користуєтеся тією дарованою буркою, чи вона як музейний експонат висить удома?

— Звичайно користуюся! До речі, бурка для кавказьких народів є символом домівки. Коли в горах пасуть овець, бурка їх від холоду рятує, вітру, дощу, у ній ховаються, як в будинку, вона тепла, з товстої повсті. До речі, вона — реальний варіант будинку, так історично склалося, що бурка замінює осетинові будинок багато в чому. Моя зберігається у мене на дачі й не залишається без діла, я нею періодично користуюся. Дуже радий, що приїдуть мої брати, а їхній подарунок — бурка — це як нова надія...

ВИХОВАННЯ — ЦЕ ВЧИНКИ, А НЕ СЛОВА

— З синами у Вас теж все гаразд.

— Так, тут я план виконав, у мене два чудові сини — Георгій і Славко, вони — моя найбільша надія. Коли Георгій був маленький, я йому говорив: «Ти — це я, тому я ніколи не покину тебе, не помру, ти — моє продовження і так ми житимемо в наших продовженнях від роду до роду». Так само і Славкові зараз це розповідаю. Діти — найважливіше, моя радість і великий клопіт. Хочу, щоб вони були щасливі, щоб у них склалося життя і вони знайшли свій шлях. Ось так, як, наприклад, я себе знайшов свого часу.

— А чим таким важливим виховним Ви ділитеся з синами, можливо згадуєте, що Вам колись в дитинстві говорив батько?

— Річ у тому, що батько мій практично мене не виховував, ніколи не говорив, роби так або інакше. Весь його виховний процес — це були вчинки, а не слова. Він був дуже мудрою людиною, жити по совісті було його єством і його вчинки ставали для мене прикладом, як має бути, що в житті правильно. Його уроки я запам’ятав на все життя. Батько ніколи не підвищував на мене голос. Він був спокійний і грунтовний — справжній осетин. До речі, у мене немає його витримки, я вибуховий, буває, можу зірватися, накричати. Тут я напевно, більше в маму, вона була темпераментна, запальна — справжня українка!

— Батько бачив Вас на сцені у виставах?

— Лише у дипломній виставі Театрального інституту ім. Карпенка-Карого — «Вестсайдськая історія». Батько рано пішов, у 59 років, а мама бачила мене потім у виставах, і бабуся теж. Вона була у мене колоритна, зі зростом 2 м 5 см, її називали «мадам Хоменко-Велика ведмедиця». Батько, щоб догодити тещі, став вивчати українську мову, треба було чути як він читав «Заповіт»... Батько був дуже артистичний, він до війни починав вчитися акторському мистецтву у себе на батьківщині у видатного осетинського актора Володимира Тхапсаєва, а вже тут у Києві, у нього було звання — «Народний артист дорожньої обласної лікарні № 2» (він грав у самодіяльному театрі). У своїй зоряній ролі в мініатюрі «Хочу харчо...» батько дуже виразно повторював цю фразу, тому що так і розмовляв, як осетин з акцентом. Пізніше, коли Григорій Горін приїжджав до Києва на прем’єру «Кіна IV», я розповідав йому про цю роль батька, і здивувався, коли Горін сказав, адже цю мініатюру я написав. Ось так коло несподівано замкнулося.

— Ваш старший син Георгій вже визначився з професією, він став актором, а які думки у Славка, він продовжить династію?

— Я дуже хочу, щоб Славко пішов цим шляхом. Він з дитинства вже виходив на сцену у виставах, і я бачу, що йому це подобається. Син любить пародіювати, йому легко дається цей жанр, він дуже здібний хлопчик. І ще він володіє дуже важливою для актора рисою, відповідальністю. Якось на виставі «Біла ворона», (у Славка роль напочатку і вона дуже важлива), а у нього температура під 40 (закінчилося це швидкою допомогою після вистави), але як він старався, з останніх сил все чистенько зіграв. Він пішов на подолання, розуміючи, що не може всіх нас підвести, а був тоді зовсім маленький. Я, як батько, не пожалів сина, ми були партнерами і нам довелося піти на акторську жертву. У мене чудові сини, вони дружні і я сподіваюся, що вони йтимуть по життю разом.

— Ну, а що зі зведенням будинку?

— Взагалі, будинок для мене, якщо глобально — це моя родина. Дуже радий, що є моя Наташа (актриса Наталія Сумська — А. П.), яка все розуміє, підтримує, дає можливість мені відчувати себе чоловіком і створює затишок нашої родини. Цей будинок-родину ми побудували і дуже його цінуємо. До речі, реальний будинок мені завжди хотілося побудувати, але це на разі мрія...

— До наступної бурки є десятиліття, отож встигнете!

— Сподіватимемося. А дерева? Садив, правда, не дуже вони росли. Але я ніколи не рубаю дерев, сік з беріз не беру і взагалі дуже дбайливо ставлюся до природи. Коли їду на дачу, жахаюся стану наших узбіч, лісів, все у смітті, занедбане, завжди прагну по можливості прибрати, вивезти залишені кимось мішки зі сміттям.

ТЕАТР — ЦЕ ГРАНДІОЗНИЙ ОБМАН

— А що для вас театр, друга домівка або просто місце роботи?

— Це не просто місце роботи, тож ставлення до театру розділяю на певні періоди життя. З віком у мене до нього змінюється ставлення. Дуже люблю театр, але якщо раніше говорив, мій театр — моя родина, то зараз немає тієї переконаності, приходить переосмислення, змінюються цінності. Я шалено люблю своїх партнерів, проте з часом починаєш розуміти, що в театрі люди просто зібралися, щоб вижити. А при такому ставленні здійснюються вчинки, які недопустимі в родині. Для того, щоб вижити, зраджуються людські принципи, «наступаєтся» на чиєсь горло. Якщо таке відбувається в родині, це веде до краху. У театрі зараз таке стало можливе, тому не вважаю театр своєю другою домівкою, для мене — це місце, де я себе творчо реалізую. Це своєрідний будинок ілюзій, де на три години потрапляєш в іншу реальність, ведеш за собою глядачів, і це чудово. Сюди ми всі йдемо за ілюзіями. А репетиції? Це ж взагалі можливість сховатися від багатьох проблем. З головою поринаєш у роботу. А взагалі театр — це грандіозний обман. Чим талановитіше ти обманюєш глядачів, тим ти кращий актор, чим більше людей повірить у твій обман, тим вищий твій професіоналізм. Мистецтво — це емоції, люди плачуть, сміються, розуміючи, що це все неправда. У театр не йдуть шукати уму-розуму, сюди йдуть за емоціями, співпереживаннями, а якщо й отримати відповідь, то не розумом, а серцем.

ТЕТ-А-ТЕТ ІЗ ПУБЛІКОЮ

— Свій ювілейний вечір Ви назвали «Монолог. Автобіографія». Чому монолог, а не діалог, або наприклад, розмова?

— А з ким розмовляти на 60-річчя? Лише з самим собою. Спочатку взагалі не хотів робити жодного вечора, думав, здається, все вже сказано, але потім раптом відчув, треба все-таки поговорити зі своїми глядачами. Дирекція театру пропонувала зіграти виставу, і «Грек Зорба» добре прозвучав би на ювілеї, але я вирішив поспілкуватися тет-а-тет з публікою. Відчув, що далі, може, не буде такої нагоди для відвертої розмови з глядачем, а може не буде бажання, або потреби, а на наступному ювілеї будуть зовсім інші думки про життя. Хоча ми з Богданом Бенюком (колега, друг, кум — А. П.) пообіцяли один одному, що у 85 років зіграємо «Швейка» і будемо залазити на дах вагону! Тому, 60 років — саме той час, коли, не впадаючи в маразм, можна пригадати, з чого все починалося і поговорити про те, що хвилює сьогодні. Ювілей мине, але життя не зупиняється, я сподіваюся й надалі працювати, любити, творити! 

На вечері визначив важливі для себе теми розмови, співатиму, гратиму на баяні, показуватиму уривки з вистав, пригадаю режисерів, вчителів, колег, але куди мене заведе монолог, не уявляю!..