Падіння «богів». Перші «єретики»
Оскільки телеканал «Інтер», який активно реформується (як вважають деякі наші медіа-авторитети), раптом вирішив відреагувати на 90-і роковини утворення СРСР, щоправда, без свого звичного радянофільського екстазу (що вже добре), і дав декілька сюжетів про «великі звершення», про Магнітки — Дніпрогеси — Біломорканали, а поточного року явно відреагує на 60-і роковини смерті «батька всіх народів» Сталіна, то дозволю і собі торкнутися цікавих і показових подій минулого. Тим паче, що вони, на превеликий жаль, досі залишаються дуже актуальними для нас. Чого гріха таїти, в багатьох сферах життя України Сталін і нині «живіший всіх живих»...
А торкнуся я в цьому контексті вельми цікавих відвідин у Москві «кремлівського горця» югославським комуністичним керівництвом на чолі з маршалом Йосипом Броз Тіто. Це було наприкінці Другої світової війни. Югославські партизани, які воювали проти німців, хорватських усташів і сербських четників, дивилися на Сталіна і його соратників, як на живих богів, як на носіїв абсолютної променистої істини, як на невичерпну криницю мудрості всіх часів і народів. Тим більше жахливим стало розчарування... Воно було настільки велике, що правовірні сталіністи Тіто, Джилас, Ранкович перетворилися на перших комуністичних єретиків у радянській сфері впливу на сході Європи. Вже потім їхній «поганий приклад» підхоплять Китай, Албанія, Румунія, які не бажали демонструвати рабську покірливість «столиці прогресивного людства» Москві. Втім, сам Тіто міг би й раніше зробити якісь висновки. Адже він, будучи полоненим солдатом австро-угорської армії, брав участь у громадянській війні в Росії як «інтернаціоналіст». Коли більшовики захопили владу, перші декілька місяців вони почували себе досить невпевнено з мілітарного погляду, адже стара російська армія була ними самими деморалізована і розвалена, а Червона ще не сформована. Але в країні перебувало декілька мільйонів військовополонених німців, австрійців, угорців, чехів, словаків, хорватів, турок. Приблизно 300 тисяч з них стали під червоні прапори. А були ще й десятки тисяч китайців, яких російська влада завербувала на тилові роботи. Син кишинівського аптекаря Йона Якір за свої гроші найняв декілька сотень китайців і пішов на чолі цього загону воювати за радянську владу. Багато з цих «інтернаціоналістів» потім у своїх країнах стали комуністами і навіть партійними вождями, як хорват Йосип Броз (Тіто він стане пізніше). Але дехто розчаровувався в комуністичних ідеях і очаровувався іншими. Наприклад, комісар інтернаціональних з’єднань, героїчний учасник громадянської війни, член РКП (б) товариш Роланд Фрейслер. Повернувшись до Німеччини, він відійшов від комуністичної ідеології, а 1925 року прилучився до нацистського руху, завдяки участі в якому він став міністром юстиції Пруссії і статс-секретарем Імперського міністерства юстиції з особливих доручень і боротьби з саботажем. Брав участь у горезвісній нараді у Ванзеє, де підтримав резолюцію про «остаточне розв’язання єврейського питання». Фрейслер керував усіма процесами у справах учасників Липневої змови 1944 року, засудив «зрадників» до страти. До речі, таких, як він, колишні комуністів у НСДАП було чимало. Відразу ж після перемоги нацистів 1933 року, у КПН (компартії Німеччини) почався добре відомий нам в Україні процес «тушканізації». Комуністи — «тушки» побігли вступати до нацистської партії. Вище керівництво НСДАП це «перетікання» кадрів заохочувало, заявляючи, що з комуніста завжди вийде добрий нацист, а з соціал-демократа — ні. Але рядові ветерани нацизму до вчорашніх комуністів ставилися зневажливо, називаючи їх «біфштексами»: зовні «брунатний», а всередині «червоний». Але Тіто вірив у комуністичні ідеали аж до кінця своїх днів. Інша річ, що він не сприймав (зрозуміло, вже після Другої світової війни) їхньої сталінської інтерпретації.
Активний учасник спілкування із Сталіним югославський генерал і марксистський ідеолог Мілован Джилас залишив книгу спогадів «Бесіди зі Сталіним». Ця людина теж була щирим комуністом-сталіністом, який ставився до радянського вождя з благоговінням. Але зіткнувшись із радянською дійсністю і спостерігаючи Сталіна зблизька, Джилас почав відчувати перші сумніви. Все почалося з дрібних побутових спостережень у Кремлі і на дачі Сталіна. Поступово з окремих штрихів і начерків виникла яскрава картина. Джилас уважно придивлявся до найдрібніших особливостей поведінки людей, які спочатку здавалися йому напівбогами. Потім кількість вражень перейде в якість ставлення до радянської системи. Що ж у першу чергу привернуло увагу спостережливого чорногорця? Перш за все, деякі звички радянських номенклатурних товаришів: «Сталін поглинав кількість їжі, величезну навіть для більш крупної людини. Найчастіше це були м’ясні страви — тут відчувалося його горське походження. Він любив і різні спеціальні страви, яких багато в цій країні з різним кліматом і цивілізаціями... Радянські вожді, які регулярно обжиралися на таких вечерях, вдень їли мало і нерегулярно, а багато з них один день на тиждень для «розвантаження» проводили на фруктах і соках». Але Джилас звертав увагу не лише на побутові особливості, він бачив, що в цій радянській системі є провідним і визначальним: жорстока боротьба за владу, за право належати до привілейованої верхівки, яка високо піднялася над «бидлом», тобто радянським народом, який відрізнявся від кріпаків лише тим, що влада постійно співала цим безправним людям компліменти, розповідала про велич цих жебраків, про їхню всесвітньо-історичну місію на тлі бараків з туалетом на дворі. Чорногорець писав: «Світ, у якому жили радянські вожді, — а це був і мій світ — поступово починав з’являтися переді мною в новому вигляді: жахлива, безперервна боротьба на всіх напрямках. Все оголювалося і концентрувалося на зведенні рахунків, де всі відрізнялися один від одного лише на вигляд і де в живих залишався лише сильніший і спритніший.
Тоді як радянській людині не можна було і мріяти про закордонну поїздку, югослави вільно подорожували світом і вільно поверталися у свою країну. Жодна з так званих соціалістичних країн не могла похвалитися таким рівнем життя, як у Югославії. Розрив із СРСР явно пішов Югославії на користь
І мене, сповненого захвату від радянських вождів, тепер охопив страшенний подив через волю й пильність, що не полишали їх ні на мить. Це був світ, де не було іншого вибору, окрім перемоги чи смерті». Югослави були дуже здивовані нетовариським і несоюзницьким ставленням до них, коли в московському урядовому готелі радянські «органи» настирливо намагалися підсунути їм повій, яких звали Катя, Наташа й Вава. Треба було бути невиліковним ідіотом, щоб не розуміти, що в сталінській Москві до високопосадових іноземців випадкові «жриці кохання» з вулиці потрапити не могли. То була зухвала й демонстративна провокація, як і прослуховування розмов, через що югослави змушені були спілкуватися пошепки.
З югославами Сталін дозволяв собі такі одкровення, яких, звісно, не було в радянських газетах. Джилас згадує: «Якоїсь миті він (Сталін. — І.Л.) встав, підтягнув штани, ніби готуючись до боротьби чи кулачного бою, і майже в захваті вигукнув:
— Війна невдовзі скінчиться, через п’ятнадцять-двадцять років ми оговтаємося, а потім — знову!
Щось страшне було в його словах: жахлива війна ще тривала».
А Тіто дуже дивувався з російського пияцтва: «Повертаючись на свою дачу, Тіто, який теж не переносив великих кількостей алкоголю, зауважив в автомобілі: — Не знаю, що за дідько з цими росіянами, що вони так п’ють —якесь розтління та й годі!»
Дуже уважно придивлялися югославські комуністи до національного устрою СРСР, але, судячи з усього, правильних висновків не зробили і комуністична Югославія теж закінчила погано.
Югославська делегація відвідала Україну, де зацікавилася особистістю її московського намісника М.С. Хрущова. Джилас згадував: «Ми чули, що за народженням він був не українцем, а росіянином. Але про це мовчали, уникав розмов на цю тему й він сам, оскільки було незручно, що в Україні навіть голова уряду не українець! Було справді дивно для нас, комуністів, здатних виправдати й пояснити все, що могло б зіпсувати ідеальну картину, яка змальовує нас самих, що між українцями (нацією, яка за розмірами перевершує французьку і де в чому культурніша, ніж російська) не знайшлося особистості на місце голови уряду... проти українських націоналістів все ще велися невеличкі операції — однією з жертв ліг талановитий російський генерал Ватутін, і нас не могло задовольнити пояснення, що все це лише наслідки живучого українського націоналізму. Напрошувалося запитання: а звідки цей націоналізм, якщо нації в СРСР справді рівноправні? Вражала й дивувала явна русифікація громадського життя — в театрі розмовляли російською, деякі газети виходили російською мовою...» А що сказав би Мілован Джилас сьогодні, відвідавши «незалежну» Україну, ознайомившись з горезвісним мовним законом Ківалова-Колесніченка, подивившись передачі Першого національного (???) телеканалу... Гадаю, він сказав би, що сталінська русифікація України триває і посилюється.
Ідіотизм повсякденного життя радянської верхівки, примітивність і обмеженість її інтересів підштовхували югославського товариша до сумних роздумів. Усі жарти й гострота кремлівських вождів неминуче зводилися до випивки. Наприклад, у Сталіна пропонували назвати, скільки було градусів нижче нуля на градуснику, а потім вимагали, аби той, хто помилився, випив саме стільки чарок, на скільки градусів він помилився. Вражений Джилас писав: «Такий початок вечері породив у мені єретичну думку: адже ці люди, ось так замкнуті в своєму колі, могли б вигадати й ще безглуздіші приводи, аби пити горілку, — довжину столу в кроках чи кількість п’ядей у столі. Хтозна, можливо, вони і цим займаються! Від визначення кількості горілки за градусами холоду раптом війнуло на мене ізоляцією, порожнечею і безглуздям життя, яким живе радянська верхівка, що зібралася довкола свого старого вождя і грає одну з вирішальних ролей в долі людського роду. Пригадав я і те, що російський цар Петро Великий влаштовував зі своїми помічниками схожі гулянки, на яких їли й пили до нестями й вирішували долю Росії і російського народу».
Джиласа неприємно здивувало невігластво радянських вождів щодо Югославії. А.О. Жданов, який у сталінському керівництві вважався «грамотним», поцікавився у гостей, чи є в Югославії оперні театри. Джилас відповів, що в його країні таких налічується дев’ять.
Згодом, вже після московсько-белградського скандалу й розриву, Чорногорія зробила свої висновки: «Сталін міг вчинити будь-який злочин, і не було жодного, якого б він не вчинив. Хоч яким мірилом його міряй, йому завжди — сподіватимемося, що до скону віку, — належатиме слава найбільшого злочинця в історії. Тому що в ньому поєднується безглузда злочинність Калігули з витонченістю Борджіа і жорстокістю Івана Грозного. Найбільше я замислювався і замислююся над запитанням, як така похмура, підступна й жорстока особистість могла керувати однією з найбільших і найпотужніших держав — не рік, не два, а тридцять років!.. Якщо дивитися з погляду людяності й свободи — історія не знає деспота, настільки жорстокого й цинічного, як Сталін. Він методичніший, ширший і тотальніший як злочинець, ніж Гітлер. Він один з тих страшних догматиків, що здатні знищити дев’ять десятих людського роду, аби «ощасливити» решту».
Джилас ще й раніше мав сутичку з радянським генералом, керівником військової місії при командуванні Народно-визвольної армії Югославії, про яку стало відомо Сталіну. Під час взяття Белграда спільно НОАЮ і Червоною Армією, радянські воїни-визволителі зѓвалтували понад дві сотні югославських жінок, з яких половину вбили. Тіто поскаржився главі місії, генералові Корнєєву, а Джилас додав, що вороги революції використовують ці факти в своїй пропаганді, навівши приклад англійських військових: «Вони порівнюють безчинства солдатів Червоної Армії з поведінкою англійських офіцерів, які не дозволяють собі подібних речей». Корнєєв розлютився: «Я категорично протестую проти образливого для Червоної Армії порівняння з арміями капіталістичних країн!» Пізніше, вже в Москві, на обіді в Кремлі Сталін накинувся з різкою критикою на Джиласа, взявши під захист вбивць, насильників і мародерів. Сам генерал і ідеолог КПЮ згадував про це так: «Він (Сталін. — І.Л.) емоційно розповідав про страждання, перенесені Червоною Армією, про жахи, що випали на долю російських солдатів під час вимушених тисячокілометрових переходів через зруйновану країну. Він навіть заплакав, викрикнувши: «І таку армію ніхто не смів ображати, окрім Джиласа! Джиласа, від якого я менш за все чекав чогось подібного, від людини, яку я так тепло приймав. А армія не шкодувала крові заради вас! Можливо, Джилас, який сам є письменником, не знає, що таке людське страждання і людське серце? Невже він не розуміє, що якщо солдат, пройшовши тисячі кілометрів серед крові, вогню і смерті побавиться з жінкою або візьме собі щось — це дрібниця?»
Перше, що ради спробували зробити в дружній Югославії, це організувати там свою шпигунську мережу. До ЦК Компартії Югославії надходили чисельні скарги від югославських комуністів відносно того, що радянські товариші схиляють їх до шпигунства на користь СРСР. Тіто припиняв ці дії радянських спецслужб, що викликало обурення Сталіна. Кремлівський вождь і Молотов написали Тіто листа, в якому докоряли йому в «забутті демократичних норм». Так, вовки виступають за вегетаріанство... У цьому посланні вони прямо нагадали югославському лідерові, що «політична кар’єра Троцького є вельми повчальною». Явно адресуючи свої слова Кремлю і натякаючи на 1937 рік, Тіто проголосив: «Наша революція не пожирає своїх дітей! Ми високо шануємо дітей нашої революції!»
Радянське воєнне вторгнення у Югославію ставало усе більш реальним. Обговорюючи це питання зі своїми соратниками, Тіто вигукнув: «Помремо на рідній землі! Принаймні, пам’ять про нас залишиться». Югослави були готові дати озброєну відсіч агресорам. У країні нестримно зростали антирадянські настрої. Головний ідеолог КПЮ Моше П’яде миттєво став національним героєм Югославії після того, як публічно по-російськи послав товариша Сталіна на три букви... Москва намагалася використовувати в Югославії свою «п’яту колону», членів якої називали «інформбюровцями». «Інформбюро», орган, створений Сталіним замість розпущеного Комінтерну. Але Тіто і його соратники швидко та рішуче розгромили сталіністів, діючи проти них без будь-якої сентиментальності. Для сталіністів було відкрито спеціальний концтабір на одному з островів у Адріатичному морі. Ніколи більше жодних спроб реставрації сталінізму в Югославії не було... Все, що сталося, змусило югославів піти шляхом економічної лібералізації, та й не тільки економічної. Тоді як радянській людині не можна було і мріяти про зарубіжну поїздку, югослави вільно пересувалися по всьому світу і вільно поверталися в свою країну. Жодна з так званих соціалістичних країн не могла похвалитися таким рівнем життя, як в Югославії. Розрив з СРСР явно пішов Югославії на користь. Єдине, в чому югослави сліпо копіювали Радянський Союз — це національно-державний устрій, що й призвело їх до краху. Радянська система була наскрізь лицемірна і жодного національного рівноправ’я не забезпечувала. У країні, де було вісім титульних етносів (серби, хорвати, словенці, боснійці, чорногорці, македонці, албанці та угорці), де сповідали три релігії (православ’я, католицизм та іслам), між іншим, офіційний атеїст Тіто інколи дозволяв собі говорити: «Я як католик...», де відчувалася спадщина двох імперій — Османської та Австро-Угорської, де впродовж століть потужно впливали Австрія, Росія, Туреччина, Італія, потрібно було будувати конфедерацію, не балканський СРСР, а Європейський Союз у мініатюрі. Це був єдиний шанс, але в Белграді ним не скористалися...
