Чесність і честь історика

Про легендарного гетьмана України написано стільки, що бібліографія мазепіани сягає сотень і тисяч томів. Якщо не брати до уваги того факту, що образ Івана Степановича завжди цікавив, приваблював або відштовхував творців художньої літератури (Байрона та Гюго, Словацького і Пушкіна), то й тоді не можуть не вражати масштаби наукової літератури, присвяченої Мазепі, мазепинцям та його добі. Йдеться і про дослідження сучасних український істориків (Тараса Чухліба, Віктора Брехуненка, Сергія Павленка, Віктора Горобця й багатьох інших), спільними зусиллями котрих постать уславленого українського «освіченого володаря», державника, дипломата і мецената очищується від імперських міфологем, політично заангажованих вигадок і тенденційних нашарувань. Утім, певна річ, значна частина роботи як із видання корпусу документальних джерел, так і популярної літератури ще попереду.

Якщо ж говорити про сучасну російську мазепіану та історіографію епохи Мазепи, то найперше слід назвати праці санкт-петербурзького історика, доктора історичних наук, керівника Центру досліджень історії України Санкт-Петербурзького університету (єдиний у Росії заклад такого типу!) Тетяни Геннадіївни Таїрової-Яковлєвої. Її об’єктивні, чесні книжки, що органічно поєднують як дослідницьку глибину, широту джерельної бази, так і блискучу, доступну форму викладу, здобули пані Тетяні заслужену повагу в колах українських учених і нашої громадськості (йдеться, зокрема, про такі монографії, як «Иван Мазепа», видана в серії «Жизнь замечательных людей», «Иван Мазепа и Российская империя» тощо).

І ось минулого тижня Тетяна Геннадіївна представила в Інституті історії України НАН України нову працю українською мовою «Іван Мазепа і Російська імперія: історія «зради» (переклад з російської доктора історичних наук, професора Юрія Мицика). Вона являє собою розширений і суттєво доопрацьований варіант уже згаданої монографії «Иван Мазепа и Российская империя»; ця книжка, випущена у світ видавництвом «Кліо», ставить перед собою, за визначенням самого автора, основну мету: дати переконливе пояснення, чому майже 70-річний гетьман, могутній та успішний, раптом перейшов на бік шведського короля.

Позицію самої Тетяни Яковлєвої доволі виразно унаочнюють оті лапки, в які дослідниця цілком свідомо взяла слово «зрада», застосоване в заголовку книжки щодо Мазепи. Російський історик переконала: весь контекст життя Мазепи та його доби, його величезної державотворчої та культуротворчої діяльності доводить абсурдність будь-яких звинувачень гетьмана в нібито «зраді» цареві. Як відзначив на презентації директор Інституту історії України НАН України академік Валерій Смолій, книжка Тетяни Геннадіївни — це синтез декількох її попередніх праць; причому погляд пані Яковлєвої на героя своєї розповіді і тоді, і тепер залишається незмінним. Вона вважає: ми не зможемо збагнути сенс і причини вчинків Мазепи, якщо будемо розглядати його особистість поза історичним контекстом, вважати його «винятковим» та цілком «самотнім» героєм. Насправді, як переконливо показує автор, Іван Степанович зовсім не був аж таким самотнім, як це іноді зображується, він мав відчутну підтримку в суспільстві. Інша річ, чому, з яких причин він не зміг досягти своєї мети.

Щоб у читача не склалося враження, що наукові інтереси Тетяни Яковлєвої зосереджені тільки й винятково на вивченні особистості Мазепи (хоча це, без перебільшення, можна назвати справою життя історика), відзначимо ще бодай два масштабних проекти з її участю. Спільно з Інститутом історії України НАН України готується видання (у трьох томах, науково прокоментоване й вивірене за першоджерелами) славнозвісного «Літопису» Самійла Величка, цієї славетної пам’ятки української історіографії та літератури початку XVIII століття. Це — ідея Тетяни Геннадіївни. А інший проект, здійснюваний пані Яковлєвою власними силами (тобто силами Центру досліджень історії України при Санкт-Петербурзькому університеті, директором якого вона є), має справді непересічне значення для українських і російських істориків, для всіх, хто цікавиться минулим нашої Вітчизни. Йдеться про видання «Описи документов Малороссийского приказа» (XVII — перша половина XVIII стст.), зводу документальних джерел з історії України (це листи, «челобитні», накази, звіти тощо, складені в Московському Малоросійському приказі, звідки царська адміністрація здійснювала «оперативне управління» Україною). Серед цих документів — 150 абсолютно нових, раніше невідомих історикам. Уже видано перший том «Описи», найближчим часом очікується вихід у світ другого тому. Наприкінці року буде готовий електронний варіант обох томів. Мабуть, лише фахівці-історики повною мірою оцінять, наскільки важливим є цей проект пані Тетяни для розвитку української гуманітарної науки.

Як сказав доктор історичних наук Віктор Брехуненко, пані Тетяна у своїй книжці пропонує нам свіжу та цікаву інтерпретацію таких тем: економічна діяльність Мазепи (до речі, показано, як саме Мазепа позбувся своїх обширних українських маєтностей, і, що також доволі цікаво, коли саме це було: у травні 1708 року, напередодні вирішальних та трагічних подій!); Мазепа і Правобережна Україна (у світлі політичних концепцій гетьмана). Тетяна Геннадіївна додала до цього таке: «У Росії були і є історики, які категорично відкидають ідею про те, що Україна-Гетьманщина була економічно розвинутим утворенням. А я, навпаки, вважаю, що саме так, була».

І наостанок: декілька цікавих висловлювань пані Тетяни, які доволі яскраво характеризують її людські риси та її принципи як ученого. «Колишній ГКЧП-іст генерал Варенніков зненавидів мене за книжку про Мазепу. Я це знаю і цим пишаюся!» І ще: «Санкт-Петербурзький університет, де я навчалася, віддавна відрізнявся своїм вільнодумством; певною мірою «дисидентом» був і мій вчитель, професор Моргуліс, який перший зацікавив мене історією України». І нарешті: «Інтерес до історії України у мене не сімейний. Сімейним можна назвати інтерес до історії як до науки загалом. Але ще з дитинства я захоплювалася військово-пригодницькою тематикою — і прочитала про Івана Богуна! Ця постать глибоко запала в мою душу, що й визначило багато в чому подальші події».

Хочеться побажати Тетяні Яковлєвій, талановитому вченому, чесному історику, гідному громадянину Росії, написати й видати ще десятки книжок, які із захопленням читатимуть усі, кому цікава історія України та Росії, важливі добросусідські відносини наших народів.

* * *

Тетяна Геннадіївна Яковлєва люб’язно погодилася відповісти на декілька запитань кореспондента «Дня».

— Пані Тетяно, ви вже не один рік присвятили вивченню життя, політичної та духовної спадщини гетьмана України Івана Мазепи. А яким він бачиться вам як людині?

— Мазепа для мене передовсім — справжній інтелігент (це його визначальна риса), блискучий дипломат, людина, яка володіла рідкісним умінням чекати, терпіти і приховувати свої думки (він чудово знав праці Макіавеллі). І правдивий патріот, що не означає, ніби його патріотизм був вільним від станових обмежень доби. Важливо пам’ятати ось про що: Мазепа 20 років був при владі, а за стільки років правління навіть «янгол» як мінімум трохи зіпсувався би...

— На вашу думку, чи міг Мазепа досягти успіху, укладаючи військово-політичний союз зі шведами? Чи його справа була безнадійною?

— Я особисто вважаю, що Мазепа не мав шансів на успіх. Таким було співвідношення сил у той період. Звичайно, я готова вислухати аргументи і на користь іншої точки зору.

— Низка українських вчених та істориків української діаспори (наприклад Орест Субтельний у книжці «Мазепинці») висловлюють таку думку, що Мазепа не був і не міг бути зрадником хоч би з тієї причини, що не були витримані з боку сюзерена — тобто Петра I — умови своєрідного «договору» з васалом, який монархи укладали у XVII — XVIII стст. із підпорядкованими їм князями: останні зобов’язувалися визнавати верховенство «свого» монарха, але й той, у свою чергу, зобов’язувався надавати їм захист і підтримку. Оскільки Петро своїх зобов’язань щодо Мазепи не виконав («захищайся від поляків, як можеш, я тобі й десяти солдатів дати не можу»), то й гетьман мав повне право вважати себе вільним від усіх зобов’язань перед царем. Чи погоджуєтеся ви з такою думкою?

— Цілком погоджуюсь. Цікаво згадати, що цар Олексій Михайлович, оголошуючи 1653 р. війну Речі Посполитій, та й раніше, оперував таким аргументом: гетьман Богдан Хмельницький не може бути «зрадником», як його називала польська влада, оскільки король Ян-Казимир не дотримав своїх зобов’язань щодо Богдана. До «випадку» Мазепи застосовані такі ж самі підходи й аргументи! До речі, я про це пишу у своїй статті про систему відносин підданства у XVII — XVIII століттях, надрукованій у «Российском историческом журнале».

— Ви очолюєте Центр досліджень історії України Санкт-Петербурзького університету. Будь ласка, декілька слів про роботу цього центру.

— Цей центр було створено 2004 року. Його головне (проте не єдине) завдання — це публікація джерел з історії України (особливо ранньомодерної доби XVII — XVIII століть), їхнє наукове опрацювання. Звичайно, підтримуємо найтісніші зв’язки з українськими істориками, Інститутом історії України, з університетами. Як і кожен керівник, я постійно шукаю гроші, і коли я їх знаходжу, ми реалізуємо змістовні проекти (як видання «Літопису» Величка або документів Малоросійського приказу, про що вже сьогодні згадувалося). У нас у центрі склалася вже згуртована команда, уже захищено кілька дисертацій з історії України. Ми прагнемо як популяризувати постаті й події з історії України, так і розсіювати тенденційні міфи. Крім того, і в Санкт-Петербурзі, і в Москві ще існує безліч неопрацьованих джерел з історії України, і ми хочемо ввести їх у науковий обіг.