«Самоокупний літературний журнал — це цілком реально»

В Україні зникають «товсті» літературні журнали, які були не лише місцем вдалого дебюту для багатьох письменників та публіцистів, але й об’єднували довкола себе цілі покоління мислячої аудиторії. Слідом за популярними журналами «Вітчизна» та «Київська Русь» півроку тому зупинило вихід ще одне авторитетне видання — «Сучасність».

Заснований у 1961 році в Мюнхені (Німеччина), цей літературний місячник за час свого існування видавався в США та з 1992 року в Києві. Навіть у складні часи видання не припиняло свого виходу, відкривши новому поколінню читачів заборонених свого часу в Україні знакових письменників – Миколу Куліша, Бориса Антоненка-Давидовича, Михайла Семенка. Видання було трибуною для спілкування з читачем Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського. Будучи одним із найавторитетніших «товстих» журналів, «Сучасність» формувала естетичний смак цілого покоління українських читачів.

Починаючи з 2000-х часопис почало «штормити», а з жовтня 2012-го він взагалі перестав виходити. Про проблеми «Сучасності» та нерівну конкуренцію друкованих книг із онлайн виданнями «День» розмовляв з останнім редактором збірника, президентом Асоціації українських письменників Тарасом ФЕДЮКОМ.

— Колись було брендове гасло видання: «Сучасність» — це журнал вільної української думки». Він таким був упродовж останніх 20 років. А потім почалося… — говорить Тарас Олексійович. — Через певні фінансові проблеми журнал на початку 2000-х кілька разів призупиняв свій вихід. Тоді головним редактором був Ігор Римарук. Потім «Сучасність» знову почала виходити під егідою Інституту національної пам’яті і… знову перебої у фінансуванні. Редагувати часопис у 2009 році мене запросив В’ячеслав Кириленко. На той час співзасновниками журналу були Інститут національної пам’яті та Фонд молодіжних демократичних ініціатив, яким керує політик. Рік ми виходили стабільно. За цей час вдалося видати знакові твори, зокрема у нас відбулася прем’єра роману Василя Шкляра «Чорний ворон», подали великий уривок з роману Оксани Забужно «Музей покинутих секретів». Також друкували прекрасні огляди публіцистів та літературних критиків. Але після президентських виборів 2010 року спонсори розбіглися від партії «За Україну!», а відповідно — й від «Сучасності». У 2010 році журнал знову перестав виходити. Тож коли мене знайшло видавництво «Спадщина-Інтеграл» і запропонувало відновити журнал, я, звичайно, погодився. Ми обговорили ключові аспекти співпраці, вийшли на мінімальні витрати (штат — лише три людини, які отримували символічні гроші) та запустили проект. Я взяв на себе зобов’язання за три роки вивести видання на самоокупність. І це було цілком реально. Але нові видавці не дали часу це довести.

— Тобто, інвестор не виконав свої зобов’язання?

— Видавництво змінило думку, повідомивши, що вже через три місяці журнал повинен фінансувати себе сам. У результаті через неможливість утримувати навіть штат із трьох людей я подав заяву про звільнення й пішов з журналу. Я кілька разів пропонував видавництву, щоб воно віддало права на часопис, й редакційна рада могла знайти іншого інвестора. Але вони категорично відмовили. Більше того — вимагали гроші з редакційної ради за те, що витратилися на випуск п’яти номерів. Таких речей у письменницько-видавничому середовищі ще не було. Літератори можуть пересваритися, не поділивши муз, поконфліктувати, але щоб свідомо знищити видання з такою історією — цього не допускали. Наразі АУП закликала всіх письменників бойкотувати це видавництво.

— Чи бачите ви вихід із ситуації? Чи реально реанімувати видання?

— Видавництво й досі володіє правами на журнал. Знаю, що воно робило спробу самотужки укомплектовувати часопис, але так і не спромоглося це зробити. Тим більше, що редакційну раду на чолі з академіком Іваном Дзюбою обурили всі ці ігрища довкола видання. Це потрібно робити прозоро, зрозуміло та професійно.

Звичайно, у тому, що журнал не виходить, я відчуваю частину своєї провини. Безумовно, потрібно було більш серйозно поставитися до тієї структури, якій передавали права.

Який бачу вихід із ситуації? Були пропозиції видавати новий журнал «Сучасність плюс» із іншими засновниками. Але я все ж таки сподіваюсь, що здоровий глузд переможе. Час, звичайно, грає проти журналу.

Робити сьогодні самоокупний літературний журнал — цілком реально. Навіть попри обмежені умови, штат «Сучасності» налагодив роботу, за якою через рік тираж склав би тисячу примірників. Навіть цього б виставило, щоб вивести видання на самоокупність.

— «Сучасність» — не єдиний літературно-мистецький журнал в країні, що перестав виходити. Можливо, такого типу видання просто не витримують конкуренції із он-лайн-журналами?

— Дійсно, проблеми є. Сьогодні ми майже не бачимо журналу «Київ», не виходить «Вітчизна» та «Київська Русь» (останню редагував Дмитро Стус), а от тепер і «Сучасність». «Дніпро» змінився до непізнаваності і став напівглянцевим. Наскільки мені відомо, стабільно виходить лише «Кур’єр Кривбасу», але наразі він більше схожий на альманах, бо має величезний обсяг та зменшує періодичність виходу. Від цього культурно-медійний сегмент лише втрачає, бо насправді Інтернет не замінить книги. Паперова художня література — якісно інша. Про це вам скаже будь-який літературознавець. Можливість оприлюднення в Інтернеті чого завгодно понижує загальний рівень літератури. Деякі молоді письменники переступають через принципи та моральні орієнтири, нормативні заборони. Звичайно, є окремі сайти, які спеціалізуються на літературі й для яких якість — це правило. Але таких мережевих платформ небагато. Ще одна проблема — відсутність механізмів осягнення культурно-мистецького сегменту в мережі. Інтернет тільки чекає на своїх критиків з числа мистецтвознавців та літературознавців.

Виходить така ситуація: з одного боку ми втрачаємо літературну критику, бо вона не може існувати без гонорарів. А з іншого — графомани активно платять за те, щоб їх творчість виходила друком. Коли критика не дає оцінок, спрацьовує ринок і, як результат, домінує масова література. Я не проти неї. Я проти того, щоб це була єдина можлива форма існування літератури.

— Чи підтримує бізнес українську літературу? Ви говорили про пошук нового інвестора для «Сучасності». Чи були конкретні пропозиції?

— У нас бракує «культурних олігархів». Людей, які б мислили не категоріями вигоди сьогодні на сьогодні, а далекоглядною перспективою. Меценатів в Україні, які б розуміли важливість світоглядної роботи із суспільством, як колись Євген Чикаленко, практично не залишилось.

«День» також звернувся за коментарем до генерального директора видавництва «Спадщина-Інтеграл» Людмили КОРНЄВОЇ.

— Я особисто дуже розчарована тим, що журнал «Сучасність», який має таку велику історію, наразі не виходить, — зауважує пані Людмила. — Ситуація, що склалася, — не найкраща. Видання ніхто не підтримав. Критикувати нас можуть всі, але допомогти — передплатити видання, надати фінансову підтримку на випуск — ніхто не хоче. Ми готові передати права на журнал. Але кому? Де громада? Реалії такі: редакція видання не комплектує, не надає матеріали, відповідно, ми не друкуємо збірник. Нас багато в чому звинувачують, але ніхто не приходить і не починає конструктивний діалог. Свою позицію ми оприлюднили у заяві редакційної ради видавництва: «… В 2011 році «Сучасністю» зацікавилося молоде видавництво «Спадщина-Інтеграл». Взяло на себе процедуру перереєстрації. Залагодило конфлікт з «Укрпоштою», якій попередній видавець заборгував 6 номерів. Вдалося до промозаходів. Налагодило співвідносини з передплатниками. Видало 5 номерів. Презентувало, поширювало, популяризувало славетну «Сучасність». Щось не вийшло. Пан Федюк, який на етапі попередніх перемовин обіцяв забезпечити передплату мінімум на 500 душ, спонсорську допомогу, грантовий супровід, підтримати фінансову складову проекту жодним чином не зміг. Видання часопису лягло на плечі молодого видавництва. …61% акцій «Сучасності» належить «Спадщині» і жодна інстанція не відбере часопис у видавництва примусово.

«Спадщина» хоче і готова відновити і дати життя славетному українському часопису. І якщо громада в цьому зацікавлена — давайте обговорювати, як це зробити. За допомогою громади — зробимо! Є хтось кращий за «Спадщину», хто хоче взяти на себе відповідальність? То прийдіть, обговоримо».