Чернігів «ласує» абсурдом

Драматургія абсурду, що заполонила світ у середині минулого століття і помітно віддзеркалюється в сучасному театрі, в Україні широкого розголосу не набула. Надто конкретними, заглибленими в побут і філософію позитивізму були й є українці. Наразі для того, щоб відтворити на сцені нашу багато в чому абсурдну дійсність, театр мусить звернутися, зокрема, й до цього, парадоксального, типу драматургії, в якій неймовірне стає реальним, люди перетворюються на носорогів чи стільці, чекання стає дією, а королівство тане, наче шматок рафінаду.

Ці парадокси треба ще вміти поставити, спромогтися зіграти й наважитись сприйняти. Розуміти не завжди вийде. Якщо глядач звик до споглядання на сцені життєво-побутової історії, він може розгубитися, навіть обуритися нерозумінням того, що бачить. Чернігівський глядач практично не дивився вистав естетики абсурду, але на прем’єрі «Стільців» Е.Йонеско в обласному Молодіжному театрі був тихо зосереджений і зачудовано ловив думки персонажів.

Початкуючий режисер Євген Сидоренко грамотно й напрочуд образно повівся з драматургією класика абсурдизму. Два чорні силуети старих людей — жінка (Юлія Матросова) та чоловік (Роман Покровський) — спиною до глядачів починають щось бурмотіти, просити, вимагати, чіплятися одне до одного. Щось цілком буденне й, водночас, незрозуміле. Вони часто торкаються, сідають на коліна іншому, пхаються на стільці, сповзають по ногах. Але ця взаємодія є сильним виразом відчуження, самотності вдвох, порожнечі прожитого життя.

Київський архітектор Тетяна Магура, яка мислить простором, перетворює мініатюрну сцену Чернігівського молодіжного на плутанину уривків пам’яті, підсвідомості. Напівпрозорі рухливі площини з проекцією літографії безкінечних сходів, що нікуди не ведуть, нідерландського графіка М.Ешера створюють фантасмагоричний світ кінця життя, цивілізації та свідомості. У цей уявний всесвіт приходять запрошені Старим фантомні «гості». Їм господарі виносять різномасті стільці, які врешті заповнюють усю сцену. Старі затинаються за них, повзають між ними, аж поки не з’являється «імператор», якому місця не стало, і його запрошують влаштуватися в кінці зали для глядачів (107 місць). Це дає змогу припинити суєту на сцені. Стару тактовно прибирають у напівсвітло, а Старий (Р.Покровський) звертається до «імператора», тобто до можновладця, а скоріше — до нас з промовою, що триває майже всю другу половину вистави. Він завмер на місці, наче пам’ятник людині, чи, навіть, людству, і від імені людства, від нашого імені говорить гіркі та правдиві істини про життя, владу, дійсність. Його промову легко розібрати на виразні сентенції, на гасла, на пам’ятні репліки. Над ними варто думати. Всупереч і... дякуючи абсурду.