Свіжа українська поезія: червень

Юрій Андрухович «Листи в Україну. Вибрані вірші»

Усе — і тексти, і колір матерії, з якої зроблена обкладинка — до «Листів в Україну» добирав сам автор. Як розповідають, Андрухович, коли творив ці поезії, слухав King Crimson, тому й вибрав кольором обкладинки «королівський червоний», підсвідомо, звісно. В анотації зазначено, що перед нами — «канонічні» вірші з усіх його збірок, а також знаменитий цикл «Листи в Україну», що, як розповів автор на презентації в Києві, мав лише одну журнальну публікацію. Цей цикл був написаний у колишній нашій метрополії — Москві та складається з віршів-листів. Форма, як запевняє сам автор, навіяна Йосипом Бродським, і тут доречно пригадати такі вірші, як, скажімо, «Ниоткуда с любовью...» або «Письма римскому другу». Поет, який перебуває поза межами Батьківщини, пише листи про свої враження від московського життя.

У збірці ретельно скомпоновані усі «фірмові» вірші Юрія Андруховича, хіба за винятком тих, що складають збірку верлібрів «Пісні для мертвого півня». Тексти «Листів» то звертаються до середньовічних тем, часто макабричних, то роз’ятрюють імперські комплекси; вони карнавально-іронічні, сповнені вітаїстичної еротичності, алкоголю, а сам ліричний герой часто веде оповідь (багато сюжетних віршів) від маски, за якою ховається, і не завжди власними словами, а впізнаваними цитатами. Тобто тут ви знайдете все, про що писали численні дослідники поетичного доробку автора. Вочевидь, продуктивніше поезію Андруховича читати паралельно з його романом «Московіада» або ж автобіографічною книжкою «Таємниця», остання, до речі, нещодавно перевидана.

У книжці також є тексти, які стали піснями, як «Етюд з воронами», що його вподобав гурт «Мертвий півень», і ті, що лягли в основу імпровізаційного проекту й диску «Андрухоїд», створеного Андруховичем спільно з польськими фрі-джазовими музикантами, та використані в інших музичних проектах. Але ця упізнаваність оманлива. Той, хто думав, що перечитуватиме Андруховича, зазвичай читає його вперше (перефразовую тут слова поетеси Олени Степаненко). І не тільки тому, що цикл, який дав назву книжці, у збірці публікується вперше, і не через нову редакцію текстів, а й тому, що з часом змінюється наше сприйняття поезії. Тож книжка може стати своєрідним тестом на мінливість і чутливість.

Залишається додати, що збірка належить до серії «Українська поетична антологія» (скорочено — УПА), задуманої видавцем Іваном Малковичем як приватний поетичний канон. Але чи можна назвати вибір одного з найкращих видавців та поетів, котрий є особою публічною, на яку орієнтуються, приватним? Навряд, тому є сенс говорити про спробу українського поетичного канону. Крім «Листів в Україну» Юрія Андруховича, до «канону» потрапили книжки «вибраного» Миколи Вінграновського, Тараса Мельничука, Ліни Костенко та Віктора Неборака, але, як сказав видавець, згода патріарха «БУ-БА-БУ» була принциповою для заснування серії.

Галина Крук «Співіснування»

Поетеса раз на вісім років видає нову збірку — мабуть, надто вже прискіпливо ставиться до слова. Але компенсує це книжкове «мовчання» регулярними виступами перед публікою, тому завсідники різноманітних фестивалів та любителі збірних поетичних читань більшу частину її нової книжки «Співіснування» знають майже напам’ять. Звучать ці тексти часом як мантра, що вимагає не тільки особливого медитативного стану, а й точного відтворення звуків.

Звуковий образ поезій Галі Крук — це не просто гра в омоніми, пароніми чи багатозначі слова, як уже встиг зауважити один молодий критик, ні! Це поетична форма, яка повертає поезію до її персвісного (усного) буття, до тих допотопних часів, коли вона була одним цілим із музикою, тобто повертає до їхнього співіснування — або ж співу існування.

У книжці два розділи — «Спів існування» та «Співіснування». У першій частині багато текстів, які відсилають до дитинства, школи, тобто про пам’ять і людей.

У другій частині — в постійному емоційному (я би сказала — драматурнійному) напруженні й у різноманітних образах-сюжетах розігрується драма між чоловіком та жінкою.

Вірогідно, в авторки — семіотичний підхід до мови, маю на увазі трактування її як в’язниці. Мова в її текстах — не просто засіб комунікації з читачем, вона є формою, своєрідною оптикою, якщо хочете — точкою зору на світ, і цю форму авторка намагається подолати її ж засобами. Щоб вирватися із в’язниці мови, доводиться долати заяложені цитати, поп-образи і навіть імена вічних героїв та великих письменників.

Авторка намагається повернути сенс сталим конструкціям, фразеологізмам, змушуючи їх звучати свіжо, немовби вперше (приміром, у вірші «Час від часу я гірша від часу...»).

Галка Крук не зупиняється на розкладанні й конструюванні слів та образів, а одну і ту саму роботу проробляє із власним іменем, яке позначає то пташку-галку, то галочку-закарлючку на полях, то людину. Ідеться про вірш «Жінка, що шиє», який є важливим, може, навіть центровим для збірки «Співіснування», позаяк та жінка насправді зшиває матерію смислів, а точніше, мовну матерію, яка є внутрішнім світом ліричного «я».

Ґео Шкурупій «Вибрані твори»

Це книжка вибраних творів одного з основних українських футуристів, у якій можна знайти не тільки поезію, а й скласти уявлення про весь творчий доробок одного з найцікавіших авторів «Розстріляного відродження». Навряд чи хтось заперечить, що саме поезія є сильною стороною цього автора, тому про неї трохи більше.

До книжки, упорядкованої відомими дослідниками-літературознавцями із Донецька Ольгою Пуніною та Олегом Соловеєм, увійшли вірші зі збірки «Психотези» (виданої ще 19-річним автором), поетичної книжки «Барабан», а також вірші, які опинилися поза збірками, а ще — памфлети і «фрагментарні малюнки, виконані віршами та прозою». Всі ці твори написані в 1920—1930-х роках і спочатку були трактовані критиками як запізніле епатування та анахронізм, окремої критики удостоїлося жартівливе самоназивання автора «королем футурпрерій» — мовляв, які можуть бути королі в радянській країні... Зате сьогодні великий пласт текстів Ѓео Шкурупія, передусім завдяки сміливим формальним ходам, звучить свіжо і сучасно.

Та й, звісно, для любителів історії літератури знайдуться гідні тести, що віддзеркалюють історичну добу (наприклад, «Лікарепопиніада»), і такі, що є зразками революційної «барабанної» поезії. Чим далі хронологічно заглиблюватися в поезії, тим більше в поетичних творах мотивів, продиктованих комуністичними вимогами, зокрема, йдеться про «Зиму 1930 року», хоч і там є багато цікавих художніх знахідок.

Варто зазначити, що Ґео Шкурупій був культуртрегером від футуризму: коли ватажок футуристів Михайль Семенко займався справами «Нової ґенерації» у столичному Харкові, молодший за нього майже на 12 років Шкурупій був у Києві, де видавав «Аванґард», альманах пролетарських митців «Нової ґенерації». Поваги до Шкурупія-особистості додає той факт, що після арешту 1934 року, коли його звинуватили в приналежності до «київської терористичної організації», письменник, на відміну від сучасників, до кінця — своєї кримінальної справи й життя — заперечував висунуті звинувачення і навіть написав скаргу, коли побачив, що його свідчення перекручуються.

Словом, любителів «детективних» біографічних історій початку ХХ століття і поезій Михайля Семенка та Володимира Маяковського вірші Ґео Шкурупія не залишать байдужими й додадуть барв у картині світу авангардизму початку минулого століття. А після поезії читачів може зацікавити і проза, а це оповідання зі збірки «Переможець дракона», повість «Штаб смерти» і романи «Двері в день» та «Міс Адрієна», які увійшли до книжки вибраного разом із цікавими літературно-критичними матеріалами.