Таня МАЛЯРЧУК: «Громадянське суспільство починається з дрібного конструктиву»

«День» уже писав про нову книжку Тані Малярчук — «Біографія випадкового чуда». Вона явно викликала чималий читацький інтерес і доволі різноманітні відгуки критиків. Одна з її найпомітніших ознак (поряд, звісно, з характерною, хоч і дещо модифікованою стилістикою письменниці, її манерою створювати сюжети й портрети персонажів) — виразне «соціальне звучання». Авторка досить глибоко занурилася у специфіку міжлюдських взаємин у пересічних прошарках українського суспільства. Хай як вона прагнула зробити це весело й іронічно, картина нашого соціуму вийшла вельми похмура. Все це й стало поштовхом до розмови з Танею, організувати яку було не так і просто, бо Таня саме займається презентаційними турами Україною, а постійно мешкає тепер у Відні.

— Твоя нова книжка порівняно з попередніми виразно соціальна. Це був свідомий вибір чи так «саме вийшло»? І чи не боїшся ти як авторка спрощення, яке часто несе із собою «соціалка»?

— Олеже, я боюся багато чого, але не спрощення. Просте, ясне мислення — це ідеал, якого я хотіла би досягнути як у приватному житті, так і в письмі. Поки що я блукаю в темряві, плутаюся, метаюся, експериментую, сподіваючись, що всі ці блукання все-таки приведуть мене колись до блаженної простоти. «Біографія випадкового чуда» — це спроба в такий «соціальний» спосіб «спроститися». Я починала з того, що насправді людині потрібно не так багато чого: мати, що їсти, мати, що вдягнути, робити те, до чого маєш хист, і могти співіснувати з іншими людьми, навіть якщо їхні прагнення відрізняються від твоїх. Такою є моя героїня — вона проста, вона розуміє все буквально. Що бути добрим, наприклад, означає не що інше, як просто бути добрим. Що милосердя і співчуття — це милосердя і співчуття. Що «допоможи ближньому своєму» означає справді йому допомогти. Закінчила ж я на тому, що все це не працює в суспільстві українського абсурду, бо під простими речами люди розуміють щось зовсім інше.

— Відтак з огляду на це в «Біографії...» Україна або, принаймні, будь-яке її пересічне місто виглядає геть безпросвітно-чорно. Чи є в цій картині щось, що вселяє в тебе надію?

— Я свідомо писала гіпертрофовано і карикатурно. Тоді краще видно. Я маю на це право, бо все-таки пишу художній текст і пишу так, як вважаю за потрібне. Я не маю перед реальністю жодних зобов’язань, час примусового її зображення, слава Богу, минув. Але що ти сказав би, якби дізнався, що всі герої, крім головної героїні, у цій книжці — реальні живі люди? Кілька історій я так і не змогла дописати до кінця, бо читач просто не повірив би, що такий жах може відбуватися насправді. І я не вірю, хоча точно знаю. Звичайно, Україна різна — все залежить від кута зору. Можна бачити лише позитив, безкінечно довго й уперто «вселятися» надією, аж доки орган, що відповідає за надію, не лусне. Але це не моя робота. Якщо вибирати між великим ненависництвом і невмотивованим оптимізмом, то я на боці першого. Зараз, у цей момент, мені здається, що Україна куди безпросвітніша, ніж я описала у своїй книжці.

— Твоя версія: чому українці продовжують терпіти і диктатуру, і власну злість, дикість, хамство та інші «приємні» риси нашого народу? Чому так мало людей готові наважитися на зовнішні та внутрішні зміни?

— Бо змінюватися — це неприємна й виснажлива робота, яка, крім усього, не приносить швидких плодів. А українське суспільство у своїй переважній більшості живе тут і тепер. Це такий собі екстенсивний спосіб виживання: використати момент на повну, а що буде завтра — мене не гребе. А завтра, якщо так жити, станеться таке, що загребе всіх. Власне, так уже і сталося. Найкращий приклад цього я побачила, працюючи журналістом, в одному селі Донецької області. Там поклади вугілля були дуже неглибокими, якихось десять метрів прорити вглиб, і маєш тобі вугілля. Ну, і мешканці цього села всі разом узялися добувати своє халявне вугілля. Продавали його, не знаю, де, за безцінь. Але їм вистачало на хліб, ковбасу та горілку. Село процвітало. Там навіть відкрилися два ресторанчики, щоб було де гроші пропивати. Тепер у цьому селі живуть кілька людей, решта повиїжджали. І не тому, що вугілля — чого й треба було чекати — закінчилося. А тому, що хати позападали під землю в буквальному значенні цього слова. Люди рили копанки просто у себе на подвір’ї. Все провалилося — хати, дороги, дитячий садок, магазин, і, звичайно ж, ресторанчики. Ті перші.

А громадянське суспільство починається саме з такого, з дрібного конструктиву. Не рий вугілля в себе під ногами, ідіоте. Не вирубуй лісу на горі, під якою живеш. Не викручуй лампочок у під’їздах, в які тобі ще треба буде колись зайти. Не стій за 50 гривень на замовних мітингах, і таке інше. Із цього починається те, що можна назвати пафосним словом: гідність. Диктатура — це смертельна хвороба суспільства, яке або вже не пам’ятає, або ще не навчилося бути гідним.

— Нещодавно у мене брали коментар для радіо і запитали: «Може, Малярчук так написала про Україну, бо більше тут не живе?». Що скажеш на таке?

— А що я можу сказати? Якщо комусь від цього стане легше, то таке пояснення теж можливе.

— Чи не пишуть тобі ультрапатріоти листи з погрозами?

— Не пишуть і навряд чи писатимуть. Бо для цього, принаймні, потрібно прочитати книжку, а ультрапатріоти не читають книжок. Якби читали, то втратили б свою ультрапатріотичну складову. Я почуваюся безпечно в такому замкненому колі.

— Як тобі взагалі живеться за кордоном? Де живеш і чим там займаєшся?

— Мешкаю у Відні, займаюся тим, чим займалася завжди. Формально моє життя мало змінилося. Додалася ще одна мова, яку треба вчити, але вимушена самоосвіта для такої лінивої людини, як я, лише на користь. Загалом я сприймаю зміни по-буддистському спокійно — значить, так має бути. Щось я втратила, щось здобула. Мій маленький світ став ширшим. Але що ширший світ, то самотніше в ньому почуваєшся. Я втратила якесь фізичне відчуття коріння, але, з іншого боку, зрозуміла, що коріння — категорія ілюзорна. Я ніколи його не мала.

— Чи плануєш колись повертатися?

— Я зв’язана з Україною по руках і ногах, бо українська мова — це моя батьківщина, мій хліб врешті-решт. Хоч би де я була, я все одно в Україні. Запитувати: «Чи збираєтеся ви повертатися?» треба в тих молодих людей, медиків, хіміків, фізиків, спортсменів, які без зайвого шуму натовпами виїжджають із України на ПМЖ закордон. Хороший хірург, скажімо, вже за рік-два знайде собі там роботу за професією. А в Україні чесно і своїми руками заробляти на життя неможливо. От і запитай у тих хірургів, чи збираються вони повертатися. Мені цікаво було б почитати їхні відповіді.

— А яке тепер твоє улюблене місто?

— Їх два: Івано-Франківськ і Відень. У цих містах мені приємно жити. В одному я народилася, в іншому помру — красива була би біографія.

— Що зараз читаєш і що, відповідно, порадиш тим, хто читатиме це інтерв’ю?

— Якраз прочитала блискучу книжку Олександра Бойченка «Мої серед чужих». Я чекала від нього чогось такого із часів «Щось на кшталт шатокуа» і дочекалася. Обожнюю розумні іронічні розвідки про дорогих мені письменників. А найбільше враження цього року — романи швейцарської франкомовної письменниці Аготи Крістоф «Товстий зошит» і «Неграмотна». Українського перекладу немає, а це без перебільшення геніальні тексти. Перекладіть їх хто-небудь, будь ласка!