Незалежнiсть forever

Щойно в незалежній Україні розпочинаються чи закінчуються чергові вибори, в Росії неодмінно згадують стару-стару казку. Ця казка звучить на політичних телешоу, її розповідає експерт-аналітик, що заплутався у власній брехні. Цю казку друкують газети, її переповідають блогери, її коментують інтернет-тролі. Казка ця проста й нудна: Україна неодмінно розпадеться на Східну й Західну. Ось-ось розпадеться. За кілька тижнів. За кілька місяців. Можливо, за рік-другий. Але все одно розпадеться. Про неминучий розпад України навіть і не сперечаються — навіщо сперечатися про очевидне? Кінець України пророкують частіше, ніж кінець Світу.

Вперше цю казочку я прочитав у старій добрій газеті «День» (попередниці «Завтра») понад двадцять років тому. Казка видалася переконливою. Справді, Східна Україна — це ж майже Росія. Усі там розмовляють російською, ну чи хоча б суржиком. Усі люблять їздити до Росії: на заробітки, на навчання чи просто в гості, добре, що в жителів Полтави й Харкова повно родичів у Брянську, Тамбові, Москві і навіть у далеких Омську, Новосибірську, Ханти-Мансійську.

А Західна Україна — царство недобитих бандерівців, їхніх онуків та правнуків, де шанують есесівців з дивізії «Галичина», розмовляють якоюсь кумедною «рідною мовою», а російської не вивчають принципово. Чи то фашисти, чи то дикуни. Ні, не жити їм разом.

Проте літа минають, а Україна все не розпадається. Ось пішов Кравчук, який підписав разом з Єльциним Біловезькі угоди, потім пішов і Кучма. Відбулася Помаранчева революція, але навіть після неї «синій» Донецьк не відокремився від «помаранчевого» Києва. Юлія Тимошенко, ця русокоса берегиня, як назвав її велемовний Олександр Проханов, сіла за ѓрати. Янукович узяв реванш за Майдан і сів у президентське крісло. Але «помаранчевий» Львів і не збирається відокремлюватися.

Про федералізацію України ще можуть говорити, про поділ і мови немає. На відміну від Росії. Чи можете ви уявити, щоб українські націоналісти зажадали негайно віддокремити від України Донецьку область, як у Росії вимагають відокремити Кавказ?

Чи наважаться українські росіяни чи кримські татари роз’їжджати Хрещатиком зі зброєю і вигукувати: «Хто не з нами, той під нами!»

Ми обурюємося українськими підручниками, але ж вони вчать любові до української історії і українського народу. А наші підручники розповідають, як Росія програвала війни і марно намагалася реформувати саму себе. Українці вчаться любити свою країну, ми — свою Вітчизну зневажаємо.

Висловлю думку, від якої самому ніяково: тепер Росія до розпаду набагато ближча, ніж незалежна жовто-блакитна Україна.

Ця дивна, неначе алогічна істина ще погано вкладається в голові. Як то так — Росія розпадеться, а Україна залишиться? Чому?

Ми якось не сприймаємо українців серйозно. Для нас українці — ніби сільські родичі. Непогані, але некультурні якісь, кумедні, смішні. Нас потішають їхні звичаї, неначе йдеться про молодших братів. Ми досі глузуємо над українською мовою.

Герой Булгакова знущався з українських слів: «Как по-украински «кот»? — Кит. — А как «кит»?

Анна Ахматова зневажливо відгукувалася про українську мову: «...я страну ту не полюбила і язык. «Мамо», «ходимо», — вона поморщилася, — не люблю».

У XIX столітті в імператорській Росії вважали, ніби малороси — лише частина російського народу, одна з його гілок. Але ж тоді й сербів з хорватами вважали «гілками» чи «племенами» єдиного югославського народу. Ось тільки де тепер цей народ?

Поки українців записували в росіяни, Тарас Шевченко писав про російського царя:

Царю проклятий, лукавий
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці

Павло Чубинський, автор майбутнього українського гімну, пішов ще далі, дорікаючи вже Богдану Хмельницькому.

Ой, Богдане, Богдане,
славний наш гетьмане,
На-що віддавъ Україну
москалям поганим?!
Щоб вернути її честь,
ляжем головами,
Наречемось України вірними синами.

Загалом, гімн багато що говорить про країну та народ. Російський (як і раніше — радянський) гімн — величний гімн імперії. Український гімн — пристрасний, полум’яний заклик до нації. Чи чули ви коли-небудь український гімн? Ні, ви не чули українського гімну! Яка сила, яка народна лють, яка віра в свою націю закладена в цій пісні.

Запануєм і ми, браття,
у своїй сторонці.
Душу й тіло ми положим
за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття,
козацького роду.

Але ж і запанували, й довели. Надія Яківна Мандельштам дивувалася: «Для мене завжди було загадкою, чому цей вольовий, енергійний, багато в чому жорстокий народ, волелюбний, музикальний, своєрідний і дружний, не створив своєї державності...»

Українці прагнули до незалежності кілька століть і врешті-решт створили власну національну державу. Завдання, яке ми не зможемо вирішити. Тому що українська нація існує. А російської нації немає. Хоч би якими великими були відмінності між поліщуками, гуцулами й жителями Східної України, вони все ж набагато менші, ніж відмінності між росіянами й дагестанцями, а економічні інтереси Владивостока і Тольятті відрізняються набагато більше, ніж інтереси одеситів і харків’ян.

Щоправда, багато росіян і нині не визнають існування українців. А якщо й визнають, то вважають, ніби українська держава — це якась помилка історії. Безглуздий казус.

Так вважають не лише обивателі, а навіть деякі вчені (історики і філологи-славісти) серйозно заперечують існування українців. Мовляв, немає такого народу й не було. А українці — обман зору, вигадка, безглуздий, але шкідливий анекдот, який вигадали чи то в австро-угорському генштабі, чи то на польському сеймі.

Але українці існують. Їх багато. Це самобутня нація зі своєю культурною, своїми традиціями, міфами, героями, мучениками. Українці за свою націю вмирали, вони за неї вбивали. Їх сорок мільйонів. І вони ніколи не відмовляться від своєї незалежності. Ніколи не повернуться до Росії. Україна може стати союзною державою, українці знов можуть стати якщо не братнім, то дуже близьким, дружнім народом. Але повернути Україну під владу Росії може лише велике лихо. Наприклад, напад сильного ворога. Та чи межує Україна із сильними ворогами? Ажде не Румунія з Білоруссю озброяться проти сусіда?

Одне слово, Україна, за всіх відмінностей між «синім» Сходом і «помаранчевим» Заходом, залишиться єдиною державою. Казочку із забутої газети час відправити до макулатури.

svpressa.ru