Шекспір і політики: відчуйте різницю

Програма культурних акцій Польського інституту в Україні вражає насиченістю і різнобарв’ям, радує постійною свідомою скоординованістю з нашим мистецьким процесом. Зосереджуючи увагу за своїми фаховими інтересами на театральних подіях, варто зазначити, що пропонований до уваги доробок польських колег не тільки засвідчує талановитість власних пошуків, а й увиразнює прогалини в наших розвідках. Ситуація з вуличними театрами в Києві й узагалі з мистецькими вуличними акціями радше демонструє зневагу до цієї важливої складової міської культури, ніж є простим недоглядом за повнотою театральної палітри. П’ять разів Міжнародний фестиваль мистецтв «Київ Травневий» відкривався святковою ходою київських театрів. Я був постановником двох парадів комунальної техніки міста, церемонії фіксації Рекорду Гіннесса — найбільшого смокінга в світі Михайла Вороніна, параду оркестрів до Дня Гімну України. А нині єдиний вуличний театр А. Петрова припинив своє існування. Гей, жаль-жаль! Адже соціологічні дослідження свідчать про велику ефективність вуличних мистецьких подій у формуванні горизонтальних громадських зв’язків, а отже, у формуванні неповторності міської спільноти.

Вистава краківського вуличного театру «Бюро Подорожей» зібрала на Софійській площі доволі широке коло глядачів та випадкових перехожих. Напередодні на Михайлівській площі проходила політична акція, а під стінами древньої Софії грали шекспірівського «Макбета». Над усіма висіло важке хмарне передгрозове небо. Та й говорили, здається, теж про одне — про «вінець творіння», про «центр Всесвіту», про людину. Так давно визнано «суверенність» за її рішеннями, «безграничність» за її бажаннями, та при цьому абсолютна моральна відповідальність за її вибір. На відміну від християнських моралістів, Шекспір не вважав «моральну порчу» суспільства «початковою», тобто наслідком першородного гріхопадіння. В його розумінні вона являє собою історичне явище. Людина проходить випробування умовами існування. Найгіршими ж людськими пороками з їх величезного переліку є жадоба багатства і жадоба влади. У виставі скривавлені люди зі світу хаосу, в якому порядок природи замінюється логікою смерті, убивство стає ремеслом, а людське життя — розмінною монетою, вони вдають із себе титанів, насправді ж виявляються потворними карликами. Шкіряні довгополі плащі, мотоцикли, стрілянина з автоматів, кров рікою — ось що становить комфорт їхнього існування. Хлопчик на велосипеді виявляється вправнішим, спритнішим за них. Вони б’ються за корону з патронів, він катає ковінькою корону по підлозі. Чотири жінки на ходулях у довжелезних чорних сукнях із закритими білими хустками обличчями — господині часу і простору, жриці вогню вічності, закріпляють, складають, перев’язують мотузками, тягають із місця на місце чотири чорні колони-опори, координати, стовпи обставин буття. А за ними височіє замок чи фортеця влади, яка стає у фіналі крематорієм, в якому на очах в усіх згорає диктатор. Артисти виголошують шекспірівські монологи, лунають імена героїв п’єси, але дійство на сценічному майданчику, звісно, не відтворює документального розгортання сюжету. Радше, мозаїка самодостатніх епізодів створює емоційну і змістовну форму, яка відсилає глядача до загальновідомого сонета 66, який, на моє враження, освічена громада була готова прочитати хором:

Я кличу смерть — дивитися

набридло

На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне

бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву,

на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду

в пишноті,

На правду, що підлоті

навдогоду

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою

влади,

І на талант під наглядом

шпика,

І на порядність,

що безбожно краде,

І на добро, що в зла

за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?

Натхненний голос сучасного польського мистецтва почули в Ужгороді, Тернополі, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Тирасполі, Одесі, Жовтих Водах, Кривому Розі, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Києві, Білій Церкві, Львові. Органний концерт, концерт камерного оркестру, етно-джазові гурти, академічний хор, зустрічі з поетами і письменниками, фотопроекти і художній конкурс, вистава вуличного і камерного театрів наголошували на значущості мистецтва, родинному зв’язку культур наших народів. Польський інститут у Києві — представництво Міністерства закордонних справ Республіки Польща — в час, коли значна частина людства уже живе без кордонів, коли розуміння спільної оселі — нашої планети, єдиної родини людства, набуває сили закону виживання, демонструє дипломатію духовності:

Якщо в людини головні

бажання —

Лиш їсти й спати —

це хіба людина?

Худоба, й годі.

Той, хто дарував

Нам пам’ять, передбачення

і розум,

Давав дарунки всі ці

не для того,

Щоб пліснявою бралися вони...

(«Гамлет», IV, 4)

Дія аудіоперформансу агенції «Арт-Поле» інституту Адама Міцкевича відбувається за звичним обідним столом. Тільки делікатесними виявляються музичні закуски, салати і гарячі композиції. Підсилення та спеціальна обробка звуків, протирання поверхні столу, змахування крихт, стукання по ньому нетерплячими пальцями роблять шуми музикою, яка ритмічним малюнком варіює від європейського маршу до балійського кетчаку, через афро-рок та алтайське камлання. Звукова сценка з друкарською машинкою точністю відтворення звуків усіх складових її механізму розвеселила всіх, а гучний нестримний сміх хлопчика з першого ряду висловив внутрішнє захоплення численних дорослих.

Діалог культур створює відчуття співдружності, порозуміння, взаємоповаги. Завдяки роботі Польського інституту він лунає дедалі гучніше. Якби серед мільйонів його учасників сьогодні був Юліан Тувім, то він, напевно, додав би своє:

Слово тілом ожило

І живе тепер поміж нами,

Годую голодне тіло

Словами, немов плодами...

...Радістю дару святого

Вічна любов тривожить.

Слова насущного мого

Дай мені нині, Боже!