Поліфонія ХХI сторіччя

Потрапляючи до Венеції в розпал бієнале краще відразу признатися собі, що повністю охопити увагою цю масштабну міжнародну виставку сучасного мистецтва не вийде, як не старайся! Маршрутів тут не на одну мандрівку: офіційні павільйони в Джардіні і Арсеналі, декілька десятків національних павільйонів, сконцентрованих там же або розкиданих по місту, рівнобіжні програми і виставки, перформанси і дебати, вистави і концерти. І навіть якщо ноги вас донесуть до найдальших дислокацій, то свідомість навряд чи виявиться спроможною сприймати і фіксувати все нові й нові арт-об’єкти, які часом переслідують тебе навіть у просторі міста. Як, скажімо, майже чотириметрова копія статуї авторства Макса Куїнна, встановлена поряд із входом до базиліки Сан-Джорджо Маджоре. Гігантська фігура англійської художниці Елісон Лаппер, яка народилася без рук та всупереч інвалідності стала матір’ю, мирно демонструється поряд із компіляторсько-гармонійним творінням Андреа Паладіо. Власне, в цьому нескінченому поєднанні різних фактур, форм, сенсів і світоглядів і полягає одна з головних  ринад Венеціанського бієнале.

МАНДРІВКА ЛАБІРИНТАМИ

Массиміліано Джіоні, 39-річний і, як виявилося, наймолодший за всю історію бієнале куратор, назвав нинішню 55-у венеціанську виставку «Енциклопедичний палац». У двох офіційних павільйонах він спробував втілити мрію про універсальне знання і систематизувати художню поліфонію ХХ—ХХІ сторіччя, яка погано піддається чіткій класифікації. Ідею такого зухвалого і, безперечно, утопічного проекту йому «підказав» Мауріно Ауріті, американець італійського походження, автомеханік і митець-самоук, який сконструював далекого 1955 року макет 136-поверхового музею-хмарочоса, в якому зберігалися б створені протягом тисячоліть твори мистецтва. Саме цю конструкцію Аурітті, яка є схожою на Вавилонську вежу, і було винесено в «епіграф» до довгої анфілади зал Арсеналу.

До павільйону в Джорджоні Массиміліано Джіоні дібрав ще один ключ-декодер — «Червону книгу» Карла Густава Юнга, яку відомий швейцарський психіатр і містик, і, як виявилося, митець-аматор, створював 16 років, починаючи з 1913 року. Цю працю дістали з архівів лише пару років назад і вона є щедро ілюстрованим рукописом, стилізованим під середньовічні манускрипти, до якого Юнг виплеснув потаєні образи і фантазії — проекцію особистого несвідомого. Власне, мандрівка лабіринтами внутрішнього світу і стала ще одним лейтмотивом «Енциклопедичного палацу», в якому демократично і цілком виправдано немає поділу на професіоналів і аматорів, хедлайнерів і маргіналів — погляд, обернений усередину, автоматично зрівнює всіх митців, однаково беззахисних і гранично щирих у своїх одкровеннях. Ще одним знаком оклику для цього кредо стали малюнки на дошках Рудольфа Штейнера, австрійського філософа, засновника антропософії. В цілому ж, уперше за багато років офіційну частину виставки було втілено як тимчасовий музей, який оповідає не лише про сучасність, але й про художній процес ХХ сторіччя. Зазначу, кураторська ідея Джіоні якнайкраще резонує з тезою Йосифа Бродського, для якого Венеція стала і улюбленим містом, і останнім притулком: «Мистецтво є безвідкатним знаряддям, і розвиток його визначається не індивідуальністю митця, але динамікою та логікою самого матеріалу, попередньою історією засобів, які вимагають знайти (або підказують) щоразу якісно нове естетичне розв’язання».

ПРОСТІР МІФІВ І ОБІГ... ГРОШЕЙ ПО КОЛУ

Всього у 55-й Венеціанській бієнале беруть участь 88 країн. Серед них десятки представлено вперше: Ангола, Багами, Мальдіви, Бахрейн, Косово, Кувейт, Парагвай, Кот-д’Івуар, Тулу і Ватикан. Власне, чисельні національні павільйони, кожен на свій лад, пропонували актуальні теми і концепції, обов’язкові для внесення до віртуального простору «Енциклопедичного палацу». Популярними і гостроактуальними виявилися для багатьох ідеї, пов’язані з перманентною економічною кризою та екологічною катастрофою, яка, безперечно, буде страшніша за фінансові катаклізми. Скажімо, в павільйоні Великої Британії митець Джеремі Деллер пропонував пару забавних сюжетів. Ось англійський соціаліст Вільям Моріс, піднявши над головою, топить яхту Романа Абрамовича (парафраз скандального епізоду з минулого бієнале, коли габаритний корабель мільярдера перекрив в’їзд до виставкових павільйонів —І.Ч.). Або гігантський польовий лунь (один із різновидів яструба) чіпко схопив хижою лапою Range Rover — образ навіяний історією про незаконний відстріл принцом Гарі і його другом двох цих птахів, занесених до «Червоної книги», і, зрозуміло, бездіяльністю влади, яка спустила все на гальмах. У павільйоні Греції крутять авторське концептуальне відео (Стефанос Цивопулос); один із таких міні-фільмів оповідає про вельми заможну літню пані, яка створює цілі букети-орігамі з різнокольорових єврокупюр, а на дзвінок із галереї сучасного мистецтва, розгублено відповідає, що давно забула про куплену там картину. Власне, в цій метафорі вгадується загальний настрій європейських країн, які розорилися, і нині зневажливо та гірко критикують культ грошей і невгамовність споживчого апетиту.

Іронія, адресована фінансовим пірамідам, та й взагалі будь-якій, апріорі збитковій економічній системі, прочитується і в інсталяції з елементами перформансу російського павільйону. Відомий митець-концептуаліст Вадим Захаров пропонує зануритися до простору міфу про Данаю та золотий дощ (до речі, до одного з улюблених сюжетів для італійських, і не лише італійських, митців). Обіг грошей по колу, як і води в природі, відбувається налагоджено і динамічно, навіть агресивно, якщо пригадати, що в ролі дощу в міфі виступав сам Зевс, спокушаючи прекрасну Данаю. Але чомусь переконливіше і вагоміше звучить зовсім інше послання про єдність людини і природи, про складні умови співіснування, чудово розкриті в павільйоні Фінляндії. Фото і відео ландшафтних проектів митця Анті Лайтінена на тему рукотворне і натуральне, дає привід для серйозних роздумів про нинішні і майбутні стосунки планети і людства, про потребу їхньої гармонії.

Декілька слів потрібно сказати і про павільйон Анголи, однієї з країн-дебютанток на бієнале, відзначеному організаторами «Золотим левом». Розташована в просто-таки музейних інтер’єрах палаццо Чині, виставка складається з розкладених стосами світлин-постерів із глянсовими зображеннями злиденності Луанди (фотограф Едсон Чагас). Відвідувачам пропонують скласти свій образ незнайомого міста й узяти з собою вподобані знімки. Мабуть, у цій комунікації і полягає основний засновок авторів — мистецтво скероване на діалог, а не замкнене в самому собі продукування образів. Можливо, саме ця ідея і виявилася найважливішою, на думку журі.

УКРАЇНЦІ НА БІЄНАЛЕ

Українських павільйонів на нинішньому бієнале два. Один — офіційний, державний. Другий — влаштовує PinchukArtCentre.

Проект павільйону України розмістився в Палаці Лоредан на майдані Сан-Стефано (у приміщенні венеціанського Інституту мистецтва, літератури та науки) і називається «Пам’ятник пам’ятникові». Тут — роботи Жанни Кадирової, Миколи Рідного, Гамлета Зіньковського: видеоарт, бита плитка, довгі ряди сірникових коробочок із малюнками кульковою ручкою на кожному, кадри демонтажу пам’ятників і величезний бетонний промінь, що виходить із кінокамери...

Павільйон PinchukArtCentre займає три поверхи Палаццо Контаріні Поліньяк. Тут виставлено роботи молодих митців — номінантів і переможців міжнародної премії Future Generation Art Prize. Два десятки робіт — картини переможниці премії Лінетт Ядом-Боак’є, графічні інсталяції Жонатаса ді Андраде, мікроархітектура Раяна Табета, стоси аркушів, зібраних у хмарочоси, які розлітаються від вітру і нова робота Микити Кадана — стіна з буханців хліба.

Оцінювати якість і резонанс українського павільйону 55-ї Венеціанської бієнале досить складно, враховуючи інертну внутрішню культурну політику і світовий контекст сучасного мистецтва, яке пропонує високий рівень конкуренції.

Концепт виставки «Пам’ятник пам’ятникові» апелює до теми посттоталітарного синдрому, яка помітно втрачає міжнародний успіх не в останню чергу ще й тому, що самі ми його зживаємо досить-таки мляво. Проект Жанни Кадирової, що дав назву всьому павільйонові — саркастичне і вельми своєчасне нагадування про історичний гармидер, який веде до безпам’ятства і доволі випадкових виборів кандидатур для п’єдесталів. У вигляді голограми демонструється скульптура, яку встановлено 2009 року в Шаргороді Вінницької області, і яка являє собою силует, нібито накритого перед відкриттям пам’ятника комусь. Ідея чистої потенційності і абсолютної готовності до будь-яких поворотів життя.

Їй вторить митець Микола Рідний, що зняв на відео процес демонтажу в Харкові однієї гранітної статуї і зведення нової. Тема естетично убогих, але ідеологічно значимих конструкцій звучить у його ж циклі «Бомбосховище»: невеликі макети масивних бетонних бункерів із чудовими контурами інопланетної архітектури.

Роботи Гамлета Зіньковського поряд із концептуальними творами Кадирової та Рідного виглядають не менш амбіційно, але програють у дотепності і філософській глибіні. Серія портретів осіб жлобської зовнішності, намальованих у сірникових коробочках, і декілька десятків малюнків із потугами на філософську іронію навряд чи вразять тих, хто встиг зазирнути і в інші павільйони бієнале. Втім, цілком можливо, що венеціанські лабіринти сучасного мистецтва в «Енциклопедичному палаці», для вас закінчаться іншими відчуттями і спостереженнями, іншими позначками на полях вагомого каталогу виставки.

Нагадаємо, роботи, представлені на Венеціанській бієнале, можна побачити до 29 листопада.