Етнорукотвори зі скрині

Нагадаємо, у «Дні» (№№ 154-155 за 30-31 серпня ц.р.) було опубліковано враження доктора мистецтвознавства Михайла Селівачова про двотомну працю київської дослідниці Оксани Косміної «Традиційне вбрання українців» (2008—2011 рр.), а продовженням цієї теми може стати мистецтвознавчий аналіз альбому-монографії Галини Стельмащук «Українські народні головні убори», видане львівським видавництвом «Апріорі» (2013 р.).

«Я в серці маю те, що не вмирає...» — ці поетичні рядки Лесі Українки можна повною мірою віднести й до творчості її землячки-волинянки, доктора мистецтвознавства, професора ЛНАМ, члена-кореспондента НАМУ Галини Стельмащук, автора альбомів-монографій «Традиційні головні убори українців» (1993), «Український стрій» (2000), «Давнє вбрання на Волині» (2006), «Українське народне вбрання» (2013), пов’язаних із поглибленим вивченням народних строїв, що дають «в руки той відомий з казок чарівний клубочок, який розмотується й котиться, і веде несхибним шляхом воскресіння пам’яті...» — від «лудини до вбрання».

Останнє з низки — ошатне широкоформатне видання — «Українські народні головні убори» присвячене ґрунтовному розгляду процесу розвитку головних уборів та зачісок, що побутували на території України від найдавніших часів до початку ХХ століття й відображали, як стверджує автор у вступному слові, «особливості етнокультурних процесів як окремих історико-етнографічних зон і всієї української етносоціальної спільності, так і загальнослов’янської спільності загалом».

Опираючись на археологічні дослідження палеолітичних часів, знахідки з неолітичних могильників та пам’ятки скіфських курганів, автор проводить опис і подає реконструкції головних уборів у контексті їхнього історичного розвитку до пластичних фігурок мартинівського скарбу і черняхівських культур.

Головні убори періоду княжої доби зустрічаємо на сторінках візантійських і давньоруських рукописів та іконографічних джерелах — фресках і мозаїках, у яких «детально відображені князі та їх близьке оточення» — феодали й воїни. Уявлення про головні убори й зачіски городян та селян дають археологічні залишки, знайдені у слов’янських курганах на Київщині.

Оповідь про українців ХVІ — ХVІІІ стст. всебічно аналізує головні убори різних верств населення того часу — князів та шляхтичів, міщан — купців, ремісників та міської бідноти, козацько-запорізької спільноти і селянського середовища, справедливо наголошуючи, що «головні убори засвідчували станово-класову приналежність». Узявши за основу описи мандрівників ХVІ — ХVІІ стст. (зокрема щоденник Еріха Лясоти і мандрівні замітки Гійома Левассера де Боплана), а також фундаментальні розвідки українських істориків М. Грушевського, М. Костомарова, Д. Антоновича та інших, професор Г. Стельмащук ґрунтовно дослідила особливості розвитку головних уборів різних верств українського населення (до речі, це було й темою її докторського дисертаційного дослідження). Багатим підґрунтям для аналізу чоловічих та жіночих головних уборів й зачісок стали ктиторські та донаторські ікони, козацькі «Покрови» й «Козаки-Мамаї», парсуни-портрети української шляхти ХVІ — ХVІІ стст., а також акварелі Ю. Глоговського, малюнки Т. Калинського, ілюстрації невідомого художника до праці М. Аркаса «Історія України-Руси» та С. Васильківського і М. Самокиша до альбому «З української старовини» Д. Яворницького. У підсумках розділу автор робить висновок, що «головні убори від часів княжої доби до кінця ХVІІІ ст., як і український національний одяг загалом, досягли свого найвищого розвитку у формотворенні, використанні матеріалів, що творили національний колорит...»

Наступний розділ — «Традиційні головні убори українців ХІХ століття» — присвячено всебічному аналізу регіональних особливостей чоловічих головних уборів — від традиційних народних смушкових шапок, кучм, малахаїв і клепань до капелюхів, картузів, кашкетів і мазепинок початку ХХ ст.; зачіскам і головним уборам дівчат, приділяючи увагу способам заплітання кіс і використанню начільних пов’язок-стрічок та хусток; жіночим зачіскам і головним уборам, що прикривали волосся в заміжніх молодиць, — кибалки, очіпки, хустки та намітки, способи їхнього конструювання та декорування, «що привело до створення надзвичайно складного комплексу — вбрання для голови, в якому знаходимо розвиток усіх функцій і формотворення», — підсумовує автор дослідження.

Найзначнішим за обсягом та водночас найзначимішим за матеріалом розділом є «Традиційні головні убори українців у народних звичаях і обрядах». Написанню цього розділу (як і всієї монографії) передувала скрупульозна подвижницька праця Г. Стельмащук та М. Білан (автор передмови) в умовах польових обстежень у складі наукових експедицій (1976—1986) у різних етнорегіонах України: робота з архівними матеріалами та фондовими збірками музеїв народного мистецтва як України, так і США, Канади, Італії. Аналізуючи символи й атрибутику звичаєвої обрядовості, автор розглядає дитяче, дівоче та жіноче волосся в народних звичаях та обрядах, де «коса — найголовніша ознака дівочої краси й дівочої честі»; акцентує значення вінка як головного убору, символу та оберегу української дівчини; розкриває знакову систему весільних головних уборів, а також семантику головних уборів у елементах весільної, поховальної, релігійно-святкової обрядовості.

Завершальним акордом книжки став розділ «Роль функцій у процесі формування художніх особливостей традиційних головних уборів українців», де на основі багатого візуального матеріалу автор робить висновок, що «в обрядових головних уборах кінця ХІХ — початку ХХ стст. поєднувались усі функції, однак поряд зі знаковою та обереговою, які поступово втрачали своє первісне язичницьке семантичне значення, стає домінуючою естетична».

Загалом, рецензований альбом-монографія має характер грунтовного наукового дослідження, де текстова частина читається легко й цікаво; джерельна база, подана в кінці кожного розділу, характеризується глибиною й професійністю; поданий у кінці словник термінів значно розширює наші знання в цій тематиці. Багатий ілюстративний матеріал — архівні світлини, зібрані з усієї України, репродукції творів образотворчого мистецтва, з багатьох вітчизняних та зарубіжних музеїв, малюнки-реконструкції головних уборів і фотопортрети сучасних моделей у народних уборах значно розширює можливості сприйняття й розуміння теми головних уборів українців.

І на завершення хочеться висловити надію, що вихід у світ альбому-монографії «Українські народні головні убори», що стала підсумком понад двадцятилітньої праці вченого-дослідника Галини Стельмащук, буде гідно оцінено читачами — поціновувачами української минувшини — і стане ще одним цінним внеском автора в історію українського мистецтвознавства та декоративно-ужиткового мистецтва.