Шкода, що тварини та птахи не вміють говорити...

Доброго дня, дорогі друзі з редакції нашої улюбленої газети «День».

Дозволю собі так до вас звернутися, адже вже понад 10 років ваша газета є постійним, цікавим, натхненним супутником і робочих, і вихідних, і святкових днів моєї родини.

Цінуємо вас ще й тому, що тільки з хорошими друзями можна поділитися і важливою суспільною інформацією, і долучити їх до маленьких сімейних святкувань.

Нам дуже імпонує заангажованість всього колективу «Дня» на віднайдення, збереження та відновлення традицій родинної пам’яті як частинки спільного родоводу й ідентичності всього українського народу.

Моя мама Федь Марія Михайлівна народилася 29 вересня 1938 року в селі Євминка Козелецького району Чернігівської області. За словами бабусі, Федь Анастасії Микитівни, то були роки, коли кожен день, без вихідних, треба було відпрацювати на колгоспних плантаціях, щоб якось вижити. Вони з дідом (мамин батько — Федь Михайло Якимович) за рік до цього ледве спромоглися збудувати хату з тонких дошок, щоб відділитися від дідових батьків, бо сім’я у мого прадіда була величенька — семеро дітей, і в одній хаті всім тулитися було важко.

Бабуся Настя часто згадувала ті тяжкі часи, коли всіх у селі змушували працювати в колгоспі за трудодні, як тоді казали — за «палички». Навіть після народження дитини вже через кілька днів вона мусила виходити на поле. Вона клала немовля під деревом чи під копицею, щоб зрідка, коли ланкова дозволяла перепочити, мати змогу її погодувати. Певно, що серед колгоспниць таких молодих мам було багато, тож і лунали над полем плач напівголодних дітей разом з піснями бідних жінок, які так намагалися відволіктися від тяжких думок та заспокоїти дітей.

Від постійного недоїдання у більшості дітей розвивався рахіт, тому моя мама пізно почала ходити, тільки після двох з половиною років. За словами бабусі, дивлячись на тогочасних малюків, важко було втриматися від сліз, коли вони, перевалюючись, мов каченята, на худих, кривеньких ніжках, смикали матусь за пелену і весь час просили хлібця.

І це відбувалося за півсотні кілометрів від Киева в українських селах де, зазвичай до совєтської окупації, на початку XX століття сім’ї мали по 10 і більше дітей, але практично ніколи не голодували, хоча, справді, всі багато працювали, а дітей привчали до роботи з самого малечку.

Бабусині розповіді про те, як вони пережили війну, вражали. І хоча, як я розумію тепер, вона намагалася розповідати мені, тоді ще школярці, все без шокуючих подробиць, зрештою, її спогади щоразу містили в собі невимовний біль та страх (за життя своїх дітей та близьких), яких бабуся Настя не могла позбутися до кінця своїх днів.

Після того, як радянські війська відступили від Києва і почалася окупація, німці відправили бабусю разом з дітьми в Черкаську область, де вона працювала по 12 і більше годин у полі за пайку хліба. На щастя, їй дозволили взяти й корову, яку раніше радянська влада змусила віддати в колгосп. Саме завдяки цій корові вони й врятувалися від голодної смерті, вона стала справжнім четвертим членом сім’ї.

Думали, що після війни стане легше, та дарма. Коли зібрали перший врожай після війни, бабуся відправила мою маму — шестирічну Марійку — в поле, де після комбайна залишилися колоски, щоб назбирати хоч декілька жмень зерна, які бабуся перетирала з половою на такі-сякі солом’яні оладки. Моя мама назбирала трохи колосків у пелену, аж тут нагодився сторож, який змусив її викинути ті колоски (їх ніхто потім так і не збирав) та гнав малу дитину до краю поля, наставляючи рушницю: «Якщо ще раз сюди поткнешся — вистрелю!»

Сучасним підліткам варто частіше нагадувати про те, що ще всередині XX століття більшість українських селянських дітей здобували освіту, читаючи книжки вдома при світлі каганців, пишучи на клаптиках старих газет та обгортковому папері, який найкмітливіші могли отримати за виконання дрібних доручень від продавця сільмагу.

Бувало, що після зливних дощів, коли в селі грунтові дороги розмивало вщент, через багнюку в школу мама з братом ходили по черзі, бо кирзових чобіт мали тільки одну пару на двох.

Мама розповідала, які вони були щасливі, коли вдавалося почитати нову книжку, які не так часто тоді (на жаль, і тепер!!!) потрапляли до сільської шкільної бібліотеки.

Цікаво, що в той час в їхньому селі у школі вчили французьку мову. Моїй мамі французька давалася легко, тож вчителька дуже радила їй вступати до інституту за цим напрямком. Але ж то вже були часи «победившей коллективизации», тобто суцільного колгоспного рабства на селі, і ні про який вступ до інституту для вивчення улюбленої французької для мами, на жаль, не йшлося.

Вона повторює шлях сотень тисяч українських дівчат і хлопців з села, які за комсомольськими путівками перетворюються з дармової колгоспної на дармову шахтарську робочу силу. Тож 1956 року мама після закінчення школи їде у Донбас, де до 1959 року працює транспортною робітницею та зарядницею акумуляторних батарей в тресті «Краснолучшахтарстрой».

Невідомо, скільки б ще вона була змушена гарувати на тих шахтах, якби не потрапила до лікарні через ураження дихальних шляхів та легенів вугільним пилом, внаслідок чого перенесла операцію з видалення повністю ураженої частини легені.

Єдиним позитивним моментом цієї історії було те, що мама тепер мала паспорт та трудовий стаж для того, щоб продовжити навчання. І 1960 року вона вступає до Козелецького ветеринарного технікуму, щоб бути ближче та мати змогу допомагати своїй мамі — моїй бабусі Насті.

З 1964 року після успішного закінчення технікуму моя мама пропрацювала ветфельдшером спочатку в колгоспі ім. Тельмана в Любечі Ріпкинського району Чернігівської області, а з 1967-го по 31 жовтня 2012 року в Любецькій дільничній лікарні ветеринарної медицини. Отже, на момент звільнення, на яке ми всією родиною її умовляли у зв’язку з погіршенням стану здоров’я (артрофічні враження суглобів ніг спричиняли постійний біль і ходити на великі відстані їй було все важко), її стаж роботи ветфельдшером сягав 48 років, а загальний — 57!

Зринають спогади з раннього дитинства, як маму постійно викликали пізно ввечері, а то й вночі — бо десь у господаря або в колгоспі не може отелитися корова чи кінь на паші проковтнув цвяха; чи скажена лисиця покусала в селищі собаку... І я не пам’ятаю жодного разу, коли б мама, посилаючись на неробочий час, погану погоду чи самопочуття, відмовилася йти, точніше — їхати на велосипеді (головному її транспортному засобі, на якому вона за день проїжджала в середньому 10—15 кілометрів), на такий виклик.

А вдосвіта вже готувала мені й татові сніданок, завжди мала заплести мені коси зі стрічками, до школи мені вже були готові випрасувані фартушок та форма з випраними білими комірцем та манжетами. Крім того, ще ж треба було прибирати в хаті, поратися на городі та по господарству. Для мене дорослої, яка має свою сім’ю і дітей, досі залишається загадкою — коли вона все це встигала робити!?

Крім Любеча, мамина ветлікарня обслуговувала ще села: Смолигівку, Мохначі та Малинівку. На території цих сіл, мабуть, немає жодного обійстя, де б мама не побувала не один раз — у зв’язку зі своєю професійною діяльністю, де її знають та поважають за добрі справи. Шкода, що тварини та птахи не вміють говорити, саме вони б могли висловити найщирішу оду вдячності моїй мамі за її сердечну та самовіддану працю!

Мамина відданість професії — для нас, її рідних, найкращий приклад! А 29 вересня моїй мамі виповнилося 75 років, вся наша родина бажає любій матусі, тещі та бабусі здоров’я та многая літа!

З великою повагою та любов’ю

Світлана МИХАЛЮК, історик, юрист, магістр державного управління, Київ