«АПК має стати хребтом структурної перебудови нашої економіки»

Слід віддати належне глибокому аналізу процесів в аграрному секторі України. На жаль, як свідчить автор, не завжди радісним. Це стосується і оцінки проекту «Стратегія розвитку аграрного сектору економіки України на період до 2020 року», представленому міністром аграрної політики і продовольства України Миколою Присяжнюком.  Як у кожному багатогранному процесі є безліч питань, які можуть мати різне трактування. На деяких з них хочу зупинитись. 

Перше.  В позиції Миколи Калинчака і авторів  стратегії, як на мене,  є дещо спільне. Вони розглядають аграрний сектор як один з-поміж інших багатьох секторів економіки — енергетика, машинобудування, транспорт і т. п. Та й в інших країнах, на які посилається автор, воно так і є. Але не так воно є і не так повинно бути в Україні. Уособленням аграрної проблематики є село і його люди.  Село в Європі і село в Україні — це абсолютно різні речі. І справа не в зовнішньому вигляді села чи його жителів. І не в долі аграрного сектору у ВВП. Справа в його значенні для ідентифікації народу, країни. Чи є багато країн в Європі, які асоціюються із селом? А чи можливо собі уявити Україну без села? Зникне село — зникне Україна, її мораль (висновок Інституту ім. Горшеніна, опублікований у газеті «День» від 24.10.2013 р.). Майбутнє села — це майбутнє України. І національну ідею я б сформулював так: «садок вишневий  коло хати...». Варто пофілософствувати про це. Згадавши, до речі, слова Федора Достоєвського з його щоденника: «людство зародилось у саду і у саду воно відродиться».

Аграрний сектор в Україні на сьогодні варто розглядати не як один з багатьох, а як визначальний для долі України. Про це говорив в інтерв’ю «Дню» аграрний мільярдер Олег Бахматюк. Але його фразу «Наша фішка — це АПК» я б дещо розширив. АПК має стати становим хребтом структурної перебудови нашої ніколи не реформованої економіки. Принаймні на майбутні років 50. Далі важко загадувати, світ змінюється дуже стрімко. Перспективний АПК — це величезний внутрішній ринок для нашої металургії ( сільськогосподарське машинобудування, переробна промисловість) , хімії, будівельної сфери, простір для інноваційних упроваджень, для наукових розробок, для впровадження такої ефективної форми самоорганізації населення як кооперативи.

Друге. Автор пише: «...Україна, як і всі держави світу, повинна сформулювати чітку і зрозумілу для всього населення стратегічну мету...» Певен, що автор добре знає, що Україна — не як всі держави світу (маються на увазі, звичайно, розвинені держави). У ЗМІ знайшов інформацію про те, що РНБО двічі оголошувало тендер на розробку стратегії розвитку України. І двічі тендер не відбувся. Чому? Всі розуміють, що це буде даремно витрачений час. Попри всі розмови, реально вона нікому у владних колах не потрібна. І неможливо формулювати стратегічну мету для одного сектору, коли її немає для держави в цілому. І говорити про це чи то наївно, чи то безвідповідально. Позитивний і цікавий досвід США, Канади та інших країн може бути використаний тільки в новій державі, з новими смислами її існування. Депутати кожного нового скликання Верховної Ради роз’їжджають по всьому світу за наш рахунок «вивчаючи досвід». Чи варто питати про результат? Ми не такі як всі. 22 роки тому назад в Європі теж думали, що ми  такі,  як і вони і досить швидко ввіллємося в їх європейську сім’ю. І вони, і ми обманулись у наших сподіваннях. Є надія, що можливе підписання договору про Асоціацію у Вільнюсі наблизить нас до країн, які живуть не тільки від виборів до виборів, а й мають мрію про майбутнє, яке згуртує народ від Львова до Луганська.  

Третє. Автор цілком правильно визначає реальні загрози, які несе урядова «Стратегія...» — загроза знищення села і сільських жителів, здичавіння сільської місцевості. Але як після цього можна говорити про якийсь, м’яко кажучи, гуманізм, що нібито має формувати ставлення влади до власного народу. І хіба такі загрози тільки в іншому вигляді стосуються лише аграрного сектору? В інших краще? У легкій промисловості? У нафтопереробному виробництві? У хімічній промисловості? У суднобудуванні тощо? До чого тут навіть згадка про гуманізм? Тут доцільніше згадати цитату, яку приводить Карл Маркс у першому томі «Капіталу»: «...а пообіцяйте капіталу 300% і немає такого злочину, на який він би не пішов, навіть під загрозою шибениці». 

Четверте.   Досить принциповою є теза, якою стаття закінчується і яка винесена у заголовок: «Не гуманно по відношенню до співвітчизників збільшувати експорт зерна, коли 50 — 70% населення країни споживають молока і м’яса менше фізіологічної норми». На жаль, це дійсно так. Але чому ж населення  не споживає достатньо молока і м’яса? Зайдіть у будь-який маркет, там же є все, включно з ананасами і рябчиками. За радянських часів у людей були такі-сякі гроші, але не було товарів (сам возив варену ковбасу з Києва в село). Тепер же товарів скільки завгодно. Немає грошей.

І знову про стратегію. Але тепер про цінову стратегію (про що згадує автор на прикладі США і Канади ). В іншій країні, в іншій Україні необхідно було б почати з моніторингу цін і розробити цінову стратегію. Не віддаючи цю функцію ринку, який повинен лише корелювати ціни відповідно до попиту і пропозиції. В основі її повинна бути поставлена ціна головного товару — робочої сили. Носієм її є людина. Ціна робочої сили — це зарплата. Які фактори повинні визначати її мінімальний рівень? Знову звернемось до класики, до К. Маркса. Він визначає 5 факторів-функцій, які мають визначати величину зарплати. Перший фактор — вона повинна підтримувати в нормальному стані самого робітника (поцікавтеся теперішніми «тормозками» шахтарів). Другий — вона повинна підтримувати достойний рівень існування його сім’ї. Третій — соціальний фактор: робітник повинен мати змогу добре відпочивати, навчатися сам і навчати своїх дітей, ходити в театри, музеї, кіно, купувати книжки, сплачувати професійні та інші внески. Четвертий — історичний фактор: те, що вчора було доступне лише багатим, сьогодні є нормою для більшості (машини, комп’ютери тощо). П’ятий — національний фактор: скажімо, в Африці не потрібно витрачати грошей на купівлю шуби або валянок.

Коли всі ці фактори будуть враховані в зарплаті, робітники, селяни зможуть без проблем купувати і швейцарський сир (якщо йому наш набридне), і салямі, і рябчиків з ананасами. І не потрібно буде їздити по закордонах. А коли буде багатий національний покупець, стане вигідним розвиток власного тваринництва, переробної промисловості.  Так, подорожчає робоча сила. Конкурентоспроможність наших товарів, що  великою мірою ґрунтувалася на дешевій робочій силі,  впаде. Тоді потрібно буде думати про інші фактори збереження конкурентоспроможності — знижувати енерговитрати, підвищувати якість, заохочувати інновації  тощо.

Але така стратегія не може бути реалізована в нинішній організації життя нашої держави. Перед нею стоять інші завдання — якомога більше продукції, тобто — якомога більше прибутків. Саме це — єдина і головна мета зараз. Потрібна країна з новими правилами гри, де гуманізм до населення своєї країни стане одним з визначальних факторів її існування.

На завершення, хочу подякувати пану Миколі Калинчаку за те, що він ще раз привернув увагу до наболілих проблем українського села.