Слово – Мислителям (Продовження-2)
Початок у «Дні» № 194-195 і 199-200
Ми продовжуємо публікувати враження історика Станіслава Кульчицького про нашу резонансну серію «Підривна література». До слова, Станіслав Владиславович – автор передмови до публіцистичних праць Михайла Грушевського, які увійшли до згаданої серії. Крім того, він як автор статей і навіть монографії «Почему ОН НАС уничтожал? / Сталин и украинский Голодомор», співупорядник – часто брав участь у бібліотечному проекті «Дня», тому може говорити про його еволюцію. Далі, як мовиться, з перших уст.
7
Останнім часом «на слуху» постать Юрія Шевельова – у зв’язку зі знищенням харківською адміністрацією присвяченої цьому видатному мовознавцеві меморіальної дошки. У рецензованій серії брошур друкується його праця «Принципи й етапи більшовицької політики щодо слов’янських мов у СССР». Аналізуючи масштабну підміну українських слів російськими в академічних і навчальних словниках, Юрій Шевельов попереджав громадян про цю небезпеку і закликав боротися з нею.
Торкаючись асиміляторських прийомів республіканської адміністрації 1930-х рр., мовознавець зазначав: коли в районі є бодай треть неукраїнського населення, газету переводять на російську мову. Автор передмови Володимир Панченко з огляду на це зазначав: «А хіба це не нагадує норму антиконституційного «закону» Колесніченка – Ківалова, що дає змогу надавати мові статусу регіональної на вимогу 10 відсотків населення села, міста, району, області? Причому цією регіональною мовою – за поодинокими дрібними винятками – виявляється російська». Ретроспектива згубної для націй радянської мовної політики перегукується з можливими перспективами.
8
Петро Кралюк у передмові до брошури з твором Степана Бандери зазначає, що його спадщина як теоретика і публіциста залишається неосмисленою. І справді, представлена в «Підривній літературі» праця «Питання атомної війни і визвольна революція» залишалась невідомою для дослідників повоєнної боротьби ОУН-УПА з радянською владою.
Уперше ця праця була опублікована в часописі «Визвольний шлях» у 1957—1958 рр., тобто тоді, коли в багатьох країнах досить широко дебатувалася можливість переростання «холодної війни» в атомну. Степан Бандера розглядав цю можливість крізь призму досвіду Другої світової війни і зробив, між іншим, знаменне визнання: «Досвід минулої війни наочно показав, що принцип «ворог мого ворога – приятель» не завжди мусить бути слушний. Бо якщо такий «приятель» у війні ставить собі за мету відбити від давнього поневолювача поневолені народи лише для того, щоб накинути їм своє власне панування, то надій визволитися не можна покладати ні на «приятеля», ні на «приязнь». До такого висновку бандерівці прийшли ще під час війни, тому вони й розгорнули безнадійну боротьбу на два фронти.
Аналізуючи патову ситуацію, зумовлену володінням атомною зброєю обома противниками в холодній війні, Степан Бандера приходив до висновку, що поневоленим народам не варто сподіватися на допомогу від Заходу. Звідси його наголос на розгортанні партизансько-повстанських дій. Власне, Українська повстанська армія в 1950-х рр. застосувала саме таку тактику.
9
Брошура Віктора Петрова «Українська інтелігенція – жертва большевицького терору» уперше вийшла скороченим виданням у видавництві «Пролог» 1959 р. Її повний текст публікується за тритомником праць Віктора Петрова, виданим «Темпорою» 2013 р.
В’ячеслав Брюховецький, який підготував до видання зосереджену в тритомнику творчу спадщину вченого, письменника, переконаного антикомуніста й водночас радянського розвідника, наголосив у вступному слові до цієї брошури в серії «Підривна література», що вона важлива насамперед поясненням сутності людиноненависницької політики Кремля. В основі цієї політики перебували два взаємопоєднуваних гасла: «Хто не з нами, той проти нас» і «Якщо ворог не здається, його знищують». До цього справедливого твердження можна додати й вступну заувагу самого Віктора Петрова в його брошурі: «У жодного з народів інтелігенція не зазнала таких важких втрат, як українська».
Ця праця має тепер не так наукове, як історіографічне значення. За останню чверть століття історики знайшли в архівах та опублікували величезну кількість нових фактів, які переконливо свідчать, що в сталінські часи винищення української інтелігенції було поставлене на потік. Сталін завжди боявся втратити Україну, а тому своїми превентивними репресіями в зародку гасив будь-яке небезпечне для влади вогнище опору.
10
Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) прожив довге й яскраве життя (1882—1972 рр.). Ця постать – одна із знакових в історії українського народу XX ст. Однак його Шевченкіана й досі залишається маловідомою в сучасному літературознавстві. Так стверджує автор передмови до брошури в «Підривній літературі», яка присвячена творчості митрополита, викладач кафедри історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка Євгенія Сохацька.
Іван Огієнко захоплювався творами Тараса Шевченка ще замолоду. Перша серія його нарисів про Шевченків феномен була опублікована київською газетою «Рада» ще 1909 р.
Друкована в брошурі з «Підривної літератури» монографія Івана Огієнка «Перше видання революційних віршів Тараса Шевченка» (у скороченому вигляді) присвячена 100-річчю від дня смерті великого поета і 100 річчю скасування кріпосного права. Цей новаторський та подекуди дискусійний щодо радянського шевченкознавства твір Іван Огієнко друкував у багатьох числах періодичного видання «Віра і культура» в 1960—1961 рр. Шевченкова поезія, як він наголошував, чи не найбільше спричинилася до піднесення революційної та національної свідомості мас, а відтак відіграла першорядну роль у скасуванні кріпацтва.
Далі буде
