«Цікавий фотомомент вартий часу і терпіння»

Напередодні закриття виставки Євген МАРЧУК ще раз відвідав галерею «Лавра», щоб уважно розглянути виставлені роботи і проголосувати за свого фаворита. Про фотографію як мистецтво, що пропонує особливий кут зору на країну, роль Фотовиставки «Дня» й уміння зробити особливий кадр — у розмові з досвідченим фотолюбителем.

— Важливо для відвідувачів знати обставину організації виставок «Дня». Все, що експонується, — це не те, що редакція «Дня» замовила, дала завдання фотографам. Це — результат міжнародного фотоконкурсу. Вважаю найбільшою цінністю експозиції те, що вона являє собою відтворення стану українського суспільства саме тепер, — зауважив Євген Кирилович. — Тобто суспільства з його інтересами. Я пам’ятаю, як 2005 року на виставці було багато політики. Це не тому, що редакція відібрала. Просто справді було багато робіт на громадсько-політичну тему. Цим жила країна. А людина з фотоапаратом в руках відтворює те, що їй видається найактуальнішим. А от на ювілейній -XV Фотовиставці політики значно менше. Вона є, але — стримана, як правило, з легким гумором, іронією, певним смисловим акцентом. У спалахах, у сотих долях секунди, відчуваються настрої та життя найперше простих людей. Щороку виставка, і, на мою думку, особливо тонко цього року — відтворює той суспільний емоційний зріз, який панує сьогодні.

Деякі роботи сумного змісту, але вони не домінуючі. Звичайно, в житті трапляються різні ситуації, й про це фотографи теж повинні говорити. Наприклад, якщо вже зрілий фотограф Андрій Нестеренко наважується зробити знімок «У київському ХОСПІСІ», то він це робить акуратно і стримано. Автор показує у своїй роботі людський сум, людську хворобу, людський біль, людський вік, але з глибоким розумінням того, що саме він відображує. Таке життя. Цих тем не можна оминати. Але робити це потрібно так, як Нестеренко.

І поряд на виставці — абсолютно оптимістична робота Тетяни Барибіної «Веселий обід». Дитина годує голуба. Чудова робота!

— Що для вас передусім важливе у фото?

— Якщо не оцінювати якесь фото з погляду суто технічності виконання, то це підтекст. Наприклад, світлина Руслана Канюки «Ніч виборів. Цікава-цікаво», на якій зображена пані Ганна Герман, яка щось говорить на вушко російському послу. Це іронічно і показово. Фотограф піймав саме такий момент. А глядач додумує — чому пані Ганна говорить саме на вухо, і що говорить. Повторюсь, політичних фотографій на виставці небагато, але вони з особливим акцентом.

Або фото Бориса Корпусенка «Як брати». Під кутом зору філософії, закладеної в роботі, це знімок століття. Люди вже немолоді, практично антагоністи за попередньою історією. І от такий непротокольний погляд один на одного. У фото — світлий сигнал на майбутнє до об’єднання православних церков.

Чи взяти, до прикладу, ціле людське життя в одній світлині Романа Коломойця «Марківна». Відчутні людський характер, глибокий погляд, добре обличчя. І непросте життя, яке прожила зображена жінка.

— Чим вас вразили фотографії, які перемогли на виставці?

— Правдивістю. Наприклад, «Портрет на тлі гір» Євгена Малолєтки, який здобув гран-прі, практично дихає природністю. Ці молодята етнічно увиразнені в одязі та погляді. Вони виглядають цілком органічно. В іншому місці було б не так. А так зрозуміло, що для них це природно, не постановочно. А це колоритне вбрання на молодятах не сприймається як декоративне. І з технічного погляду знімок хороший.

Також прекрасний політико-філософський репортаж Наталі Кравчук. Кожну роботу можна довго розглядати: чимало додумувати свого, помічати паралелі та символи. Луценко, який на фото потискає руку Кучмі, потім може довго пояснювати, чому це зробив. Але ця фотографія — вже історія. Тут ніби за Фрейдом. Чому? Дивимося на фото: Кличко сидить, Яценюк сидить, а Луценко першим буквально підскочив і викинув руку для привітання...

Я запитував у Наталі, чи були там інші фотокореспонденти? Були. Але такого кадру не впіймали. У цьому й полягає майстерність — помічати більше, аніж інші. Саме тому вона й одержала «Золотий День». Із фото видно, що Наталя розбирається в тому, що вона знімає.

Ще відзначив би роботу Миколи Тимченка «Любов перемагає все». На фото — ціла людська історія. Видно, що хтось із пари — з обмеженими можливостями. Але вони кохають одне одного... У фото багато гуманізму та людської філософії.

Але поряд з такими глибокими за змістом роботами — веселий знімок Максима Осауляка «Журі». Це треба довго полювати, щоб зробити такий кадр, адже коти і голуби — не родичі.

— Знаю, що ви завзятий фотолюбитель. Скільки часу можете витратити з камерою в руках, щоб упіймати хороший кадр?

— Потрібно відчувати ситуацію. Якщо ти відчуваєш, що зараз може бути цікавий момент — можна довго чекати. Якісний кадр вартий чау і терпіння. Але інколи буває так, як сказала в інтерв’ю «Дню» Наталя Кравчук: бачиш щось дуже цікаве, а камери під рукою немає. Тоді, справді, хочеться кусати лікті.

— Відвідувачі називають роботи, представлені на виставці, справжнім мистецтвом. Але дехто з досвідчених фотографів зітхає: мовляв, фотографію можна було називати мистецтвом в еру плівок...

— До певної міри в цьому є сенс. Я сам фотографую з 1956 року. Вперше взяв фотоапарат в руки, коли ходив у 9 клас. Це була так звана «касетка». Плівки тоді ще не було. Затворник, маленький окуляр — і в бій. З ними було багато мороки (посміхається). І в питанні фотографування, і в питанні друку світлин, адже тоді був контактний друк без збільшувача.

Потім у мене були перші фотоапарати з плівками: «Любитель», «Смена-2», «Смена-6». А згодом «ФЕДи», які випускав наш харківський завод. Після них з’явилися «зеркалки» «Зеніти». Далі «Москва-2», «Москва-5», київські «Салюти» з широкою фотоплівкою. Пригадую, що «Салют» коштував дуже дорого, тому декілька фотоаматорів купили його в складчину.

Мистецтво полягало не лише в тому, щоб сфотографувати, а й зробити знімок. Проявник, метол, гідрохінон, фіксаж, гіпосульфіт натрію, спеціальне освітлення, фотозбільшувач... Згодом з’явилася кольорова плівка і кольоровий фотопапір. О! Це була нова ера в фотографії.

З одного боку, за допомогою сучасної техніки все набагато простіше, а з другого — нова апаратура висуває свої вимоги професіоналам. Завдяки комп’ютерним програмам можна робити монтаж, змінювати кольори та відтінки. Але на виставках «Дня» завжди присутнє фотомистецтво. На світлинах — все як у житті, як було, є і буде насправді. Чому? Бо головний редактор газети — голова журі Фотоконкурсу Лариса Івшина уже від першого конкурсу категорично заборонила фотомонтаж. У цьому цінність виставки.

А фотографам, які сумують за епохою плівок, ніхто не забороняє на них знімати. І друкувати на папері. До речі, найкращі світлини я теж досі друкую на папері. Особливо виразними виходять портрети на матовому . Ну, а глянець — це для літніх знімків, коли багато природи і світла в кадрі.

«Я один раз потрапив у кадр...»

Євген МАРЧУК:

«Це було 52 роки тому — 22 травня 1961 року на Чернечій горі в Каневі, коли відзначалося 100-річчя перепоховання тіла Тараса Шевченка. Літературне об’єднання нашого Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О.С.Пушкіна (зараз — Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка), до якого я входив також, було запрошене на цю подію. Привіз нас туди завідувач кафедри іноземної літератури кандидат філологічних наук Ігор Долганов. Хоч він був спец з іноземної літератури, але дуже добре знав і українську. Я тоді був на третьому курсі філфаку. Взяв із собою «Смену» і 5 фотоплівок. У цих заходах брали участь Микола Бажан, Максим Рильський, Павло Тичина і багато інших відомих особистостей. Ми зустрічалися з багатьма, але найдовше з нами був Павло Григорович Тичина. Я використав усі 5 фотоплівок (180 кадрів) і тільки один раз дав свою «Смену» товаришу, щоб хоч раз самому потрапити в кадр. Ви його бачите... Павло Григорович дає нам один із численних автографів. На фото видно, що пройшов невеликий дощик, однак Павло Григорович був з нами. А фоторепортаж для інституту я зробив тоді великий».