Iранський ядерний півфінал

Триденна зустріч представників Тегерана і шістки (п’ять постійних членів РБ ООН та Німеччина) посередників, що завершилася в Женеві, стала другою після того, як у червні президентом Ірану було обрано Хасана Роухані.

Новий президент Ірану ще під час своєї передвиборної кампанії чітко давав зрозуміти, що має намір зрушити з мертвої точки переговорний процес із ядерної проблеми. Зробити це йому було досить непросто, оскільки усередині Ірану консерватори категорично не погоджуються на якісь поступки Заходові взагалі, а за ядерною програмою тим паче.

Сам президент Роухані відчув неприязнь консерваторів на собі особисто у вигляді хуліганських витівок проти нього, а також у численних виступах військових керівників і депутатів парламенту, що звинувачували його у відступі перед Заходом. Однак, і слід віддати йому належне, президент поступово і послідовно проводить лінію на пошук компромісу із Заходом з цієї надзвичайно складної проблеми.

Причини такої зміни в підході правлячих кіл Тегерана досить зрозумілі. Економічні й фінансові санкції, застосовані проти Ірану, поставили країну на межу економічного колапсу. Видобуток нафти та її експорт значно зменшилися. Сподівання попереднього уряду президента Ахмадінежада, що нафтову блокаду вдасться прорвати за допомогою Індії, Китаю і Південної Кореї, які купували великі обсяги іранської нафти, не виправдалися. Хоча постачання нафти в ці країни тривало, але користі було мало, оскільки розрахуватися за них не було можливості. Іран було відключено від міжнародної банківської системи, а банки, що здійснювали фінансові операції з ним, самі потрапляли під дію санкцій. Зокрема, Індія вже винна Іранові понад  два мільярди доларів, готова їх сплатити, але зробити це не може технічно.

Китай теж не схотів вступати в конфронтацію і оплачував іранську нафту бартером, постачаючи свої товари. У результаті в Ірані виник гострий дефіцит валюти, реал нестримно девальвував, деякі підприємства почали зупинятися через відсутність комплектуючих. Такі самі проблеми почала відчувати і нафтохімічна промисловість, що посилило зниження видобутку рідкого палива. Вже наприкінці перебування Ахмадінежада на посту президента в країні виник дефіцит товарів першої потреби, зокрема й продовольства. В Ірані досі згадують дефіцит курятини, яка є важливим продуктом для небагатих громадян країни. Цікаво, що її довелося купувати у Венесуелі, а тій, у свою чергу, в сусідній Колумбії, з якою в Каракаса вельми неприязні відносини.

В обстановці зростання економічних труднощів і невдоволення населення новий президент просто зобов’язаний був знайти спосіб пом’якшення санкцій. Зробити це можна було, лише знайшовши точки зіткнення із Заходом.

Утім, в європейських столицях і Вашингтоні теж хотіли компромісу.

По-перше. Американська дипломатія не може похвалитися якимись успіхами. Із Сирією сподівана перемога над режимом Асада плавно перейшла в затяжну і в’язку війну до повного виснаження сторін. Бюджетні проблеми позначилися на іміджі адміністрації усередині країни, а невдовзі проміжні вибори до конгресу. Їх результат поки що демократам не обіцяє нічого доброго.

По-друге. Іранська ядерна проблема стала каменем спотикання у відносинах з Ізраїлем і монархіями Перської затоки, передусім із Саудівською Аравією. Їх войовничість і погрози Тель-Авіва за мовчазної підтримки Ер-Ріада військовим шляхом загальмувати іранську ядерну програму поставили Вашингтон у вельми складне становище. Воювати на Потомаці не хочуть, але і залишатися осторонь теж не можуть. Отже, і в цьому сенсі компроміс теж потрібен.

По-третє. Звичайно, санкції болюче вдарили по Іранові, але і європейські країни теж зазнали певних втрат. При цьому торгівля зі США в Ірану не дуже велика, а з Європою значна. Отже, розрядка також зумовлюється об’єктивними причинами поступового відновлення обсягів торгівлі.

За такого бажання сторін можливості пошуку компромісу значно збільшуються.

Взагалі женевські переговори виявили багато цікавого. Хоча рівень переговорів спочатку не планувався високим. Він мав відбуватися за участю політичних директорів чи заступників міністрів, але до Женеви терміново вилетіли державний секретар Джон Керрі і його західні партнери, а також голова МЗС Росії Сергій Лавров.

Хоча сподіваного прориву у результаті досягти не вдалося, оцінки сторін свідчать про те, що за три дні в Женеві їм вдалося серйозно просунутися в подоланні суперечок. За словами Сергія Лаврова, переговори були «дуже конкретними і затяжними, але час було витрачено недаремно».  І вже зовсім несподіваною для російського міністра стала оцінка ролі американської сторони. «Хотів би відзначити важливу роль, яку відіграла делегація США на чолі із Джоном Керрі по просуванню підходів, що були б прийнятними для Ірану». Також оптимістичним був і очільник МЗС Великої Британії Вільям Хейґ. За його словами, домовленості із Тегераном може бути досягнуто протягом двох тижнів. Лондон вже ухвалив рішення відновити дипломатичні відносини з Тегераном.

Стриманішу позицію зайняла Франція. Голова її МЗС Лоріан Фабіус в інтерв’ю Міжнародному французькому радіо визнав, що між членами шістки виникли суперечності з двох питань. По-перше, щодо майбутнього іранського ядерного реактора «Арак», який будується. У Парижі вважають, що він може виробляти збройовий плутоній. По-друге, яким має бути дозволений Іранові рівень збагачення урану.

Як і слід було чекати, Ізраїль негативно ставиться до досягнення компромісу з Іраном і вимагає повного згортання його ядерної програми. З візитом до США вирушає міністр економіки Ізраїлю Нафталі Беннетт, який має намір просити конгресменів використати свій вплив на Білий дім для того, щоб не допустити ядерної операції з Іраном як такої, що «загрожує безпеці Ізраїлю».

Іран вже дав зрозуміти, що пропозиція повністю відмовитися від збагачення урану для неї неприйнятна. Президент Хасан Роухані після переговорів у Женеві заявив: «Для нас існують червоні лінії, які не можна перетинати. Вони визначаються нашим правом на збагачення урану відповідно до міжнародних норм».

Попри певний оптимізм деяких учасників переговорів, досягти угоди з Іраном за його ядерною програмою швидко не вдасться. Проблема дуже складна. Проте дипломатія краща, ніж бойові дії. Але ще важливіше, аби врешті-решт результат був позитивним. Тоді світ зітхне з полегшенням.