Олександр ГАВРОШ: «Підписані книжки — як собаки на прив’язі»

Відомий дитячий письменник і драматург Олександр Гаврош, автор нещодавно екранізованої книжки про Івана Силу, мешкає у шістнадцяти годинах їзди від Києва — в Ужгороді. Його бібліотека розміщена на стелажах у чотирьох кімнатах, а також розкладена на шафах та на підлозі у спальні. Вечорами в ліжку письменник читає поезію, а вранці на його місце влягається кішка.

— Ви працюєте вдома?

— Переважно ні. На щастя, маю робітню на квартирі моєї мами. Вона живе в монастирі, лише час від часу приїжджає додому, так що я маю можливість там усамітнюватися. Найкраще би було взагалі замуровуватись. (Усміхається). Один автор розповідав, що взагалі не виходив із хати, поки не написав свій перший роман. Це тривало кілька місяців. Я його розумію: коли виходиш в люди, то руйнується атмосфера твору, у якому ти живеш. І потім важко знову в нього занурюватися. Звісно, що в кожного своя метода... Моя полягає у повній концентрації.

— Ви часто берете участь у конкурсах і перемагаєте. Це для вас важливо?

— Я намагаюся бути літератором професійним. Уже три роки живу тільки з гонорарів: літературних і журналістських. Єдине моє місце роботи — за власним комп’ютером. Щоправда, журналістика стає дедалі менше приносити прибутків. Сподіваюся, це буде компенсувати література. (Усміхається). А конкурси дають можливість перевірити свій твір на доволі компетентному читачі. Та й грошова премія — непоганий стимул для змагання. Що більше конкурсів, то більше шансів, що кожен гідний твір помітять. Аби не трапилося так, як свого часу з романом «Люборацькі» Анатоля Свідницького, який десятки років пролежав у рукописі. А якби він побачив світ, коли був написаний, то став би кращим українським романом свого часу і вплинув би на всю нашу літературу.

— Бачу, у вас всюди книжки...

— У нас велика чотирикімнатна квартира, але книжки є в кожній кімнаті. Домашня бібліотека — це єдине моє хобі. Кімнат багато, проте деякі видання мусимо складати навіть на шафах. У кабінеті на стелажах книжки в два ряди. Задні — усі російські і світові класики, що виходили багатотомниками за радянського часу. От Дюма видно — дванадцять томів, тут — Стівенсон, Марк Твен, Жуль Верн, Діккенс... Це з бібліотеки ще мого тестя, яка дісталася нам разом із квартирою. Маємо довідкові видання: різні енциклопедії, словники. Тут дуже цікава книжка — бібліографія журналу «Всесвіт» за 75 років існування. Також збираю все, що вийшло вартісне про Закарпаття: художня, краєзнавча, документальна література. Є драматургія — оскільки сам займаюся нею, то збираю літературу про театр. Класична драматургія, сучасна... Ось бачите: Іван Карпенко-Карий, Михайло Булгаков, Олександр Ірванець, Мольєр, Олександр Островський, Ельфрида Єлінек...

— А ця книжечка?

— Це — «Полное собрание сочинений» Метерлінка в трьох томах, Петроград, 1915 рік, «Приложение к журналу «Нива». Цінна книжка. А тут у нас українська література — і класична, і сучасна.

— А що робите з книжками, які вам вже не потрібні?

— Наразі я ще формую свою бібліотеку. Добре, що є куди складати: чотири кімнати, балкони, ще є та робітня. Оскільки займаюся різними темами і жанрами, то чимало ще книжок купую, бо можуть мені придатися в роботі. От поезію вже майже не збираю. Як поет — сказав уже все, що міг, а самоповторюватися не хочу, бо воно буде силуване, штучне.

(Переходимо в спальню, де вздовж однієї зі стін стовпчиками стоять книжки.)

— Це такий робочий стіл на підлозі?

— Так, це моя шевченкіана. (Підходить до книжкових стелажів.) А тут — вірші. Саме останні кілька днів вирішив на ніч читати поезію. Працюю зараз над п’єсою про Тараса Шевченка — мізки аж іскрять, навіть сплю погано. Почав на сон читати — допомагає. Ось вчора Шевченка читав дружині вголос у ліжку. Гарна поезія справді приносить душевний спокій, гармонію, умиротворяє. Але обов’язково її слід читати вголос. Для поезії дуже важливо звучати. Також добре на ніч читати казки. Вони короткі за формою і завжди з позитивним фіналом. (Сміється).

А тут недавно привезені книжки, які я ще не розклав. От Михайло Чалий «Життя і твори Тараса Шевченка», перша біографія Шевченка, прекрасно перевидана у «Веселці»...

(У ліжку щось ворушиться під ковдрою, Олександр мовчки показує рукою та відкриває.)

Ану вилізай, Чорі, познайомся з гостями! Це наша старенька киця, їй дванадцятий рік пішов...

А тут ще полиці із літературою про Закарпаття. Я вважаю, що багатство і сила України в різномаїтті. Коли галичани напишуть чудові книжки про Львів, кияни — про Київ, а закарпатці — про Закарпаття, тоді Україна матиме духовну цілісність, а видані твори  — свій неповторний колорит і достовірність. А тут дитячі книжки — старі-престарі. Дуже люблю букіністичні магазини, шукаю світову класику українською мовою. Її не так багато видають у нас тепер, то я собі визбирую. Коли закарпатські бібліотеки списують літературу, то часом знаходжу щось для себе цікаве.

Мирослав Дочинець в інтерв’ю зізнався, що вдома книжок не тримає, тому що від них різні хвороби. Каже, що книжки в нього в гаражі... Я дивуюся, як таке може бути!.. Я не можу без книжки. Беру їх в руки протягом дня постійно. Це відриває від суєти.

— А чому Дочинець тримає книжки в гаражі?

— Через пил, грибок. Але ж кожна професія має свої професійні ризики. (Сміється).

Я читаю чеською і словацькою. Це ілюстрована «Історія Чехословаччини», купив її в Празі, тут Іван Ольбрахт, чеський класик, в оригіналі. А це — українська літературна енциклопедія в трьох томах, яку люблю гортати. Дуже шкода, що видали тільки три томи, дійшли до букви «Н». Хоч би один проект довели до розуму...

(Переходимо в дитячу кімнату.) Тут наш спортивний куточок, велика карта України на всю стіну. Це — полички з дитячими книжками. Але я вважаю, що справжня дитяча література — це та, яку люблять читати й дорослі. А це великоформатне чеське видання  «Збірник господарських, культурних і політичних статей про Підкарпатську Русь» 1936 року. Цій книжці скоро дев’яносто років, а в якому вона прекрасному стані! Це теж моя закарпатистика.

— Хто формував ваші читацькі смаки?

— Я виріс у звичайній родині, батьки були робітниками. Тато дуже багато читав і саме він почав формувати першу родинну бібліотеку. Він міг більшого досягти в житті, але не склалося через певні обставини. Він був великим читачем, його досі пам’ятають у бібліотеках, хоча минуло вже вісімнадцять років після його смерті. Під його впливом почав читати і я, і мій брат.

— Ви користуєтеся громадськими бібліотеками?

— Звичайно, записаний у сім бібліотек, дві з яких київські — бібліотека Вернадського та парламентська, інші — ужгородські. Хоча останнім часом став менше до місцевих бібліотек ходити, бо вони майже не отримують нової літератури. Я привожу книжки з «розвалів» київської Петрівки, із книжкових ярмарків у Києві та Львові, вдома рідко купую. Ціни тут значно вищі.

Окрім того, із Закарпатською обласною універсальною науковою бібліотекою чудово співпрацюю. Зараз укладаємо збірник «Тарас Шевченко на Закарпатті» до 200-річчя Кобзаря. Попри те, що Шевченко на Закарпатті не був, однак його слід помітний і в літературі, і в музиці, і в театральному житті, і в образотворчому мистецтві.

На Форумі видавців серед цікавих новинок побачив книжку «Тарас Шевченко в критиці: Прижиттєва критика (1839—1861)». Унікальна річ, грубезний томище! Людина більшість років провела в неволі, була табуйована, а про нього стільки було написано! Рідко хто з письменників має за життя таке визнання.

— Чи збираєте автографи?

— Я не колекціонер автографів. Якщо людина справді близька або вже живий класик, то так, це має цінність. Однак вважаю, що підписана книжка — як прив’язаний пес, вона втрачає можливість наступного життя. Адже книжку можуть прочитати чимало людей. Проте підписана тобі книжка вже може тільки лежати на твоїй полиці.

— Яка ваша улюблена поза для читання?

— Зазвичай, читаю в горизонтальному положенні, хоча кажуть, що це шкідливо. Я працюю сидячи, тому хочеться змінити позу, а стоячи читати якось не виходить. (Сміється). У моїй робітні є диванчик, то я там не тільки пишу, а й читаю. Інколи можу й подрімати. Мозок відпочине півгодини — і стає свіжішим. До речі, Черчилль також відпочивав після обіду. Я теж рекомендую всім, у кого є така можливість. Хоча це може собі дозволити лише той, хто працює вдома. Жити у власному темпі — це дуже вагомий привілей.