«La Bella Pittura» Сергія Животкова
24 жовтня в Національному музеї українського мистецтва відкриють велику персональну виставку живопису художника яскравої індивідуальності, який інтенсивно, потужно, аж надто швидко пройшов свій шлях
Художник наприкінці 1980-х років — доби «зламу-переходу» належить до покоління, яке зухвало ламало будь-які канони, звільнившись від пут соцреалізму. Сергієві перевесники в запалі інноваційного азарту, в сп’янінні від выльного духу доби перебудови виходили за межу естетичного в екстраординарне — бридке, потворне, табуйоване. У контрасті з екстремізмом радикалів виразно кристалізувалися естетичні принципи братів Животкових — Сергія та Олександра. Ренесансний ідеал гармонії між людиною та природою, який у добу Чорнобиля опинився під загрозою зламу й нищення, став особливою турботою обох братів. Вони відчували себе охоронцями краси. Батько — Олег Животков та його сини працювали в мікроскопічній за площею майстерні. Для мене так і залишилося загадкою, за яким графіком вони працювали, бо місця для роботи там ледь вистачало одному. Вільним від нагромадження полотен залишався хіба що вузький прохід від дверей до вікна. У цій шпарині час від часу друзям і гостям демонструвалися твори. Там складався індивідуальний стиль кожного із братів.
У пошуках досконалої форми Сергій — людина нового покоління, дотримувався принципів: живописного аскетизму, ліричної проникливості в сюжет. Ніби якийсь містичний режисер вів Сергія до його шедеврів — останньої «Італійської серії». Всупереч психологічним та соціокультурним реформаціям початку 1990-х років у дзеркалі свідомості Сергія жила гармонійна палітра П’єро делла Франческа. Формуванню і збереженню ідеалістичного (романтичного) світобачення сприяли домашні та шкільні батькові уроки. Олег Олександрович виховав декілька поколінь українських митців та створив чудовий живопис. Ще одним центром тяжіння, навіть кумиром, був Михайло Захар’євич Рудаков — дядько братів Животкових. М. Рудаков — людина драматичної біографії: фронтовик, в’язень спочатку фашистського, а згодом — сталінського концентраційних таборів, художник, котрого шанувала андеграундна Москва 1960 — 1980-х років, до його критичної думки прислухалися корифеї неофіційного мистецтва в Росії. Особистість, прийнята в колах від академіків до московської богеми, М. Рудаков започаткував міцну морально-етичну основу у свідомість юних Животкових. Брати добре зналися на мистецтві класики, особливо цінуючи ранній італійський живопис, переконливість фресок Джотто.
Поряд з італійською класикою у свідомості Сергія чільне місце посів бунтарський авангард 1910—1920 років. Приваблювала футурологія в мисленні В. Кандинського, О. Архипенка, К. Малевича, «неовізантизм» М. Бойчука, їхнє розуміння форми, яка творить образ і сама є його змістом.
Саме в Седневі, в роботі над мінімалістичними композиціями, Сергій у лаконічній формі та чистому кольорі знайшов шлях до бачення духовним зором. Надалі «формізм» стає змістом і фігуративних циклів: «Карпатських мотивів» (1990 — 1991), «Старовинних українських мотивів» (1992 — 1994), «Біблійної серії» (1990 — 1998) та інших.
«Жіночі образи» (1991— 1999) — наскрізна творча тема. В ній сформувалася «азбука» мислення Сергія та «орфографія» його письма. Ці образи — переважно напівпостаті або по-Джоттівськи узагальнені, стовпоподібної статури, виокремлені контурами.
В «Українських мотивах» (1992 — 1994) особливу увагу Сергій приділив делікатним живописним нюансам, горизонтально побудованому ландшафту і ритмічному чергуванню вертикально розміщених означників постатей. Вишукана мінімалістична колористика передає особливий стан зосередження при спогляданні космічних сутностей, здавалося б, напрочуд банального ландшафту.
«Біблійну серію» (1990 — 1998) із 42 композицій також написано згідно з принципами авторського «ліричного монументалізму». Сюжети зі Старого та Нового Заповітів є наскрізними упродовж усього творчого життя. Вони залишилися як кардіограма морально-етичного складу Сергієвої свідомості, вихованої в аурі мистецько-християнської традиції. Маленькі за розміром композиції — інтимні, глибоко особистісні, подібні до хатньої ікони. Усі вони — молитва, щира й глибока. Провідні теми біблійної міфології, на яких відбулося піднесення Візантії, Русі, весь Ренесанс і Бароко, митець привласнив собі як особливий дарунок божественної культури, ще коли сам навчався. Іноді на лінії обрію видніється силует Вічного міста. Прикро, що мрія про Єрусалим залишилася для Сергія фата-морганою. Але найпотаємніша, випрошена в долі з дитинства зустріч з Італією відбулася 1993 р.
Перший дотик до бруківок і храмів Європи пов’язаний з поїздкою до Праги, але... Італія... Сергій уже стояв на її порозі.
Омріяна з дитинства, знана за стосами репродукцій, монографій, із лекцій викладачів, Італія виявилася іншою, ще вразливішою. Італія захопила Сергія зненацька, як кохання, чарівне, непідвладне розумінню, відбираючи сон, але додаючи таланту снаги. Сергія вразили Ровена, Флоренція, Венеція з такою силою, з якою колись зустріч із Беатріче приголомшила Данте. Кульмінацією італійських міражів була Венеція. Коли він побачив архітектурне диво найпримхливішого міста, яке постало з моря, повітряно-східну розкіш палаців, колону з левом та Святого Марка на березі — Сергій зрозумів: ось тут оселя його душі.
Щастя мандрів, радість творчого натхнення, досі незнаний екстаз почали набирати довершених форм циклу «Блакитна Італія» (виставка в галереї «Ірена», Київ, 1995 — 1996). Він писав композиції швидко, бездоганно користуючись усім арсеналом напрацьованої стилістики. Венеціанські сюжети, немов міраж — усе потребувало втілення. Ось тихою водою безлюдного каналу пропливає гондола з веслярем, котрий чимось дуже нагадує Дантового Харона. Безлюддя у ведутах Сергія римується з метафізичним живописом Дж. де Кіріко. Усій «Блакитній Італії» властиве колористичне «піанісимо» — менует живописних структур, оповитих легким і, здавалось би, безпричинним смутком. Уся «Італійська серія» справляє глибоке враження, бо в цьому живописі поєднані пристрасть і тривалий процес у свідомості художника під час його психологічних станів: щастя, печалі, елегійних роздумів, смутку. Його живопис, як уявні мандри митця, творить особливий світ, занурює в нього глядача, підкорює його чарами. Слова де Кіріко, котрий 1922 року писав про живопис Моранді, можна віднести й до творчості Сергія Животкова: «...Утаємничені остови речей... відкриваються йому в найутішніших власних аспектах — в аспектах вічності. Саме цим він робить свій доробок у велику поезію, що її творить нове та глибоке європейське мистецтво».
