Вільний університет... «Дня»

Майдану потрібні не тільки їжа і теплі речі, а й духовні та інтелектуальні знання. Цей постулат декларує вже лише своїм існуванням та проведеними лекціями новостворений вільний університет Майдану. Днями головний редактор «Дня» зустрілася з його слухачами і представила проекти газети, які спрямовані на основне, особливо зараз, завдання — зміцнення суспільства. Одразу після лекції читачі «Дня» почали публікувати в соцмережах свої враження. «Вважав, що дещо знаю з історії України. Проте після Вашої лекції виявив прірву невідомого, що має бути заповнена відповідями. Дякую, пані Ларисо. Чекаю наступної зустрічі», — написав Ігор Бузницький, підприємець у сфері ІТ.

На прохання слухачів лекції, а також тих, хто не встиг на урок у вільному університеті, «День» публікує концентрат виступу Лариси Івшиної.

НЕНАПИСАНА НОВІТНЯ ІСТОРІЯ

— «День» дуже часто називали вільним університетом, який існує вже з 1996 року. Газета від самого свого створення намагалася стимулювати виникнення громадянського суспільства? — зауважила Лариса Олексіївна. — Яке громадянське суспільство може бути з ненавчених людей? Громадянин — це людина, яка може застосувати свої права з користю для себе і своєї краіїни. Тому ми не говорили про відданість якійсь партії чи відданість владі або опозиції. Ми говорили про стимулювання здорового, що є в українському суспільстві.

ВІДКРИТА ЛЕКЦІЯ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ «ПРОЕКТИ «Дня» — ПРОЕКТИ МАЙБУТНЬОГО» ЗАЦІКАВИЛА СЛУХАЧІВ. ВЕЛИКИЙ ІНТЕРЕС СВІДЧИТЬ ПРО ДЕФІЦИТ ЯКІСНОГО СПІЛКУВАННЯ

В 1999 році на президентських виборах, які я вважаю рубіконом для нашої країни, ми підтримували кандидата, який, на мій погляд, мав шанс радикально змінити ситуацію, і вже тоді ми могли б почати свій рух до Європи. У тих умовах виграти було дуже складно, і наш кандидат програв.

На виборах 1999 року Євген Марчук сказав: «Кожен, хто хоче кандидувати в українські президенти, повинен глибоко знати усю історію українських поразок». Знати, як Україна втрачала свою незалежність. У нас було таких спроб немало, і всі вони трагічно закінчувалися.

Крім того, не написана новітня історія України. У мене є намір до багатьох проектів газети «День» долучити ще один і дати йому гумористично-сатиричну назву — «Новітня історія для «чайників». Через те, що ми не знаємо своєї новітньої історії, ми робимо дуже багато помилок, ходимо по колу і блукаємо серед трьох сосен. Після 1999 року було багато розчарувань. Читачі повертали підписні абонементи, частина журналістів покинула редакцію вже наступного ранку після виборів. Але я сказала тоді на першій планірці: «Вони перемогли, але ми були праві». Я сказала, що ми будемо займатися українським суспільством. І всі ці роки ми намагалися його «вирощувати».

МАСОВИЙ ВСЕОБУЧ

— З газетної рубрики «Історія і Я» зародилася ідея активного вивчення української історії. Як ви зараз самі розумієте, країні потрібен масовий історичний всеобуч. Радянська школа не давала людям знання історії, але тоді ще були перекази в родинах, поверталися люди з таборів, розповідали про сталінізм, і все це готувало країну до змін. Нашому молодому поколінню не пощастило. На мій погляд, українська історія викладалася їм не концептуально. Перша книжка «Дня» «Україна Incognita», яка дала назву всій бібліотеці, вийшла 10 років тому. Один відомий політик, який свого часу працював у посольстві, розповідав мені, що коли він летів у літаку й читав англійською газету «День», то вперше відкрив для себе таку Переяславську раду, про яку не розповідали у школі — фактичну сторону і з чого все починалося. Якби вони знали, як швидко їм це знання знадобиться...

ЧОЛОВІК ІЗ КОЛОМИЇ, ЯКИЙ НЕ ЗАХОТИВ НАЗВАТИСЯ, ЯК ТІЛЬКИ ВЗЯВ У РУКИ ГАЗЕТУ, ВІДІЙШОВ УБІК І ЗАХОПИВСЯ ЧИТАННЯМ

Люди починають розуміти, що означає знання історії. Ось недавній свіжий приклад із дошкою Шевельова у Харкові. Яка опірність народу могла б бути, аби всі вчасно прочитали його «Москву, Маросєйку». До речі, у книжковому проекті «Дня» ми видали і Шевельова, і «Руїну» Ольжича — все те, що дуже потрібно знати.

Я тепер виступаю ніби у двох іпостасях. З одного боку — як людина, яка всі сили докладала, щоб нам не потрібно було майданів, щоб ми передавали на чесних виборах розумним людям владу, і все у нас було, як у європейських країнах. А з іншого боку, я виступаю в тому образі, що якщо вже нам потрібно, щоб був Майдан, то щоб туди приходили люди, дуже інтелектуально оснащені. Нам мало «Банду геть» чи «Ганьба», нам потрібне розуміння того, з якою платформою ми сюди прийшли і з чим ми звідси підемо. Перше, що ми здобули, — показали себе світові як народ, який любить свободу. Ми століттями за неї стояли. Але схильність до бунтів іще не є головною рисою аристократичного народу. Інтелект, розум, уміння об’єднуватися — ось що надзвичайно важливо. Ми показали цю солідарність, якої у нас давно не було.

Нещодавно вийшов матеріал у газеті «День», присвячений 150-й річниці польського повстання, в якому брали участь і українці, котрі боролися за свободу Польщі. І коли нам зараз закидають, що непотрібно, щоб до нас приїжджали іноземці й щось нам радили, то я хочу сказати, що вільні люди світу завжди поруч одне з одним. Хочу нагадати про Андрія Потебню, який був на варшавських барикадах 150 років тому — це наша гідність. Це позначилося й на розвитку польської солідарності. Але тоді був інший Захід у політичному сенсі. Була Маргарет Тетчер, Рональд Рейган — переконані антикомуністи, які розуміли, що таке «зараза совдепії». Польща «проскочила», коли були великі поляки, такі як Папа Іван Павло ІІ, національний консерватор Валенса, чиї слова ми чули на Майдані не раз. Він працював спільно з польськими інтелектуалами. Поляки здійснили велику інтелектуальну роботу, щоб вибороти свою незалежність, вирвати її раніше за всіх. Ми для себе в газеті також тримали цю планку — вчитися і набувати нових знань, щоб мати що запропонувати суспільству.

НЕОБХІДНІСТЬ «ПЕРЕХРЕСНОГО ЗАПИЛЕННЯ»

— «Маршрут №1» — прекрасна цьогорічна історія. Вони виникла з того, що в нас була необхідність «перехресного запилення». Завжди потрібні гроші на важливі проекти. «Глянець» дав можливість поєднати наші смисли з планами. Ми робимо його у п’ятницю, раз на місяць. Це для людей, які не читають «День», не мають можливості пізнати самих себе, бо відсутній нормальний інформаційний простір. Вони звикли до глянцевого формату. Один із наших зразкових випусків присвячений темі «Українці, які змінили світ». Ще в серпні написала колонку «Тотем українців — свобода». Проілюструвала її світлиною зі своїм героєм — Євгеном Степановичем Грицяком. Він — лідер Норильського повстання в таборах ГУЛАГу. Справді було втішно від того, як наш Майдан згадував Манделу, говорив про нього. Але ми маємо звичку не бачити своїх героїв. Ми просто не знаємо їх. Нам не розповіли про них належними словами. Нещодавно в інтерв’ю «Дню» Євген Грицяк висловив послання Євромайдану. Сказав, що бачить тут шалений вияв гідності. Каже, що це взагалі непереможна сила. І я йому вірю. Якщо ув’язнені ГУЛАГу змогли в мирний спосіб обстояти свої права, то невже нам сьогодні важче? Євген Степанович — цікавий мислитель, у таборі самотужки вивчив англійську... Я в нього запитувала на початку 1990-х: «Ви мали намір брати участь у виборах?» Він сказав у відповідь: «Ні, адже я точно знаю, що вони мене не пропустять». Розумієте, ось куди треба відмотати відлік наших проблем.

Ми тут розмістили також опитування Левка Лук’яненка, Євгена Сверстюка, Євгена Грицяка і Богдана Гаврилишина поряд з рекламою Bentley. Це — комплімент автовиробникові. Крім пана Гаврилишина, ці люди не обдаровані матеріальними благами. Але інтелектуально вони крутіші, аніж Bentley. Сподіваюся, що колись такі люди будуть гідно вшановані.

Ще одна дуже цікава тема — «Союз українських хуторів». Я не вважаю, що в постіндустріальну добу потрібно всім згромаджуватися у великих містах. Творити там, розвиватися. В Україні з хорошими комунікаціями, Інтернетом — ми можемо жити в хуторах. Потрібно буде — ми виберемося і скажемо своє слово. А потім — цей вогонь треба підтримувати. «Союз хуторів» зі швидкісним Інтернетом — наша відповідь. Горизонтальні зв’язки вирішуватимуть дуже багато.

«СТАНОВИЙ ХРЕБЕТ» ЖУРНАЛІСТА

— Доводилося чути, що коли в Москві завзято боролися проти комунізму і Сталіна, в Україні всі палко славили режим. Це абсолютна нісенітниця. Пригадайте Гельсінську спілку... Всі табори були переповнені українцями. І ми в «Дні» вирішили, що Петро Григоренко повинен стати доступнішим для читачів. Я зрозуміла, що молодь не знає про нього. Випали важливі знання дисидентського періоду, які ми ще знаходили в самвидавах, переказах. І потрібно було ці знання повернути молоді — учасникам Літньої школи журналістики, нашим майбутнім колегам — насамперед. У журналістах мене цікавить найперше «становий хребет». Їм потрібно знати історію свого народу в концептуальних речах, які ми засвоїли у «Дні».

Сучасні журналісти часто кажуть, що на телебаченні мало свободи. Насправді сьогодні більше свободи, аніж знань. Дивишся деякі канали і розумієш, що телевізійникам немає про що говорити з розумною та вимогливою аудиторією. Я абсолютно переконана в тому, що журналістика — це насамперед громадянська позиція. Для нашої країни — це ще розуміння історії.

...Я не Кассандра, але такий перебіг подій, який ми бачимо сьогодні, можна було передбачити ще в 1980-х. Було цілком очевидно, що як тільки Росія дасть раду своїм внутрішнім проблемам, вона знову візьметься за нас. Тепер ми мусимо навчитися бути українськими громадянами.

Ми готувались до Євромайдану впродовж усіх років існування газети. Від подій 2004-го до сьогодні у мене кожен день — Майдан. Адже я не вважаю, що ми повинні один раз на десять років зробити подвиг і чекати чуда. Якщо не буде зусиль, співпраці кожного дня — чуда не станеться. Запрошую вас до співпраці — будьте з розумним «Днем», долучайтеся до наших проектів, «штурмуйте» їх, і нам неодмінно буде разом цікаво, і ми неодмінно переможемо.

ВРАЖЕННЯ

Коли виступ Лариси Івшиної перейшов у діалог, перед сценою гуляв «вільний» мікрофон і всі охочі могли поставити запитання: слово попросив Віктор ГАЛЕНКО, який протягом години уважно слухав виступ:

— Мені 77 років. Ви не повірите, але я, ніби молодий, все продовжую вчитися, — зауважив він. — Так-от, за останні кілька років моїм справжнім учителем стала газета «День»! Кажу про це щиро. На газетних публікаціях, на ваших книжках я вивчаю історію, культуру, взагалі вчуся правильного життя. І мені дуже приємно побачити тут свого наставника Ларису Івшину, поспілкуватися з нею. Мені важлива ваша думка з приводу кровавого розгону студентів, з приводу сценарію розколу країни. Запитань багато. Розмова назріла давно».

«День» — ФЛАГМАН ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ДУМКИ»

Володимир ПРЯДКО, народний художник України, академік:

— Приємні враження залишилися від зустрічі з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Майдан ніби затих, коли вона взяла слово. Думаю, інакше і бути не могло, адже ця людина робить одну з найкращих газет країни. «День» найбільше з преси розкриває тему реальної України: її історії, сьогодення, суспільно-політичних викликів... Крім того, жодне видання не може позмагатися з «Днем» в аналітиці. Звичайно, це запорука не лише особистості Лариси Олексіївни (хоча вона інтелектуалка особливої ваги), а й всього журналістського колективу газети. Видання стало флагманом інтелектуальної думки. Я давній передплатник «Дня», читав багато книжок із вашої бібліотеки. Найбільше вразили «Сила м’якого знака» та «Дві Русі». Вміщені в книжках статті я першочергово читав у газеті. Але вони вийшли окремим виданням — і тому одразу їх купив. Дякую за зустріч, за порушення на ній важливих тем.

«УСІ ПРОЕКТИ «Дня» — ОСОБЛИВІ»

Володимир ХАХЕЛЬ, читач «Дня»:

— Я читаю газету «День» давно. Від неї та всіх її проектів — тільки позитивні враження. «День» купую в кіосках преси — п’ятничний номер обов’язково, а по можливості й щоденні. Але зараз думаю передплатити одразу на рік, щоб «День» приходив із доставкою додому. Я з газетою, бо вона допомагає розвиватися. Скажу більше: всі проекти «Дня» — особливі. Сьогодні Лариса Івшина ще раз детально розповіла, чому. Але мене чисто з емоційної сторони найбільше приваблює фотоконкурс. Він показує об’єктивне обличчя країни. Цікаво, що моя особиста думка у визначенні призу глядацьких симпатій цього року співпала з рішенням журі конкурсу.

«ГАЗЕТА «День» — ЦЕ ПРОТИВАГА «НОЧІ», ЩО ПУБЛІКУЮТЬ МАЙЖЕ У ВСІХ ВИДАННЯХ»

Тарас ТАРАСЕНКО, екс-директор центру зайнятості Бородянського району Київської області:

— Газета «День» — це противага «ночі». Я виписував дуже багато урядових ЗМІ: вони правди не кажуть. Я на Майдані буваю через день і своєю присутністю підтверджую, що це народна революція. Окрім того, був я і на Антимайдані і хочу сказати, що тут ходять вільні люди, на відміну від того зібрання. Там такі ж, як ми, українці, але вони усі перераховані і стоять там за гроші. На це їх могло штовхнути безробіття. Бо 15 мільярдів заткнуть дірки на певний час, але нам не це потрібно, а перебудування економіки, всієї системи. Цей процес міг би бути запущений, якби ми взяли курс на ЄС. Про це треба говорити і писати, доносити до людей, що і робить газета «День».

«ЯК НАМ СЬОГОДНІ НЕ ВИСТАЧАЄ ЦЬОГО «РАЦІО»

Оксана КОВАЛЕНКО, студентка:

— Приходжу на Майдан вже кілька тижнів. Але просто стояти слухати музику чи навіть виступи політиків — вже замало. От і навідуюсь до вільного університету Євромайдану. Тут традиційно цікаві лектори. Дуже приємно було послухати головного редактора «Дня» Ларису Івшину. Вона, по суті, озвучила мої думки. Як нам сьогодні не вистачає цього «раціо»! Загалом газету я знаю, читаю її в Інтернеті. Також була на фотовиставці цього року в галереї «Лавра». Але про те, скільки ще проектів у «Дні», навіть не здогадувалася. Роздуми пані Івшиної щодо історії та проблем сьогодення, наших «хвостів» повністю підтримую. Треба навчитися пізнавати себе, треба глибше переосмислювати те, що відбувається. І в цьому провідником може бути газета рівня «Дня».

«НА КОЖНУ ЗВИЧАЙНУ ПОДІЮ ЖУРНАЛІСТИ ДАЮТЬ ВІДПОВІДЬ — ЧОМУ, ЩО ДАЛІ»

Орест ДМИТРИК, мітингувальник:

— Я читаю газету «День», бо її давно передплачує мій тато. Якщо чесно, це єдина газета, яку я читаю в паперовому вигляді. Зазвичай інформацію я дізнаюсь з Інтернету. У «Дні» подобається аналітика, коли на кожну звичайну подію журналісти дають відповідь — чому, що далі. Моя улюблена рубрика — «Маршрут №1», де друкують багато цікавих подорожей, культурно-мистецьких орієнтирів і «шляхів». Радий, що вона цього року переросла в окремий глянець. Я читав майже всі ваші тематичні випуски. У кожному номері «Маршруту» — корисна інформація, яка інтелектуально збагачує. Дуже приємно, що на вуличний університет Євромайдану сьогодні прийшла Лариса Івшина. Журналісти її рівня користуються великою популярністю серед людей. Вона — лідер громадської думки. І почути її тут, на Євромайдані, поставити їй своє запитання — це є своєрідним подарунком. Загалом журналісти не повинні відмежовуватися від народу — вони працюють для людей. Тому повинні бути «в полі», на відстані витягнутої руки, завжди на зв’язку. Приємно, що «День» це сповідує і для газети важливий зворотний зв’язок з аудиторією.