Постімперські кулаки
Або Чому український протест не пересидіти
...Те, що відбувається в Києві, — це навіть не сувора українська революція, продовження подій 2004 року. Це продовження подій кінця 1980-х, це все ще триває перебудова (яку, якщо хто пам’ятає, метафорично, навіть не здогадуючись про точність визначення, називали революцією).
Власне, судячи з усього, доба Путіна, яку називали етапом «постреволюційної стабілізації», такою не виявилася. Вона теж всього лишень період перебудови-революції, що триває, і напіврозпаду радянської імперської субстанції. Процес не закінчився: він не вичерпується 1990-ми чи 2011—2012 роками, можливо, не завершиться і до 100-річчя Великого Жовтня.
Рух — поступовий, постімперський — до національної держави, заснованої на принципах європейської демократії, сам собою і є буржуазною революцією. Якщо переривати цей рух насильницьким шляхом, наприклад методами жорстокого тиску російського керівництва на нетямущого Януковича, можна отримати насильницьку флуктуацію революційного процесу. Ось, власне, і все.
На Януковича перетиснули з пустого приводу дуже поступового зближення України з ЄС, який, утім, для політичного керівництва Росії на нинішньому етапі розбалансування управління і постімперських фантомних болів «втрати територій історичної Русі» здається надзвичайно важливим.
Російські стратеги не врахували української ментальності, вбудованого в неї серединного положення України між Сходом і Заходом, переоцінили «братерство», за своєю суттю базоване не на слов’янській спорідненості, а на спільному радянському минулому. На виході отримали протест, який, як у Росії, вирішили пересидіти, вважаючи, що само розсмокчеться. А потім, теж за прикладом братнього сусіди, поперчили паузу репресивним законодавством, отримавши українську відповідь на російські технології.
Майдан-2004 теж був успішною відповіддю на російські політтехнології. Відповіддю несподіваною і, судячи з того, що Росія дев’ять років потому наступила на ті ж граблі, ударивши ними в голову того ж таки Януковича, такою, що здавалася непереконливою. Україні довелося ще раз натискати на клавішу Enter, щоб прояснити ситуацію на постімперському просторі. Так, це вже незалежна держава. Така, що тяжіє до Європи, принаймні в довготерміновій історичній перспективі.
В Росії неправильно виміряли не лише тривалість і енергетичний заряд української революції. У Росії недооцінили і український націоналізм, який природним чином попер організованою силою, присмоктавшись до протесту громадянської нації.
