У захваті від людської гідності

У похмурі листопадові дні сорок років тому у Львові пішла з життя й була похована в родинному гробівці на Личаківському кладовищі талановита мисткиня, учениця Михайла БОЙЧУКА Ярослава МУЗИКА. Але ще донедавна ім’я цієї талановитої художниці майже не згадувалося в українській мистецтвознавчій літературі.

«Доля мисткині — яскравий приклад того, як не вміють у нас берегти ні талантів, ні пам’яті про тих, чия творчість — істинно національна за змістом і духом, сучасна за формою і невтомна в пошуках нового, — писала на сторінках журналу «Образотворче мистецтво» мистецтвознавець Віра СТЕЦЬКО 1995 року.

Народилась майбутня художниця 10 січня 1894 року в мальовничому містечку Залісці на Тернопільщині. Після переїзду з батьками до Львова молоденька Ярослава Стефанович два роки навчалась у приватній мистецькій студії С. Батовського.

1909 року родина переїхала до помешкання в будинку Наукового товариства ім. Т. Шевченка по вул. Чарнецького (нині вул. Винниченка, 26). Тут дівчина відвідує майстерню Івана ТРУША, яка «була поверхом вище», знайомиться з друзями брата — молодими представниками львівської богеми — адептами мистецтва Краківської академії мистецтв Миколою ФЕДЮКОМ та Михайлом ОСІНЧУКОМ і головою студентського товариства «Медична громада», лікарем-бактеріологом Максимом МУЗИКОЮ.

Наступна зустріч — із Михайлом Бойчуком, якому після повернення з Парижа 1910 року НТШ віддало щойно звільнене І. Трушем приміщення майстерні. Як писала мистецтвознавець О. Ріпко: «Ярославі виповнилось 16 років. Вона вражена, глибоко схвильована відвідинами майстерні митця-фанатика, який чотири роки мешкає поряд. Він... гаряче пояснює свою мету — створення таких високих, шляхетних мистецьких форм, які були б одвіку зрозумілі... народові й служили б його духовному відродженню. Тепер вона «заражається» не на жарт. Рішення вчитися мистецтва стало свідомим».

Методику навчання та мистецькі настанови улюбленого Вчителя, як і захоплення людськими якостями М. Бойчука, художниця пронесла через усе своє нелегке життя. Як дорогі реліквії, зберігала до смерті світлини, листи, деякі роботи Вчителя.

Паралельно вона відвідує заняття з рисунку та живопису у Вільній академії С. Батовського в художника-графіка В. Вітвіцького, але, як згадувала сама художниця, «по смерті батька я не мала змоги ходити в університет». Вона починає займатися самоосвітою, в основу якої лягли нотатки розмов із М. Бойчуком, перетворивши кімнату на мистецько-алхімічну майстерню.

1924 року Ярослава одружується з М. Музикою, на той час проректором Таємного університету у Львові. Художниця влаштовується до відділу реставрації Національного музею, де знайомиться з реставратором і хранителем українського іконопису В. Пещанським, котрий став другим «найавторитетнішим учителем» Ярослави Музики.

Після навчання в Парижі у приватній академії Андре Льота художниця повертається в Україну, сповнена актуальних мистецьких та організаційних ідей, першою з яких виявилася групова виставка, експонована у приміщенні Промислового музею — з провідником формізму А. Пронашком, письменником і графіком-неокласиком Б. Шульцем та представником «єврейського експресіонізму» Ф. Клейнманом. Експериментальні твори художниці — «Рибки», «Мушлі», «Раки», «Кукурудза» стали сенсацією мистецького життя Львова.

Бездоганно володіючи технологією іконопису, вивчивши концептуальні засади стилетворення в пізньовізантійських і ранньоукраїнських мозаїках та фресках, Ярослава Музика винайшла власну мистецьку манеру, яку успішно застосовувала в малярстві, графіці та емальєрстві. У творах художниці — «Портрет чоловіка у виді ікони», «Старий з бородою», «Гуцул з люлькою», «Коні», «Адам і Єва» — вчувається узгодження концептуальних засад неовізантизму М. Бойчука з елементами авангардних напрямків першої третини ХХ ст.: експресіонізмом, футуризмом, арт-деко та сецесіоном.

Крім мистецької праці, Ярослава Музика розгортає активну організаційно-творчу діяльність. Художниця зближується з великим ентузіастом на ниві мистецтва — Павлом Ковжуном, підтримуючи його зусилля з консолідації українських мистців, розпорошених по всьому європейському континенті. Наслідком цього стала співучасть у створенні потужної творчої організації — АНУМ (Асоціації незалежних українських мистців), головою якої від 1931 року судилося стати Ярославі Музиці. Однак намагання та ініціативи національної мистецької еліти стали марними з приходом «золотого вересня» 1939 року, перипетіями Другої світової війни і поверненням радянського тоталітарного режиму.

Ярослава Музика не скористалася нагодою полишити рідну землю, за що була покарана репресіями, арештом і засланням до Сибіру. Її було підступно заарештовано влітку 1948 року в Будинку творчості в Гурзуфі й засуджено 18 липня 1949-го за «злочинно-націоналістичну» діяльність до 25 років виправно-трудових таборів. Ярослава Музика відбула шість років «до славнозвісної амністії безвинно засуджених» і була «достроково звільнена» 6 червня 1955 року. Відтоді збереглася серія малюнків та акварелей «Сибірські нотатки», серед яких особливо варто згадати низку психологічних портретів жінок-арештанток.

Після повернення з Тайшета художниця поступово повертається до творчої праці: одне за одним постають олійні полотна, графічні аркуші та монотипії — портрети М. Музики, В. Свєнціцької, Л. Левицького, М. Федюка, цикли «Сибірські нотатки», «Люди-типи», «Козак-Мамай» та ін.

У період «хрущовської відлиги» 1960-х у помешканні-майстерні Ярослави Музики часто збиралися друзі-однодумці — художники М. Федюк, О. Кравченко Г. Смольський, О. Шатківський, історик І. Крип’якевич та інші творчі особистості. В цей час мисткиня створює велику серію живописних полотен, ліногравюр і дереворитів, емалевих мініатюр та малювань на склі, з-поміж яких вирізняються емалі циклу «Катерина» та мозаїчні композиції «Княгиня Ольга» і «Малий герой». Ім’я Ярослави Музики стало справжнім символом нескореності й свободи в мистецтві для львівської творчої молоді, зокрема І. Боднара, С. Шабатури, І. Остафійчука та інших.

З великим успіхом відбулися персональні виставки-ретроспекції художниці у Львівській галереї мистецтв 1968 року і в Музеї українського мистецтва в Києві 1970 року. Лінографічний цикл «Символи Сковороди» (1969), в якому оспівується чарівний образ Яблуні, «подарований» свого часу філософом Михайлові Бойчуку й пізніше переданий учням-бойчукістам, став «лебединою піснею» Ярослави Музики та її духовним посланням наступним поколінням українських мистців.

Фоторепродукції надано автором