Iнтелектуальний штурм Майдану
Певен, що такий штурм нагально потрібен, і маю надію, що ніякий інший штурм насправді Майданові не загрожує! Не тому, що в нього є вправні й численні захисники, або в його противників достатньо відповідальності за країну та власні вчинки, а найголовніше тому, що з просторів вулиць він переходить на територію душі, гідності, честі жити в цей час і призначеності реалізовуватися в цій країні. Так викорінюється століттями прищеплюване хуторянство, так гартується особистий персональний Майдан.
Портрети козацької старшини називалися парсунами. Сьогодні історія фіксує, без перебільшення, парсуни кожного з нас, і в обличчі «сім’ї вольної, сім’ї нової» риси родові й новітні варті на зацікавлені роздуми.
Негативні персонажі в театрі та кіно завжди яскраві, грати їх легше, пороки їхні зрозумілі, дії бридкі. А от жити в такому стані неможливо, й на допомогу приходить особлива, часом нелюдська, виправдовувальна логіка. Тому в будь-якому, а тим більш — у нашому «сімейному українському конфлікті» — неможливо поділяти на поганих і хороших, добрих і злих, мудрих і нерозумних. Треба дослідити мотиви поведінки, логіку дій і, розуміючи — проти чого, найголовніше — чітко сформулювати, за що.
На мій погляд, у центрі всіх подій, у корені мотивацій і логіки вчинків абсолютно для всіх нас постало питання людської гідності.
І не проти відтермінування вступу до ЄС вийшли на Майдан ті, хто, безумовно, здатен аналізувати складності цього питання, а проти ставлення до громадян як до бездумної маси, не достойної державницького мислення. Тим, хто розганяв, мирне вільнодумство представили як замах на державний устрій. І в такій спосіб принизили їх до ролі аморальних слуг беззаконня. Біль приниження людської гідності всепроникний — він трощив імперії й диктатури, від нього не заховатися за будь-якою бронею. Цей біль — запорука виживання людини й людства, й тому саме достоїнство сьогодні має значення наскрізного стрижня поведінки кожного громадянина, а в найближчому майбутньому, цілком імовірно, набере ваги ідеології планетарного масштабу. Здавалося б, як просто силами армії, міліції тощо розчавити не таких вже численних протестувальників.
Гадаю, стримує не страх непокори, а розуміння, що саме людське достоїнство надійно стоїть на перешкоді негідним наказам. І це може заспокоїти відносно надзвичайного стану або громадянської війни.
Викликають страшенний біль, жаль, сором спроби залякування — викрадення, тортури, підпали... Знайдуться достойні міліціонери, слідчі які викриють винних. Але саме виявів кримінального «беспредєла», з огляду на власний життєвий досвід, під особистий контроль має взяти Президент України. Бо це вже питання парсуни нації.
Процитую Олеся Бердника: «Нагромаджувати жахи — річ невдячна. Наше завдання — запропонувати Альтернативу.
Але чи багато людей збагнуть нові можливості? А збагнувши, чи запрагнуть важкого шляху, де необхідне повне самозречення?
Занадто далеко зайшла хвороба Світу. Зовнішній ілюзіон Всесвіту зітканий так міцно, що навіть глибокі мислителі потрапляють у полон до законів міри, числа й ваги».
Зрозуміло, справа не в потребі візи до безвізового світу. Формулюється новий сенс державних устроїв у світі, який прагне жити без кордонів, єдиною сім’єю, який переступив через багатовікову біполярність і прагне розвиватися гармонійно з природою, без адреналіну війн і протистоянь.
Можливо, сенс лише в нашому місцезнаходженні, розмірах території, великому досвіді бездержавного збереження культурної єдності, а може, це обраність і пророцтва нового шляху людства, яке візьме початок із берегів Борисфену; не байки, а заклик до піднесення гідності нашого буття.
Нам потрібна потужна всенародна розмова про наш державний устрій, про розуміння свого місця у світі. Це не скасовує необхідності оприлюднення правди про те — хто, де, скільки взяв, куди відвіз і як повертатиме, але наш внесок в інтегральний інтелект планети був і має залишатися достойним.
Розумному ясно — не можна достойних цілей досягати недостойними методами; неможливо злобою здолати злобу, будь-яке насилля народжує тільки насилля. Нам не треба нікуди пертися, а запрошеним необхідно бути будь-куди.
За всіма технічними показниками — по кількості театрів на душу населення, на кількість городян, театральна справа в Україні слабо потужна. До беззаперечних достоїнств треба віднести відсутність будь-якої цензури. І наші сценічні майданчики дедалі стають мистецькими Майданами. Нещодавно студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого на іспиті показали «Антігону» Ж.Ануя як пристрасний диспут про гідність особистості й влади. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка при аншлагах грає гостросоціальну драму сьогодення «Квітка Будяк».
У КАМТМ «Сузір’я» другий сезон іде «Емігрантський мюзикл «Ниоткуда с любовью» — на відповідь модному розумінню успішності як здатності прилаштувати дітей за кордоном, якщо не самому виїхати, в якому йдеться про втрату Батьківщини, — примусово-добровільно, в пошуках кращої долі — втрати, яка невпинно крає серце.
Нашу останню прем’єру «Прекрасний звір у серці» за творами поета-шістдесятника Миколи Вінграновського грає Євген Нищук, який з першого дня до сьогодні на Майдані та який жодного разу не дозволив собі образ, насильницьких гасел, але щодня закликає бути достойними нашої історії, нашої культури, духовності, словом, усього того, що складає суму нашої любові до людства. І звучать слова Поета в маленькому театрі та на великому Майдані — такі потрібні нині кожному українцеві:
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він —
світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення
не пропащі.
Ви чуєте? Це мій народ —
як сіль,
Як хрест і плоть мого життя
і віку,
І тому доля моя, щастя, біль
Йому належать звіку і довіку!
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його
на чатах,
Я — син зорі його,
що з Кобзаря росте...
