«Антонеску дав наказ...»

«Під румунською окупацією перебувало десять відсотків української території. Окупувавши українські землі, румунський уряд запровадив тут військово-поліцейський терор, колоніальний економічний визиск і систематичну румунізацію. Із Буковини, Бессарабії й Трансністрїї було створено губернаторства, на чолі яких «кондуктаторул» — генерал Йон Антонечку — призначав губернаторів: генерала К.Колотеску, генерала К.Войкулеску й професора Георге Алексіяну. У кожному губернаторстві діяв директорат румунізації, завданням якого було змінювати назви українських місцевостей, українські прізвища, забороняти українську мову в школі, адміністрації, церкві».

А.Жуковський, О.Субтельний.

«Нарис історії України»

* * *

Напередодні різного роду пам’ятних дат, пов’язаних з Другою світовою війною, як окупантів чомусь згадують виключно гітлерівців, а ось про їхніх сателітів забувають, мовляв, «населення воліло більше румунську, ніж німецьку окупацію». Не станемо полемізувати, яка й для кого була кращою. Хай така думка, коли хочете, лишиться аксіомою. Та безперечно: окупація є окупація, хоч якою б «солодкою» вона здавалась.

...Років двадцять тому на очі потрапили чотири огрядні томи (в кожному по чотириста аркушів!) досить рідкісної архівної справи щодо кількох жителів Кіровоградщини (їх, до речі, реабілітовано), котрі з вересня 1942 по березень 1944 року були «співробітниками румунської комісії із переселення радянських громадян». Відразу зауважимо, що документи, які там містяться, дають змогу зробити два важливі висновки: по-перше, антонесківці у своїй діяльності в Україні не обмежувалися лише Буковиною, Бессарабією та Трансністрією; по-друге, зрозумівши, куди хилиться маятник війни, почали поспішне заселення близьких до Румунії південно-східних українських земель етнічно близьким до румунів населенням, котре до цього часу мешкало в інших, значно віддаленіших регіонах України.

Антонеску мислив перспективно. На десятиріччя вперед. Цікаво, чи не в нього переймав досвід Сталін, котрий у справі переселення народів досяг найпомітніших «успіхів» у світовій історії?

Невдовзі після війни на прохання радянських спецслужб їхні румунські колеги допитували одного з безпосередніх учасників тих подій, співробітника Бухарестського інституту статистики — Антона Раціу. У 25-річному віці той уперше ступив на українську землю. Це сталося восени 1941 року в районі Хотина. Згодом об’їздив мало не всю Україну, окуповану союзниками. Був членом спецгрупи з двадцяти чоловік, що діяла далеко на Схід від Південного Бугу, й керувалася доктором Антоном Голопенціа. Точніше, діяв у одній із трійок, на які та поділялася. Цікаво, що кожна така трійка керувалася по черзі — потижнево — одним із її членів, і перебувала в постійному русі. Утім, сам Голопенціа, маючи резиденцію в Голті (історичний район Первомайська Миколаївської області, заснований козаками, розташований на правому березі Південного Бугу), періодично навідувався до своїх підлеглих, отримуючи нову інформацію та коригуючи роботу.

Подібним похідним групам надавалося великої державної ваги. Це видно хоча б із того, що входили туди далеко не прості особи. Так, Раціу згадував, що до їхньої другої трійки було включено доктора Еужена Сейдела, доктора Ретегана, доктора Траяна Жеоржеску... Чи були науковцями (і якими?) Михайло Левентій, Стефан Попеску, Корукій Манеску, Димитрій Корба, Ніколай Веце, Константин Павел, Ніколай Економу, Іон Апостол, Георгій Букуреску, Дан Дутеску, Георгій Попеску, Маріу Дунаре, Мірія Біжі, Олександр Стоянович та Іон Оанта, — невідомо. Що поробиш, коли завдання перед ними ставилися досить специфічні: на межі науки, політики і... спецслужби.

Вони повинні були проводити статистичний облік усіх молдаван, котрі мешкали на тій чи іншій українській території, в тому чи іншому населеному пункті України. Для цього мали спеціальні формуляри. По ходу розподіляли пакети-подарунки (сіль, сірники, тютюн тощо), надіслані так званою Радою опіки. Водночас «дарували» й різного роду ідеологічну пропагандистську продукцію, зокрема «націоналістично-шовіністичні маніфести».

Писали ретельні доповіді про настрої молдаван, тобто «про їхнє почуття щодо радянського ладу». Особливим чином відмічалися місця, де спільноти молдаван лишилися не асимільованими, у котрих у побуті лишилися народні звичаї, традиції, вияви національної свідомості тощо. Але головним, все ж таки, була підготовка й проведення переміщення молдаван для заселення тих українських земель, які вважалися історично румунськими. Із цією метою активно вербували активістів-помічників серед місцевих жителів.

Так, молдаванин Ч. О., «в 1947 році засуджений вироком військового трибуналу військ МВД Одеської області до п’ятнадцяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах», а нині реабілітований, в кількох селах Кіровоградщини готував списки осіб, котрі знали молдавську мову, а також особисто супроводжував чотири ешелони переселенців. Із його свідчень можна зробити висновок, що лише з міста Кіровограда до Бессарабії під час війни вивезено близько 200 сімей. До речі, далеко не всі молдавани робили це добровільно. Таким румунські посланці недвозначно погрожували.

А ось житель села Грузьке Кіровоградського району Г. І. виступав на зборах, які проводили представники Румунії в багатьох населених пунктах області, закликав до переселення і потім теж особисто супроводжував переселенців, отримуючи за це до 15000 окупаційних карбованців на місяць. У Грузькому, Шевченковому та Олександрії роздавав подарунки від румунських властей. Чоловік цей був настільки відповідальний і так переймався покладеним на нього обов’язкам, що найнесподіваніші ситуації вміло повертав у вказане «зверху» русло. Так, у січні 1944 року, коли німці етапом гнали населення на Захід, якісь Шуринов і Димитрович, побачивши його в румунських військових строях на одній із вулиць Вознесенська, звернулися по допомогу, то ранком наступного дня Г. І. (зовсім незнайома для них людина) прийшов до табору і наказав, щоб ті, хто вважає себе молдаванами, вийшли і вишикувались. Тоді він вивів із табору щось близько 120—130 «молдаван»: перевів їх через Дністер і попросив виконати лише одне прохання: «Розходьтеся й оселяйтеся, хто де бажає, але щоб тільки в межах Бессарабії».

Ще один уродженець України, П. Г., збирав свідчення про молдаван у Запорізькій області та Криму (Ялті, Алушті, Севастополі, Сімферополі). Принагідно був перекладачем...

Ось лише невеличкий штришок до теми, яку зараз знову порушують румунські ЗМІ. На жаль, події давно минулих днів, котрі, здавалося б, уже стали історією, досі не дають спокою сусідам.