Бути собою

Здавалося б, це так просто — бути собою. Щодня, щороку, все життя... Не зраджувати собі, не продаватися, не піддаватися спокусам, які лукаво  обступають тебе зусібіч.

Це дуже просто. Треба тільки (тільки!) дорожити своєю внутрішньою свободою, пам’ятаючи: схибиш у малому — втратиш у великому. Надто якщо ти — поет, митець.

Ліна Костенко не раз поверталася у своїй поезії до цієї думки.

І в історичному романі у віршах «Маруся Чурай», героїня якого не може дозволити собі поступитися ні в чому: вона знає, що угоди із совістю — фатальні для творчості. Естетика без етики? Ні, це не для неї — робити вигляд, лукавити.  «А з чого ж, Грицю, пісню, я складу?» — запитує Маруся Чурай не так Гриця, як сама себе, коли той радить забути про його зраду і спробувати перехитрити долю.

І поема «Сад нетанучих скульптур» — теж про етику й естетику. Про повчальну — сумну — історію митця, який згубив талант, бо дозволив світу впіймати себе...

Поезія Ліни Костенко здатна «прищеплювати» дух свободи. Вона нагадує  про СПРАВЖНЄ і ВІЧНЕ в цьому нашому дивному житті — про совість, милосердя, любов... Про вічний поєдинок добра і зла... Про потребу вибудовувати себе — щодня, щороку, все життя. Якщо, звісно, ти хочеш бути Особистістю і не хочеш, за Шевченком, «гнилою колодою по світу валятись»...

Присутність Ліни Костенко серед нас, сущих серед тривог, що стають незмірними, відчуваєш постійно — і тоді, коли вона говорить, і тоді, коли мовчить.

Вона — Особистість. Може, саме тому навіть її мовчання буває красномовнішим за слова.

Сьогодні у Ліни Василівни — день народження. Гадаю, найкращий спосіб привітати поетесу — розгорнути томик її віршів, і тим самим залишитися з нею наодинці...

Володимир ПАНЧЕНКО

«Хоч сльози в мені втерла...»

Останні місяці й дні живемо, наче на краю прірви. А нині ще й відчай з’являється... Не Путін лякає, з ним усе зрозуміло, а наші тутешні вурдалаки, які «во врем’я люте» ділять портфелі й «обустроюють» точки біля грошових потоків. І це ж ми знаємо тільки дещицю з того, що відбувається.

Два поети рятують мою душу — Тарас Шевченко й Ліна Костенко! У першого не може не вражати здатність його вселенського ока побачити і безодню людського падіння, і  красу людську. А ще ж ніби заново я відкрив для себе Шевченка-художника. Про себе читаю Тарасову «Молитву»: «Робочим головам, рукам / На сій окраденій землі / Свою ти силу ниспошли...»

Сидить диявол десь на Гіндукуші.
Вивчає звідти всяку Божу твар.
Питає: — Гей! Почім сьогодні душі?
Чому такий неякісний товар?

У передгір’ї зріють виногрона.
Колиску моря вітер колихнув.
— Во врем’я оно, о, во врем’я оно! —
сказав диявол і чомусь зітхнув.

І кілька книжок поезії Ліни Василівни. Яка висока простота, яка грація слова, що одним невловимим помахом душі випурхує на вищі гілочки донебесного древа!

І яка вражаюче конкретна, несуєтна любов до людського. «Старесенька, іде по тій дорозі. Як завжди. Як недавно. Як давно. Спинилася. Болять у неї нозі. Було здоров’я, де тепер воно?» І зникає силует тієї жінки на от сьому словесному полотні. Й відтак народжується поклик: «Моя бабусю, старша моя мамо! Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш! Якими я скажу тобі словами, що ти в мені повік не одболиш!»

І раптом —  з тією бабусею йде сама Україна: «...і так по крихті, крихті Україна іде з тобою, Боже мій, куди?»

Фінал, од якого в мене, суворого й знервованого до краю мужчини, який п’ять хвилин тому люто кричав у телефон і кляв цей світ, течуть сльози з очей:

Ти не заходиш. Кажуть, що ти

вмерла.

Тоді був травень, а тепер зима.

Зайшла б, чи що, хоч сльози в мені

 втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...

Й дивиться автор у вікно, де йде чиясь бабуся. Дивиться, «щоб думати, що, може, то моя».

Поезія Ліни Костенко робить те, що й мусить робити мистецтво: очищає і просвітлює душу. Посеред цього мороку, посеред вонючих політичних баталій і геополітичних інтриг поет кількома словами обеззброює мене і повертає віру в те, що світ і людина прекрасні.

Уклін Поету! Ліно Василівно, люблю Вас дуже, молюся Вашими віршами...

Сергій ТРИМБАЧ

Нечутно ходить вітер по землі...

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Коли ганяли голку патефони

у затишку тодішніх рукоділь,

я змалку чула «Корневільські

дзвони»,

хоча й не знала, де той

Корневіль.

А потім, потім... Потім,

як усі ми,

почула раптом дзвони

Хіросіми.

А потім — дзвін Чорнобиля.

І зону.

І серце дзвону в попелі руїн.

І Фукусіму, де вже й не до дзвону.

Який він буде, наш наступний

дзвін?!

* * *

Проґавили, прогледіли,

і хочеться на Марс.

Це сталася трагедія,

а ви зіграли фарс.

Отримали Україну без бою

і здають без бою.

А, втім, чого ж без бою?

Б’ються поміж собою.

Дивлюся ввечері і вранці,

милуюсь депутатським

ґроном.

Яка гармонія і танці,

і єдність змій з Лаокооном!

* * *

Прости мені, мій змучений

народе,

що я мовчу. Дозволь мені

мовчать.

Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе.

І тільки змії кубляться

й сичать.

Всі проти всіх, усі ні з ким

не згодні.

Злість рухає людьми. Але у бік

безодні.

* * *

Компроміси, компромати,

компрадори і примати.

Скільки сили треба мати,

щоб усе це витримати.

Які засиджені скрижалі, яке

злиденство зветься шансом!

На жаль, уже і в цій державі

стаю потроху дисонансом.

* * *

Доборолися! Добалакались!

Досварилися, аж гримить!

Україно, чи ти була колись

незалежною хоч на мить —

від кайданів, що волю

сковують,

від копит, що у душу б’ють,

від чужих, що тебе

скуповують,

і своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!

І сьогодні, і вчора, й колись

українського пекла гримаси

упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах,

і ремство,

і віки безголів’я вдогонь, —

хай він спалить усе це

нікчемство

українського пекла вогонь!

* * *

Подаруй мені, доле, у вікнах

березу.

Хай спочине душа в оберегах

беріз.

Я прийшла у цей світ, щоб

пройти обережно,

не завдавши нікому ні смутку,

ні сліз.

А натомість я мушу. Усе щось

я мушу.

Бог посіяв мене у жорстокі

ґрунти.

Тут не можна пройти,

не поранивши душу.

Тут свобода не сходить, тут

сходять хрести.

* * *

Хто я?

Стеблинка гравітаційного

поля.

Клаптик інших галактик

залетів у мою свідомість.

Вогник земного дому

прихистив мою космічну

бездомність.

* * *

Нечутно ходить вітер

по землі,

цілує ніжним яблуням долоні.

Які тепер ми добрі і сумні,

які тепер ми серцем безборонні.

Як знаєм все, як хочемо не знать,

які чужі нам вихватки і пози.

І як в душі не хоче проминать

і все, і всі, побачені крізь сльози!

* * *

Хочеться чуда і трішки вина.

Дні пролітають, як сірі перони.

Чорний букет надвечір’я —

ворони —

місту підносить струнка

далина.

Що ж, я свій вік одробила сповна.

Що ж, я свій вік одробила

по-людськи.

Дні облітають, як чорні

пелюстки.

Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.

Де ж ви, мої золоті пасторалі?

Літо літає і осінь дзвенить.

Розпач накручує чорні спіралі.

Де ж мого слова хоч би хоч луна?

Знову пішла Україна по колу.

Знову і знову, ще раз у ніколи?!

Хочеться чуда і трішки вина.

Вірші з книжки «Річка Геракліта» (2011), «Мадонна Перехресть» (2011) та з ювілейного виступу поетеси в Українському домі 22 березня 2010 року