Любомир МЕДВIДЬ: «Вінок слави слід примірювати з почуттям здорового гумору...»

Його ім’я на межі 1970-х увійшло в плеяду імен визначних українських живописців після того, як серії робіт Любомира Медвідя «Передмістя (Периферія)» (1962—1968 рр.) та «Евакуації» (1964—1968 рр.) впевнено здобули прихильність у мистецькому середовищі країни. Його позиції як самобутнього митця ще більше зміцнилися, коли впродовж 1970— 1980-х майстер створив галерею портретів визначних особистостей національної та світової культури, зокрема Лесі Українки, Льва Толстого, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Івана Франка та ін.

У 2001 р. Любомиру Медведю було присвоєно вчене звання професора кафедри монументально-декоративного живопису Львівської академії мистецтв. Знаковою у творчій біографії митця стало створення вражаючого за художнім вирішенням ансамблю (розпис, вітраж, іконопис, інсталяція-іконостас тощо) у храмі св. Ів. Хрестителя (м. Оттава, Канада). За широкомасштабну серію живописних робіт «Ремінісценції (Блудний син)» він став переможцем  Національної премії ім. Т.Г. Шевченка.

— На межі 1960 — 1970-х років ви захоплювалися творчістю американського художника Ендрю Уаєса. Як його вплив позначився на ваших тогочасних роботах в образотворчому мистецтві?

— Наприкінці 1960-х років я малював серію «Спогади дитинства», де за зовні реалістичною формою представлення стояв ірраціональний світ, повний тривожних передчуттів і прихованої небезпеки. Ця мова дозволяла на офіційних виставках обережно висловлювати погляди, несумісні з тодішньою офіційною ідеологією (маю на увазі, зокрема, серію картин під назвою «Перші колгоспи на Львівщині»; зрештою, влітку 1972-го ця серія була піддана нещадній критиці; мені недвозначно порадили «открыть пыльные окна»; в 1973-му у Києві зняли мою експозицію з виставкової зали). Саме тоді Володимир Пилишенко, український графік зі США, подарував мені альбом із репродукціями картин Ендрю Вайта. Я був вражений: стилістика, яку мені вдалося освоїти — між іншим, завдяки застосуванню темперної техніки, — виявилася майже двійником тієї стилістичної манери, через яку здобув популярність автор «Світу Христини». Мабуть, стилістика творів Е.Вайта належить тому явищу в культурі, яке заведено називати пост-модернізмом, хоча, на мій погляд, цей термін плутаний і невиразний. Основний вплив видатного американця на мене був, у першу чергу, таким, що я не без суттєвих зусиль подбав вийти за межі манери, в якій по праву першості одноосібно хазяйнував американець.

—  Як убезпечити сучасну людину від переродження під дією масової істерії, спровокованої ЗМІ? Чи може образотворче мистецтво стати своєрідним бар’єром, який не лише захистить homo sapiens від колективного психозу, а змусить думати й робити правильні висновки?

— Епітет «масова істерія», безперечно, точний, можна сказати — знаковий. Масова істерія бушує аж по лінію фронту, де битву тут і там виграє мистецтво, не здатне, на превеликий жаль, виграти війну. Технологічне розкошування на сучасному етапі цивілізаційного витка не сприяє тій скромній розкоші, якої споконвіків прагне людська душа.

— Чому ви не сприймаєте комерціалізацію сучасного мистецтва, адже всі ми живемо в умовах ринку? Хіба створений художником культурний продукт не мусить бути розрахований на споживача, тобто мати попит?

—  Художник зобов’язаний малювати «в ім’я чогось». Відповідно, він не зобов’язаний малювати з ухилом «у ніщо», не повинен метати фарбами від п’яної чи дурної голови. Безглуздя в нашій дресированій епосі вистачає і без нахаби-ентузіаста, який вирішує бути художником нахрапом і знічев’я. Я з тривогою не сприймаю комерціалізацію сучасного мистецтва лише на рівні кічу будь-якого штибу і гатунку.

«БЛУДНИЙ СИН» (ФРАГМЕНТ)

— Чи може страх, який закладений самою природою у психіці людини, бути могутнім імпульсом у творчості митця? Якби ви не зазнали в дитинстві небезпеки для власного життя під час операції «Вісла», може, і не з’явилася б серія робіт «Евакуації» (1964—1968, 1986—1996, 1996—2004)?

— Страх і відчуття небезпеки обов’язкове для широкої душі й глибокого розуму. Якщо душа і розум занедбані, страх пробуджує в людині звіра. Евакуація, пережита в дитинстві, сформувала мою свідомість властивістю зосередженості й можливістю розпоряджатися цією зосередженістю, коли йдеться про гідне сприйняття багатоликого світу речей і обставин.

— Чому з великого масиву біблійних притч ви звернули увагу на притчу про Блудного сина, щоб художніми засобами спробувати передати взаємовідносини між людиною і Богом? Маю на увазі серію живописних робіт «Ремінісценції» (2009—2014).

— Я свідомий християнин не лише по роду й традиції, а й, насамперед, по одкровенню, яке пройняло моє єство, забезпечує мою витривалість і дарує відчуття рівноваги у складному плетиві житейських обставин. Глибоко переконаний, що без навернення у суспільне життя християнських цінностей сучасна цивілізація (в підвалинах якої лежить важлива християнська складова) не має перспективи іншої, ніж згасання, незважаючи на матеріальні успіхи. Захист Отця можливий тоді, коли відбудеться повноцінне навернення в Отчий дім стурбованого і свавільного Блудного сина. Тому в 1995—1996-х у Львові, а потім у Хмельницькому та Києві  виставив серію «Притчі» («Блудний син»). Ця серія передувала «Ремінісценціям» 2009—2014 років. У «Ремінісценціях» теж мова йде про мандри євангельського Блудного сина крізь принади і грішні повороти сучасної цивілізації з вживанням в окремих випадках не зовсім ввічливих висловів.

«ДЕБЕТ-КРЕДИТ»

— Де знаходите опертя, щоб подолати депресію, розчарування, апатію, які, можливо, у вас виникають від творчого невдоволення?

—  Відчуття невдоволення здатне оберігати гідність художника, отже йому належним чином варто сприймати вібрацію невдоволення собою. Вважаю, що мистецтво є не елегантним придатком, лише органічною властивістю людства, з допомогою якої воно може адекватно сприймати своє місцезнаходження у Всесвіті. Високе мистецтво — найперше, можливо, музика — очищує людину від шлаків обміну речовин і допомагає сягати маєстату безмежно великого Бога, навіть «в лепестке малейшего растения», як про це нагадав Шевченко в листі до Бронеслава Залеського.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що кожен мистець тяжіє до того, щоб його твір був досконалим. Що для вас є громадське визнання? Чи закладена в цьому трагедія творця, який за життя може так і не дочекатися сподіваного відгуку в соціумі?

— Поняття досконалості та афект громадського визнання — не обов’язково спаровані речі. Жодне цінне спостереження, жодний із десятка здобутків і пропозицій не отримали належного суспільного визнання. Але це — вада визнання, не ахіллесова п’ята досконалості. Автор повинен бути бранцем досконалості й байдужою людиною щодо звабливості визнання, бо саме це останнє здатне методично руйнувати автора. Це не значить, що  слава не потрібна авторові. Вінок слави слід примірювати з почуттям здорового гумору і щемінням невдоволення, яке з’явиться на завтра...

Відповідальність і патетика несумісні так само, як арматура і бузина. Інтим між художником та глядачем — це, швидше вибрик природи, така собі сексуальна тяга одна до одної осіб однієї статі.

— Чому саме французький художник Жан Огюст Домінік Енгр вас так зацікавив у останні роки, що про це навіть обмовилася на відкритті вашої персональної виставки в Академії мистецтв України авторитетний мистецтвознавець Ольга Петрова?

— Ольга Петрова підмітила важливу особисто для мене річ. Вона сказала: якби «Ремінісценції (Блудний син)» були  хоч якоюсь мірою позначені ознакою фальші, це в час загибелі Небесної Сотні виглядало б блюзнірством. Я вдячний Богові, що оберіг мене від блюзнірства і в «Ремінісценціях», і в інших моїх роботах, навіть найбільш контроверсійних.