«Хрещатикування» віршами футуриста

Цьогоріч минає 100 років українському футуризму, початок якого традиційно відраховують від поетичної збірки Михайля Семенка «Дерзання». В останній день «Книжкового Арсеналу» цю дату відзначили лекцією «Михайль Семенко: поезія «вуличних фоліантів». Захід провів літературознавець та письменник В’ячеслав Левицький у межах лекторію «Забуті класики», розробленого Центром літературної освіти.

Можливо, першого українського футуриста Семенка і не назвеш забутим класиком, як це визначили організатори. Згадати хоча б ту кількість акцій, яку проводили до його 120-річчя ще 2012 року. Та й цього року молоді поети вже встигли вшанувати творчість письменника поетичним вечором. Тож Семенко не забутий, проте дійсно не є якимось «офіційним» чи «канонізованим» класиком, і може, це добре, що шкільна програма не встигла відбити цікавість у людей до цієї постаті. Тож лекція видалася цілком конкурентоспроможною поміж кількох одночасних заходів, і слухачів прийшло достатньо багато.

Своєю лекцією Левицький прагнув спровокувати перечитування творів першого українського футуриста. І причини це зробити існують у багатьох людей, що цікавляться мистецтвом чи навіть політикою, бо Михайль Семенко проявив себе не лише у літературі, музиці, кінематографі, а й як політичний діяч (зокрема був учасником делегації щодо підписання Ризького договору 1921 року).

Після короткого занурення в біографію Семенка Левицький спробував здивувати аудиторію сміливим припущенням — назвав Олену Пчілку основоположницею українського футуризму. І пояснив це тим, що «саме Олена Пчілка дала старт Семенкові як літератору, сприяючи його першим публікаціям, у тому числі збірці Prelude 1913 року». Так, але не зовсім, якщо згадати вірші названої збірки: «Що то за тіні? В час опівночі / В небі я бачу заплакані очі. / Хмарами котяться хвилі бліді, / Морщаться кола у темній воді» (вірш «Тіні забуті»). Як помітно з однієї строфи, перша збірка поета — це ніякий не футуризм, а цілком традиційна модерна поезія, а фактів, що Олена Пчілка просувала якісь подальші вже футуристичні збірки Семенка, немає, і найімовірніше, що бути не може. Тим паче, що з другої збірки «Дерзання» й почалося літературне «прокляття» Семенка, бо там він замахнувся на найдорожче — на Шевченка.

Усі чутки про Семенка, на думку лектора, поступаються відомому епізоду з життя поета, за що деякі критики навіть йому погрожували — це проголошення про спалення «Кобзаря» у збірці «Дерзання» 1914 року. Це була не лише спроба деканонізації Шевченка, а, можливо, своєрідний прояв любові та уваги до його творчості. Про уважне прочитання Семенком Шевченка свідчать, наприклад, такі відсилання у поезіях: «Село... І серце відпочине... / З вікна вагона, над шосе — / Висока кірха, магазини, / Цигар реклами і касет». Звичайно ж ідеться про поему Шевченка «Княжна». І такі слова: «Село! І серце одпочине: / Село на нашій Україні — / Неначе писанка, село». Інші чутки та легенди довкола Семенка, зокрема про його спробу емігрувати до Америки, Левицький не розвінчує, а лише підтверджує, перестрибуючи із цитати на цитату, як би сказав Семенко, «хрещатикуючи».

Дуже цікавим є сприйняття простору Михайлем Семенком Полтавщини, де він народився та виріс, а також Києва та Харкова, де жив згодом. Проте не своїй малій батьківщині, яка для нього асоціюється з величезною калюжею за будинком на станції «Ромодан», приділяє найбільше уваги поет, а саме Києву, у якому він мешкав після служби в царській армії. Київський простір у Семенка перегукується з петербурзьким простором у повістях Миколи Гоголя. «Зображаючи Київ 1919-1921 років, футурист згадує про зграю фей біля кав’ярні (вірш «У грека зачинено кафе...»), розповідає про київське небо з вогневими зміями, про сатирів, обезп’єдесталених муз, білого привида...», — перелічує лектор. Київські описи у Семенка дуже різні, зокрема він занепокоєний загальним рівнем київської міської культури: «І над входом кавказька душа / зі зброєю пече шашлик / молодий чоловік / а навіщо ж / становиться / біля золотих воріт...». Звучить, наче написано сьогодні, особливо якщо згадати сучасний простір довкола Золотих воріт. Семенковий Київ пристосований для творення новітньої міфології, відтворення містерійної моделі простору. «Насправді важко знайти хоча б один локус Харкова, який був би настільки деталізований, як Хрещатик, — зазначає дослідник. — І на підтвердження цієї думки у письменника виникло таке слово, як «хрещатикувати».

Коли літературознавець розповідає, що були в Семенка і спроби вбити риму, слухачі пожвавлюються. Відомо, що у багатьох поетів, зокрема у Гумільова, словоформа «Києва» римується зі «змієва». У поезії Семенка «Стріло віків» звучить рима «Києва — убий його». «У Києві важливим у міфологічному плані є сюжет змієборства, — розмірковує В’ячеслав Левицький. — Ми пам’ятаємо, що тут діяли Кирило Кожум’яка, та богатирі, які поборювали нахабного змія, котрий намагався тероризувати городян... Так чи інакше Семенко мав на увазі акт змієборства, оскільки рима «змієве» була надто поширена у той час. Але з іншого боку, саме це міркування дає підставу думати, що Семенко вбиває риму як таку за допомогою словосполучення «убий його». Убивалося співзвуччя «Києва» — «змієва», заскорузле, банальне й обридливе для багатьох читачів, і так вкотре міфологізувався київський простір». Окрім усього іншого, Київ Семенка — як вуличний фоліант, поет пише: «Я блукаю, заглиблено риючись у вуличних фоліантах». Тож В’ячеслав Левицький підсумовує: «Київ постає не зшитком листків аркушів, а навпаки — сукупністю рослин і гілок із листками, які можуть сприйматися як аркуші цієї ж Книги Буття. Це трактування простору відкритого, із безкінечною можливістю лінійної фіксації явищ».

Наприкінці дослідник несподівано просить у слухачів право на висловлення громадянської позиції та говорить: «Після успішного «ленінопаду» та інших трансформацій у київському публічному просторі виникає чимало дискусій про те, хто ж має стояти на п’єдесталі на перехресті Хрещатика і бульвару Шевченка. На мою думку, це має бути Семенко як автор, який удостоїв Києва такої уваги в літературі. Якщо не на місці Леніна, то принаймні на місці пам’ятника Дмитру Мануїльському за кілька кварталів від того будинку, де жив Семенко». Ця пропозиція виглядає цілком слушною, і якщо найближчим часом її не буде втілено, то принаймні ця ідея витатиме в повітрі.