«Козир українського репортажу – неоране поле тем»

«Я довго сумнівався у правдивості фрази Теодора Адорно, що після Аушвіца поезія неможлива, — писав у своїй колонці поет, есеїст та репортажист Лесь Белей ще на початку березня. — Думав, що ця теза занадто пафосна і гіперболізована, однак після трагічних подій у Києві збагнув її механіку... Коли правоохоронці змінили гумові кулі на бойові, єдине, що зміг протиставити, — це книжки в нагрудних кишенях куртки». Аби не зачепило. Лесь Белей «захищався» від куль — книгами. Сам каже, що це немає метафоричного значення: просто товстий шар паперу може врятувати від малокаліберної зброї.

На «Книжковому Арсеналі» Белей представив свою першу книгу репортажів — «Ліхіє дев’яності. Любов і ненависть в Ужгороді». Написана минулого року, вона вийшла нещодавно у видавництві «Темпора». Автор вибрав саме це місто, адже там народився та виріс. Сам вчився в Ужгородському та Вроцлавському університетах, захистив дисертацію про мовний ландшафт, є автором двох збірок поезії — «Son et Lumiere. Листи без відповіді» та «Дзеркальний куб».

— Твоя книга має назву «Ліхіє дев’яності. Любов і ненависть в Ужгороді». Це десь період твого дитинства-юнацтва. Які маєш спогади з того часу?

— Тільки перша частина книги присвячена дитинству в дев’яності. Це мої особисті враження, а також мого покоління загалом. Є інший розділ про молодість у дев’яності: про студентство, субкультури, способи заробляння грошей в умовах дефіциту, трансформаційні зміни, виникнення рекету, про те, як виглядає саме закарпатський рекет, про кримінальних авторитетів, найважливіших людей міста і про конкурси краси, які тоді виникли.

Це цілий континент історій, період абсолютної зміни держави та системи: відкриття кордонів і поява благ західної цивілізації, які абсолютно перевернули свідомість, виникнення нормальної музики, української зокрема (як-от програма «Територія А»). В Ужгороді, оскільки це прикордонне місто, все було зав’язане на контрабанді. Чим відрізнялося дитинство в Ужгороді? Солодощі були словацькі та угорські.

— Твоя остання поетична книга вийшла два роки тому. З того часу ти більше займаєшся репортажами. Чому зробив такий поворот?

— Так сталося, що я курую кілька перекладних проектів репортажної літератури, а також конкурс художніх репортажів «Самовидець». Мені здається, що в Україні це абсолютна лакуна. В нас є дуже класна поезія, іноді трапляється непогана проза, а от репортажів в українських авторів майже немає. Тому, власне, видавництво «Темпора» старається якось запустити цей процес. Я в цій темі варюся, то й вирішив сам щось написати.

— Що, на твою думку, є козирем українського репортажу і чого йому не вистачає?

— Козирем українського репортажу є неоране поле тем. Просто вийшовши з під’їзду, можна вже знайти співрозмовника і якусь цікаву історію. Все інше — проблеми. Наприклад, українські видання здебільшого не публікують репортажів. Іноді хтось щось пробує, але це зовсім не так, як, наприклад, в Польщі, де Gazeta Wyborcza має свою школу таких авторів, як Ганна Кралль, Маріуш Щигел, Вітольд Шабловський, Яцек Ґуго-Бадер чи Кшиштоф Варга.

— Чи сам рівняєшся на когось у репортажі?

— Будь-які якісні тексти мене надихають. Це й Нова журналістика у США 60-х років, і Гантер Томпсон, і Том Вулф і всі-всі з цього покоління. Якщо говорити про мою книгу про 90-ті в Ужгороді, то мене надихнув Маріуш Щигел книжкою «Неділя, що трапилася в середу». Це його збірка репортажів про 90-ті в Польщі. Прочитавши її та відредагувавши український переклад, я подумав, що українські 90-ті — це взагалі «континент». Він осмислений в художній літературі: скажімо, чого варті бувальщини про 90-ті Донбасу та Харкова Сергія Жадана, 90-ті Запоріжжя описав Павло Вольвач, а Юрій Андрухович — 90-ті Галичини. Це все художнє осмислення, а от репортажного осмислення в нас ще не було. Тема цього періоду цікава читачам. Знаю, що видавництво вже домовилися з авторами продовжити проект, зокрема про Суми — з Владиславом Івченком та про Донецьк — із Денисом Казанським.

— Кого з сучасних закордонних та українських репортажистів вважаєш найбільш новаторськими?

— Мені подобаються експерименти Вітека Шабловського. Його остання книга «Наша маленька ПНР» про те, як вони з дружиною вирішили реконструювати побут Польської Народної Республіки 1981 року («День», інтерв’ю з Вітольдом Шабловським у №229 від 12 грудня 2013 року). Це цікавий експеримент та дуже цікава книжка. З українських авторів, як на мене, непересічні репортажі створює Олег Криштопа. Взагалі за переможців «Самовидця» мені дуже приємно. Перший випуск конкурсу — це Олег Криштопа, Наталка Гуменюк і Денис Казанський. Цього ж року з’явились абсолютно нові імена. Ірина Гищук здобула перше місце. Вона написала якісний репортаж про роботу туристичного гіда. Звичайно, хотілось би, щоб цього всього було більше. Останній конкурс, мені здається, не дуже вдався через те, що почалась революція. Як це у нас зазвичай буває, учасники мали намір подавати тексти в останній день, а тоді вже революція йшла на повну. Хоч тема була дуже вдячна — про трудову діяльність українців. Але навіть попри ці екстремальні умови, десятка все одно вийшла дуже непогана.

— Чи вдавався ти до якихось експериментів, аби добути незвичну інформацію?

— Найбільша кара для репортажиста — це бар’єр із людиною, з якою ти говориш. До цього можна по-різному підходити. От коли я збирав інформацію для останнього проекту, над яким я працюю (це книжка у співавторстві з Лукашем Сатурчаком про українсько-польські відносини), то говорив з дуже багатьма людьми і пересвідчився, що часом знайти контакт зі співрозмовником дуже важко. Тим паче, що люди, коли бачать перед собою увімкнений диктофон, лякаються, для багатьох — це стрес. А потім мені Лукаш відкрив «секрет», що краще диктофон тримати в кишені. Адже й так часто зберігається анонімність — імена змінюються і т.д. Щодо експериментів — то поки що я займаюся класичною репортажистикою.

— Чи були у тебе наміри писати репортажі про Майдан?

— Я був занадто близько до цих подій, а репортажист повинен перебувати на певній відстані, тримати дистанцію стосовно того, про що пише. Те, про що ти пишеш, не має стосуватися тебе особисто.

— Як думаєш, які зміни для книжкового ринку принесе революція?

— Я дуже сподіваюся, що в нас з’являться нові імена, нове покоління Ремарка, Селіна, Гашека. Це моя мрія. Я дуже сподіваюсь, що тим, котрі кидали «коктейлі Молотова» та на передовій ходили поміж куль, буде що сказати.