«Україна далека від зображуваного у ЗМI «фашизму» та «радикалізму»

До України приїхала дипломатка й письменниця з Латвії Анна Жигуре. Її виступ у Києві відбувся в рамках проекту «Наш шлях до незалежності», організованого Посольством Латвії та Національним художнім музеєм України. Спеціально для «Дня» пані Жигуре поділилася своїм баченням сьогоднішніх складних обставин міжнародної інформаційної та культурної політики, розповіла про тенденції сучасної латиської літератури та про свою непересічну родину, в якій було чимало письменників і поетів.

***

— Як колишній посол Латвії у Фінляндії, чи порадили б ви Україні у відносинах із Росією радянсько-фінську модель?

— Фінляндія чимало пережила, їй довелося багато чим пожертвувати. Адже вона втратила дуже важливі території, було евакуйовано 500 тисяч людей із тих територій, зокрема з частини Карелії, яку анексував Радянський Союз. У фінів не залишилось іншого вибору як налагоджувати відносини, вони розуміли, що Фінляндія — невелика країна, вона не зможе постійно захищатися. Тодішній їхній президент Урхо Кекконен якось сказав, що краще мати друзів поблизу, а ворогів далеко. Але фіни при цьому не забувають бути обережними, адже знають, як багато всього в сусідній країні побудовано на брехні.

— А як у Латвії сприймають Майдан та нинішні події в Україні?

— Усі, хто здатен сприймати інформацію не однобоко, скажімо, лише із російських каналів, ті співчувають та розуміють, що ситуація в Україні далека від зображуваного у ЗМІ «фашизму» та «радикалізму». Але тільки інформаційна політика вашої країни, значною мірою закордонна, здатна відтворити правдивий образ усіх подій, пояснити всі двозначності, уникнути перекручувань. Україні потрібно більше самій за себе говорити світові, й не інакше. Адже там, де утворюється інформаційний вакуум, у противника виникає чудова можливість його заповнити, подати потрібну йому візію.

Українці вкотре показали світові свою силу та єдність, і ці речі й надалі мають залишатися для вас цінним фундаментом, на якому тільки й можливе існування сучасної держави. Відсутність солідарності та мостів порозуміння в такі переломні політичні моменти — дуже небезпечний шлях. Лишень не втрачайте орієнтирів, це дуже важливо — завжди стояти «за», а не «проти» якоїсь ідеї, позитивне спрямування саме у собі містить силу для народу.

— А наскільки конструктивним є діалог у Латвії між латисько- та російськомовною громадами? Чи відбувається він в літературі?

— Розумієте, в Латвії існує певна інформаційна розділеність суспільства: латиськомовні та російськомовні громадяни Латвії ніби існують у двох різних медіа-просторах, а дехто — й зовсім у «телевізійній ізоляції». Щоправда, нещодавно я прочитала інтерв’ю сучасної латвиської письменниці Марини Костенецької, яка за походженням є росіянкою, — вона до подій в Україні підходить з позиції об’єктивності, не розставляючи лише політичних маркерів. Так, інтелігенція завжди буде шукати точок дотику, прагнутиме зрозуміти іншого. Але, з другого боку, погляньте, що відбувається з інтелігенцією в самій Росії...

Взагалі, потреба діалогу — це вже основа для нормального розвитку. Ми розуміємо, що Латвія — це політично та стратегічно одна з найбільш важливих країн Балтії, тому вирішення багатьох питань тут так чи інакше впливає на весь регіон, як і «лінія долі» Латвії — ріка Даугава, яка тече усією Центральною та Східною Європою.

А якщо торкнутися теми російськомовної літератури Латвії, то вона в нас досить скромна, це просто ще одна складова сучасної культури. І ми маємо багато взаємних перекладів, тому якраз тут не можна сказати, що ці літератури існують у паралельних вимірах.

— Що б ви могли відзначити із сучасної латвійської літератури?

— Я б дуже хотіла бачити в українському перекладі книжки латиської письменниці, поетки та драматурга Мари Заліте. Особливо мене зворушили чудові спогади про її вислану до Сибіру родину, про повернення п’ятирічної дівчинки в рідну країну, Латвію. Це — історія пізнання та прийняття дому, історія здивувань та відкриттів. Мені багато в чому вона суголосна, хоч як би дивно це звучало, але латиський прапор я вперше побачила у сорок років. І ця книжка для мене — ніби своєрідне повернення втраченого всім латишам. Окрім того, я б радила читати наших поетів, адже латиська література — це передусім література поетів.

— Ви походите із письменницької родини, яка теж зазнала переслідувань: бабусю, поетку Ельзу Стерсте засудили до таборів, тиснули на дідуся, знаменитого поета Едвардса Вірзу та батька Яніса Жигурса, також письменника і перекладача, націоналізували вашу родинну садибу «Біллі тес»...

— Так, з нами багато чого сталося... А щодо бабусі, то це неймовірна історія! Вона народилася 1885 року в Єлгаві, закінчила Петербурзьку консерваторію, хотіла бути піаністкою, але проблеми з рукою не дали їй це до кінця втілити. Отож вона вирішує вивчати французьку літературу й їде до Сорбонни. Далі — повернення до рідних, Перша світова війна, а після здобуття Латвією незалежності 1918 року вона повертається на Батьківщину, виходить заміж за мого дідуся, видатного латиського поета Едварда Вірзу, абсолютно невідомого в радянські часи автора. Під час Другої світової війни вона вирішує не емігрувати на Захід. У Радянському Союзі її культурні захоплення поділяють далеко не всі — лише невелика група інтелектуалів, шанувальників французької культури, які протягом перших повоєнних років збиралися на ризьких квартирах для професійних обговорень. Більшість із них перекладали французьку літературу. Отож 1951 року мою бабусю, разом із іншими учасниками «французької групи», як її назвали в КГБ, заарештували. Бабусі, як одній із організаторок, дістався найбільший термін — 25 років. На щастя, після смерті Сталіна вона повернулася. Після інсульту мала паралізовану ліву частину тіла, але продовжувала писати, хоч її твори частково забороняли. Вона була справді сильною жінкою, дуже допомогла мені, коли я навчалася в Тарту. Попри все, бабуся прожила понад 90 років. А будинок, про який ви згадали, вже за незалежності повернули нашій cім’ї, тепер у ньому музей мого дідуся — поета, письменника та перекладача Едвардса Вірзи.

— Як письменниця, дипломат, голова ради Фонду Музею окупації Латвії, що б ви могли сказати про культурну політику своєї країни?

— На мою думку, культурна дипломатія є не менш важливою, ніж, скажімо, дипломатія економічна. Культура, її представлення, створення відповідних урядових інституцій для її промування — це одна з основ сучасної держави, без цього країна приречена на міжнародну «німоту». Ми, наприклад, маємо кілька установ, що допомагають виконувати ці функції — Латиський інститут, Латиський літературний центр, Будинок письменника та перекладача у Вентспілсі, інші державні програми.

Але ми все це створювали з нуля. Адже в Латвії не було своєї дипломатії, зокрема й культурної. Коли я приїхала працювати послом у Фінляндію, то ми все з моєю секретаркою робили самі — від «культурних мостів» до оплати рахунків за електрику. Але на початку так завжди. Сьогодні ж Рига — культурна столиця Європи 2014 року. Отже, запрошую до нашого міста!