«Що буде з нами, якщо ми не змінимося?..»

Для істинного воскресіння нашої нації, народу та держави необхідно воскреснути кожному українцеві-християнину. Це воскресіння приходить після нашої особистої хресної дороги. Вона веде кожного з нас на нашу Голгофу, на якій повністю знищується всякий гріх і зло. І ця дорога триває все наше життя, до останньої миті. Ось як цю тему розкриває зворушлива й правдива історія, що сталася недавно на Прикарпатті.

На велелюдній відправі Хресної дороги в районному місті раптово помер похилого віку чоловік. Час і обставини смерті неймовірно вразили всіх присутніх. Бо наступила вона саме в той момент, коли священик читав текст дванадцятої стації, в якій йдеться про смерть Спасителя.

— Звершилося!..» — щемливо й голосно прочитав останнє передсмертне слово Христа священик і зробив невелику паузу. Навкруги запанувала мертва тишина.

І раптом жіночий зойк і тривожний голос, перервавши тишу, закликав: «Допоможіть! Людині погано!» Всі, хто були ближче до цієї пані, повернулися до неї й побачили, як вона намагається втримати чоловіка і, очевидно, це було їй не під силу. Він повільно опускався на землю... За викликом з’явився молодий лікар і одразу ж голосно запитав, чи немає тут нікого з рідних, бо необхідно якнайшвидше купити в аптеці відповідний препарат, щоб зробити хворому укол для підтримки серця.

І тут дідусь побачив біля себе внучку, з очей якої текли сльози, і мовив до неї: «Не плач, моє сонечко. Я відійду від тебе і від твоєї мами. Але Господь вас не залишить. Та дуже прошу вас: завжди і всюди будьте із Христом».

Після цих слів дідусь закрив очі і знову знепритомнів.

Лікар зробив ще один укол і почав активно масажувати.

І раптом, не відкриваючи очей, дідусь глибоко вдихнув і тихо мовив: «Ісусе, прости. Ісусе, візьми мене до себе. Але чому?.. А що далі?..» І замовк...

Далі всі старання лікаря врятувати хворого були марними...

До онучки підійшов священик і запитав, чи може вона пояснити останні дідусеві слова — «Але чому?.. А що далі?..», — які його дуже вразили. Вона ствердно похитала головою. «То, будь ласка, розкажіть мені про дідуся те, що вважаєте за потрібне, бо сам не розумію, чому, але щось підказує мені: воно особливе і варте уваги».

«У нашій родині всі вчителі: дідусь, бабуся, тато й мама, — почала вона. — Вони були прості, скромні, чесні і справедливі. Дуже любили народ і всі його культурні, духовні й матеріальні цінності. Цю любов наполегливо прищеплювали своїм учням. Любили також Бога, Спасителя Ісуса Христа, Богородицю і святих, до яких завжди молилися. Звісно, за радянських часів вони не могли відкрито засвідчити свою віру, але мою маму (їхню дочку) навчили вірити. Болючим спомином про ті часи (70-ті роки минулого століття), як розповідав дідусь, була історія з різдвяним колядуванням їхньої вчительської доньки (моєї мами). Мама була тоді в третьому класі. Після Різдва діти на вулиці хвалилися, хто скільки наколядував. Боячись бути осміяною та приниженою, хоч добре знала, що про це нікому не можна зізнатися, але довіряючи чесності та порядності побожних дітей, мама похвалилася, що також колядувала вдома, коли були гості, й наколядувала чималу суму.

...Скільки разів після цього довелося бути дідусеві на різних килимах в районі і навіть у області... Заледве тоді викарабкався.

Після того випадку часто вголос говорив: «Але чому?..» Чому віруючі люди, які ходили до храму, змогли так вчинити?

Із часом до дідуся й бабусі у сім’ю прийшов мій батько, який теж був віруючою людиною.

Немає слів, якими можна було би передати радість дідуся, коли Україна стала незалежною. Та невдовзі це велике і прекрасне почуття поволі стало згасати. І все частіше почало з’являтися болюче запитання: «А чому?..» Чому така ворожнеча між нами, українцями? Чому наші бізнесмени, підприємці, урядовці зневажають своїх працівників і підлеглих, наших бідних українців? Чому затримують їм зарплату або взагалі не виплачують? Чому повсюди «процвітає» корупція, й ніхто з цим не бореться? Чому телевізійні канали транслюють аморальні деструктивні програми, які руйнують моральні цінності основної клітини держави, якою є сім’я, а всі мовчать? Чому в одних і тих самих газетах є інтерв’ю, повчання чи вітання священнослужителів, особливо єпископів, і одночасно реклами різних екстрасенсів, ворожбитів, чародіїв? Чому єпископи проти цього не протестують? Чому священнослужителі беруть пожертви від наших магнатів-олігархів і навіть вручають їм найвищі церковні нагороди, а ті навіть до храмів не ходять? Чому багато сучасних прозорливих старців-монахів констатують, що світом і, на жаль, Церквами, оволодів дух мамони і брехні, а церковнослужителі про це і словом не обмовляються? Виглядає, що облачення, відправи і обряди — це лише прикриття, за яким ховається черствість, байдужість, а, може, й безбожництво. Бо хто сьогодні б’є на сполох, що відсутність чесності та справедливості, — це відсутність віри і Божої благодаті?

Одного разу дідусь запитав про це нашого священика, а той відповів: «Вони допомагають нам зводити храми і підтримують нашу... Церкву. А ви просто моліться». (Тут мені згадуються слова преп. Серафима Вирицького (1866—1949 рр.): «Настане час, коли не гоніння, а гроші та зваби світу цього відвернуть людей від Бога і загине більше душ, ніж у часи відкритого богоборства. З одного боку, будуть зводити хрести та золотити куполи, а з другого — настане царство брехні та зла». Ох, як явно і страшно сьогодні здійснюється це пророцтво прозорливого старця!!!) І так відповідав майже кожен священик, якого запитував дідусь. А не витримавши, він всім відповідав: «Але молитва, як і віра, без діл — мертва. Тому з молитвою необхідно поєднати ще й чесність і справедливість між нами, українцями, у повсякденному житті, у праці, спілкуванні, бо інакше це зневажає Творця. Тобто просимо: «Дай, допоможи, благослови», — а те, до чого Господь закликає, — не виконуємо». Дідусь був переконаний: якби із самого початку незалежності наші єпископи постійно через ЗМІ, а ще краще — відкрито, під час зустрічей, зверталися б до всіх можновладців із проханням підтримувати наш бідний народ, то обов’язково вони дослухалися б до їхнього голосу і в нас було б більше чесності та справедливості. І все пішло б кращим шляхом...

Або ось наше найболючіше. Коли я була ще у восьмому класі, захворів мій батько. Кожного разу на літніх канікулах він їздив на заробітки в Польщу, Київ, Москву. Очевидно, там і підірвав своє здоров?я. Та найважча його Хресна дорога почалася ходінням по лікарнях. Здавалося: лікарі робили вигляд, що намагаються вилікувати, а насправді їх цікавили тільки гроші, тому скільки було лікарів — стільки й діагнозів. А в результаті, як сказав один мудрий лікар, — все лікування було неправильне, і тепер вже ніхто не може нічим допомогти. Щоправда, знайшовся ще один «добрий» лікар, який пообіцяв поставити тата на ноги, за умові дуже великої винагороди... Але, попри всі його обнадійливі обіцянки і винагороду, яку він отримав, батько помер.

Через рік мама поїхала на заробітки за кордон — заробити на моє навчання, за яке, незважаючи на державну форму та відмінні успіхи, все-таки доводилося платити — через відкриті залякування викладачів занизити оцінку. Я вирішила змінити сімейну традицію, і пішла вчитися на лікаря, бо дуже хочеться безкорисливо лікувати бідних українців, яких зневажає чимало наших лікарів, як часто і повсюдно про це можна почути, через їхню неспроможність оплатити («безплатне») лікування.

Півроку від мами не було жодної звістки, і через переживання за неї померла моя бабуся. Так ми залишилися вдвох із дідусем. Правда, дякувати Богові, мама з’явилася, але сказала, що мусить ще певний час відпрацювати, щоб мати змогу повернутися додому. Іноді телефонує мені.

Не знаю, як я зможу їй переказати, що помер дідусь?

Та й дідусь кілька разів намагався полікуватися, але не міг жертвувати витратами зі своєї пенсії для свого здоров’я, позбавляючи мене засобів до існування. Тому він не раз, дивлячись на образ Христа Спасителя, запитував: «Ісусе, чому ми, Твої учні, такі далекі від Твоєї науки? Чому ми такі християни-українці? Хіба ми в духовно-моральному плані змінилися на краще? А чому ми про це не говоримо й не б’ємо на сполох? А що буде з нами далі?..»

Дорогий отче. Я впевнена, що перед своєю смертю дідусь бачив Ісуса і запитав Його про найболючіше. Не сумніваюся, відповіді на всі запитання він уже отримав».

А сьогодні вже я запитую всіх українців: «А що буде з нами далі, якщо ми не змінимося???»