Семеро Луганськ не чекатимуть

До 18 травня в Луганську ще залишався єдиний натяк на присутність київської влади в місті — обласне Управління МВС, нового начальника якого — Анатолія Науменка — на початку травня представив відомий у 1990-ті роки на Луганщині борець зі злочинністю Володимир Євдокимов. Залізний Дядя Толік, або просто Наум, — такі прізвиська отримав керівник обласного УМВС у народі.

І от у згаданий день до приміщення Головного управління зайшла «група невідомих озброєних осіб з жінками та дітьми на чолі з Юрієм Івакіним, який оголосив себе новим керуючим обласним Управлінням» (оцініть форму подачі інформації!) Щоб уникнути жертв «серед мирного населення», міліція, яка вже до того офіційно визнала, що не контролює криміногенну ситуацію в місті, просто залишила об’єкт.

Нагадаю, дехто Юрій Івакін є членом Партії регіонів. Згідно із закритою інформацією, ще перед захопленням Управління (на цей час достатньо мирним порівняно з 29 квітня, коли безуспішна осада УМВС супроводжувалася вибухами гранат і стріляниною) його працівникам уперше за роки незалежності видали зарплатню на тиждень раніше. Такий дивний збіг обставин.

Узагалі в Луганську столиця проявляє себе дуже неоднозначно. Всі ці дзвінки з Києва щодо відходу зі стратегічних будівель наштовхують на тривожні думки. Люди вже заплуталися — так нас зливають чи ні? Чи збирати валізи, чи чекати на визвольну від криміналу і сепаратистського тероризму спецоперацію? Якісь дуже дивні маневри по відступу, коли установи здаються одна за одною, як доміно. А може, паралельно з круглим столом, який демонструють на всю Україну, окрім окупованих міст, відбувається ще якийсь круглий стіл, про який ми не знаємо?

Склад Луганського УМВС перевели до Старобільська на більш затишні терени. Там українська армія, там безпечно. Можна спокійно охороняти правопорядок серед корів, кукурудзи і картоплі. І взагалі набагато легше боротися з «колорадською» проблемою на картопляних ланах, ніж на вулицях колись мирного Луганська. Шкода тільки, що населення Луганська не можна так просто передислокувати.

А в Луганську дійсно небезпечно. Причому небезпека провокує панічний страх безпорадності, що підсилює загрозу. Одні демонстративно не визнають проблеми з криміногенною ситуацією в місті (як, наприклад, отець Авдюгін УПЦ МП), інші нагнітають істерику. Паралізована ж воля — це не найкращий помічник у критичній ситуації, коли потрібна мобілізація зусиль. Луганськ повністю залишився без захисту. Причому навіть індивідуального, бо зброї на руках у тих, хто перебуває в реальній небезпеці, немає. Проте її задосить у терористів.

На тлі цих подій в.о. президента Олександр Турчинов визнає — на Донбасі фактично не залишилося ні СБУ, ні міліції. І додав: повним ходом іде набір нових кадрів на базі збереженого кістяка. А для чого тоді так відверто здавали позиції? Чому ті, хто стояв до кінця і не здав Управління МВС 29 квітня, поспішно були названі зрадниками, а ті, хто впустив без жодного пострілу терористів до будівлі СБУ і кімнати зі зброєю, досі не покараний? І в той же час на своїй посаді залишається голова прикордонної служби навіть після ганьби з перетином кордону так званого народного губернатора Луганщини Болотова, який їздить до Росії і назад, наче кордону не існує зовсім. ЗМІ облетіла офіційна версія — на кордоні стався запеклий бій між прикордонниками і «повстанцями» (ще один дивний термін, який використовують журналісти), але «жаль, подмога не пришла, подкрепленье не прислали» і терористи відбили Болотова. Без жодного пораненого...

Стрілянина може залишатися без втрат з обох сторін лише в кіно і на луганському кордоні. Коли я в бесіді з одним журналістом сказав, що в Луганську немає влади Києва, то отримав тверду відповідь: а її там ніколи і не було! Справді, а чи була коли-небудь у Луганську влада Києва? Чи не була вона формальна? І як зараз Партія регіонів намагається удавати із себе представника регіону в той час, коли фактично реальний вплив на ситуацію в місті залишається у терористів (жахливо про це казати!), так і Київ за гучними заявами демонструє повну безпорадність.

Антитерористична операція в Донецькій області виявила вади деяких силових засобів. Треба визнати, українська армія б’ється за кожний квартал Краматорська і Слов’янська. Можна скільки завгодно говорити про живий щит, про те, що місцеве населення стало заручником ситуації і заважає проведенню АТО, а терористи навезли стільки озброєння, що українська авіація у своєму ж небі почуває себе, як бігун на мінному полі. Але є факт — щось іде не за планом. Або цей план дуже незрозумілий. Втрачається найцінніше — час. Те, що можна було придушити в ембріоні ще в березні-квітні, зараз уже набуло майже неконтрольованого масштабу. А це, крім стратегічних втрат, посилює ще й негативний психологічний ефект.

Уже ясно, що до 25 числа АТО до Луганська не дійде. Добре, що хоч північ Луганської області цілком під контролем українських силовиків. Тому залишається надія на те, що вибори президента відбудуться, бо, як то кажуть, семеро одного не чекають і деякі окуповані міста в електоральному сенсі не зроблять погоди. Хоча варто було б продумати якісь нові технічні засоби волевиявлення на випадок таких позаштатних ситуацій. Адже після викрадення членів виборчих комісій у Луганську, відвертих погроз, сам похід на виборчу дільницю може бути пов’язаний з масою неприємних пригод для громадян. Якщо взагалі буде куди іти.