Вода і пам’ять

«A destra, a sinistra, dritto, dritto», — підказують жителі. Нaпрaво, нaліво, прямо, прямо. Cul de sac — знову глухий кут. Заблукати у Венеції — «як плюнути під водою». І карти не допоможуть у мерехтінні мостів і мостиків, вигинів карнизів місцевого бароко, закапелків і схованок, чудернацьких дверей та вікон. Недарма Станіслав Перфецький із «Перверзії» Андруховича загубився саме у Венеції. Місцевий житель на ім’я Луїджі каже, що проведе до потрібного місця. Дорогою купує продукти на ринку, вітається зі знайомими. «Які галереї та музеї варто відвідати у Венеції?» — запитую. «Венеція — вся, як відкритий музей. Зайдеш у першу церкву й побачиш більше, ніж у будь-якому музеї», в гордо відповідає італієць. І це таки так. Заглянувши під туристичну шкаралупу, копнувши глибше, відкривається зовсім інше — дивне та некарнавальне місто. Ледь не впасти у канал, натрапити на човен із книжками і випадково зустрітися з дочкою Езри Паунда. Як воно — по той бік Венеції?

— Ех, мало не переплутала острів, — кажу собі й перевертаю карту, пересвідчившись, що знаходжусь таки на острові Сан-Мікеле. Хоча всі джерела стверджують, що цей цвинтар розташований на острові Сан-Джорджо Маджоре. За сім євро протягом десяти хвилин можна легко добратися до острова-цвинтаря — дивного, моторошного та світлого місця водночас. Як львівський Личаківський чи київський Байковий. Тут поховані Бродський, Стравінський, Езра Паунд і багато інших важливих для світу людей, італійські прізвища яких мені не дано запам’ятати.

Ходжу поміж могилами, шукаю, але не можу знайти. Минаю «Letum non omnia finit», закарбоване на скромній могилі Йосипа Бродського. Переклад каже, що «Зі смертю не все закінчується». Я йому вірю.

17 ЗИМ

«Багато місяців тому долар був рівний 870 лірам, і мені було 32 роки. Планета теж важила на два мільярди душ менше, і бар той Стацьоне, куди я прибув холодної грудневої ночі, був порожній», — каже Бродський у своїй «Fondamenta degli Incurabili». Тої грудневої ночі 1973-го Йосип Бродський стоїть на сходинках венеційського вокзалу «Санта Лючія», вперше приїхавши в це місто. Із того часу 17 зим поспіль він повертається до Венеції. І саме там пише свою «Набережну невиліковних». 

З ВЕНЕЦІЄЮ ПОВ’ЯЗАНІ ІСТОРІЇ БАГАТЬОХ МИТЦІВ, ЗОКРЕМА ЙОСИПА БРОДСЬКОГО. НАРОДЖЕНИЙ ЗА «ЗАЛІЗНОЮ ЗАВІСОЮ», ВІН МАВ МРІЮ — ПОБАЧИТИ ВЕНЕЦІЮ. ПОБУВАВШИ ТАМ ВПЕРШЕ 1973 РОКУ, ВІН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ТУДИ 17 ЗИМ ПОСПІЛЬ І САМЕ У ВЕНЕЦІЇ ПИШЕ СВОЮ «НАБЕРЕЖНУ НЕВИЛІКОВНИХ»

«За двох чи трьох винятків, через мої чи чиїсь ще сердечні напади і подібні події, кожного Різдва чи напередодні я сходив з потяга\літака\пароплава\автобуса і тягнув свої валізи, набиті книжками та друкарськими машинками, до порога того чи іншого готелю, тої, чи іншої квартири», — пише Бродський. Поет, народжений за «залізною завісою», мав мрію — побачити Венецію. Кажуть, що цю ідею йому навіяли романи Анрі де Реньє. «І я поклявся, що якщо зможу вибратися із рідної імперії, то... передусім поїду до Венеції, зніму кімнату на першому поверсі якогось палаццо, щоб хвилі від пропливаючих човнів плюскали у вікно, напишу кілька елегій, гасячи цигарки об сиру кам’яну підлогу, буду кашляти і пити, — пише Бродський, — а коли закінчаться гроші, замість квитка на потяг куплю маленький браунінг і, не сходячи з місця, рознесу собі мізки, не зумівши померти у Венеції через природні причини».

Уже інша справа, що до Венеції його тягнуло ще дещо. Чи, то пак, хтось. Її прізвище було викреслене із «Набережної невиліковних» за вимогою замовника есе, який вважав, що відвертість автора кидає тінь на честь знатного роду. Її ім’я — Маріоліна Доріа де Дзуліані.

Репортерка Лариса Саєнко у свій час зустрілася з цією «бездоганною леді з сяючим поглядом і вдало підібраним діамантовим намистом, із усмішкою, оспіваною Бродським, — тепер із легким присмаком полину в кутиках губ». Про зустріч із Бродським, коли він уночі проводив її до готелю через Невський проспект, Маріоліна згадує так: «Порожньо, холод собачий — початок травня. Раптом із темряви матеріалізувалися гебешники. Йосип шепнув: «Ні слова російською!» Вони підійшли до нас, взяли його за лікоть і почали покривати таким матом, якого я ще не знала, хоча вже добре розмовляла російською. Як я зрозуміла, його пресували за те, що він спілкується з іноземцями. Його заарештували та забрали — ось так ми познайомилися». Ця зустріч відбулася в Санкт-Петербурзі (колишньому Ленінграді), куди Маріоліна приїхала, втілюючи в життя свою божевільну ідею — мандрівку Радянським Союзом. Зараз вона — професор славістики, яка до 2002 року очолювала Інститут культури при Посольстві Італії в Москві.

Кажуть, власне їй присвячена «Набережна невиліковних», а не Робертові Моргану, як написано в книжці. Але це лише гіпотеза. Також багато хто вважає, що реальної «набережної невиліковних» не існує. Але журналіст і письменник Петро Вайль, який добре товаришував із Йосипом, це спростовує.

INCURABILI

Справді, ви ніде не знайдете такої назви. Але... все-таки. «Погляньте сюди, — розповів Вайль журналістові Юрію Лепському, — бачите напівстертий надпис на облупленій стіні? Друге слово більш-менш зрозуміле — Інкурабілі. А перше майже стерте. Залишився фрагмент, щось ніби «атаре». Щоб це означало? Давайте запитаємо в місцевих жителів. Ось бачте, старий виходить із будинку якраз на набережну. Ага! Він каже, що «атаре» — це частина слова «затаре», що на венеційському діалекті означає «набережна». Але ви послухайте, як він сам називає це місце. Саме «Фондамента дельї інкурабілі». Значить, Бродський мав рацію. Як виявилося, колись тут був госпіталь, де перебували невиліковні сифілітики».

А через сто метрів від набережної — будинок під номером 923. Там досі живе Роберт Морган — друг Бродського, якому присвячене це есе. Американський художник, приїхавши у Венецію, вирішив тут залишитись. Як каже Вайль, вони часто зустрічалися в кафе «Ніко», поряд з під’їздом будинку Роберта. До речі, саме він привів Бродського в ресторанчик «Монтін», яке згодом стане одним із його улюблених закладів. Також Вайль згадує готель «Лондра» на набережній Ск’явоні, де 1977 року Йосип пише вірш «Сан-П’єтро» про венеційський острівок у районі Кастелло, який дуже йому подобався. Це — робітничі рибацькі квартали Венеції, де рідко бувають туристи. Тут навколо старі обшарпані будинки з високими трубами «фумароли», давній собор Сан-П’єтро з похиленою дзвіницею. Із половини XV до початку XIX століття він, а не Сан-Марко, був кафедральний собором міста. Бродський також написав вірш про венеційський туман — «неббія». Вайль каже, що Йосип любив ходити віддаленими від центру вуличками, повз північної стіни «Арсеналу», звідки видно острів Сан-Мікеле, мимо довгої стіни госпіталю до площі Сан-Джованні та Паоло: «...Тримаючися стіни лікарні, майже торкаючись її лівим плечем і мружачись на сонці, я раптом зрозумів: я — кіт. Кіт, що з’їв рибу. Якби в той момент до мене хтось звернувся, я б муркнув. Я був абсолютно, тваринно, щасливий».

«ДЯКУЮ ЗА МОЛИТВУ»

Шукаю далі. Цвинтар Сан-Мікеле мовчазний. На траву падає тепле м’яке світло, волого — мабуть, падав дощ. Десь у цих рядах має бути Езра. Блукаючи, зауважую старшу жінку із молодим хлопцем, які завзято пораються на одній із могил. «Ну точно, не ця, — гадаю, ненароком споглядаючи за їхніми діями». Згодом розумію, що помилялася. Могила Езри Паунда непомітна, скромна. Сивочола жінка в чорному капелюшку відходить трохи вбік, кажучи щось до молодого хлопця. Я молюсь біля могили.

— А з якої ви країни? — не втримується і запитує жінка.

— України...

— Ви, мабуть, до Бродського приїхали?

— Та ні, до Езри, — відповідаю.

Вона здивовано на мене дивиться, мабуть, звикла вже, що з цієї частини світу зазвичай більше цікавляться Бродським. Жінка в чорному капелюшку називає своє ім’я. «Я — Мері Паунд, — каже, — дочка Езри». Сказати, що в мене серце у п’ятки увійшло, — не сказати нічого. Мері, яка живе в Тіролі, час від часу приїжджає доглянути за могилою батька. Двічі на рік, а то й ще рідше. Але такий дивний випадок зводить нас на цьому маленькому клаптику землі, зрошеної дощем. «А в Україні знають про Езру?» — запитує. Кажу, що знає дехто, що є переклади, хоч і небагато. Розповідаю, що одні з найцікавіших перекладів зробив український поет, драматург і перекладач Олег Лишега. Уже потім пан Олег розповість мені вичитане про Мері, що ця сивочола 89-річна жінка колись мала вогненно-руде волосся й блакитні очі, як у батька, а «замолоду ходила, як факел».

Вона народилась у італійському містечку Бріксен 1925 року. Виховувалась у селі, говорила місцевим діалектом. Згодом переїхала до своєї мами — Ольги Радж, яка мала будинок у Венеції. Там їй відкрився світ культури та літератури. Як сама Мері згадує в книжці «Ezra Pound. Father and teacher. Discretions», у селищі в неї було лише дві книжки, а приїхавши у Венецію, вона почала говорити італійською та носити білі рукавички. І тато її, Езра, хоч був дуже зайнятим, знаходив час для неї. Одного разу він сказав: «Я можу тебе навчити тільки тому, що сам вмію».

1946 року Мері вийшла заміж за єгиптолога Бориса Рахельвільца (тому, власне, багато кому вона більше відома як Мері де Рахельвільц). Через 25 років вона пише книжку спогадів про батька, а згодом перекладає італійською всесвітньо відомі «Кантос», над якими Езра працював з 1915 року до кінця свого життя. Вона укладає батькові архіви, їздить Америкою та Канадою, читаючи лекції про батька, допомагає біографам. Окрім того, судиться за те, щоб постать батька не використовували в полеміці про фашизм. І виграє суд.

Мері якось сумно говорить про батька й каже, що мало хто приходить на цю могилу і мало хто тут молиться. Привітна й надзвичайно енергійна на свої 89, Мері кличе свого сина, вони вже мають іти. «Дякую вам за молитву», — каже. Примружує від сонця свої блакитні очі, а в кутиках вуст з’являється сумна усмішка.

ЕЗРА

«Він складний, був поганим сім’янином, багато років провів у психіатричній лікарні. Навіть вірші писав на туалетному папері, бо в тюрмі, де теж довелося побувати, іншого не було», — так кажуть про Езру Паунда.

НА ОСТРОВІ-ЦВИНТАРІ САН-МІКЕЛЕ ПОХОВАНІ БРОДСЬКИЙ, СТРАВІНСЬКИЙ, ДЯГІЛЄВ ТА БАГАТО ІНШИХ ВСЕСВІТНЬО ВІДОМИХ ЛЮДЕЙ. МИ Ж ПРИЇХАЛИ НА МОГИЛУ АМЕРИКАНСЬКОГО ПОЕТА-МОДЕРНІСТА ЕЗРИ ПАУНДА, ДЕ ВИПАДКОВО ЗУСТРІЛИ ЙОГО ДОЧКУ — МЕРІ, ЯКІЙ УЖЕ ЗА 89 РОКІВ

Відомий поет-модерніст народився у США, штаті Айдахо, в заможній та поважній родині нащадків перших колоністів Америки. Вчиться в Пенсільванському університеті, згодом викладає в Уебош-коледжі (Кроуфордсвілл), займається вивченням трубадурської провансальської поезії. Коли йому минуло 23 роки, його виганяють із коледжу за «аморальність», мовляв, він надав притулок бездомній дівчині. Паунд покидає Америку та їде до Європи, де проводить більшу частину життя. 1908 року у Венеції він видає першу збірку віршів, а потім переїжджає до Лондона, де стає лідером модерністської поетичної течії — імажизму.

Як розповідає в статті «Непомічений Езра Паунд» Іван Верстюк, Езру цінували за його допомогу іншим молодим літераторам. «Гемінгвей писав: «Паунд — це видатний поет, котрий присвячує поезії не більше п’ятої частини свого часу. Решту часу в нього забирають спроби покращити життя — творче та матеріальне — його друзів. Він захищає їх, коли вони зазнають нападок. Він пробиває їм дорогу в журнали й визволяє із в’язниць. Він позичає їм гроші. Він продає їхні твори. Він пише про них статті. Він знайомить їх з багатими жінками. Він переконує видавців узяти до друку їхні книжки. Він сидить з ними цілими ночами, коли вони кажуть, що помирають. Він платить за їхнє лікування і відмовляє від самогубства». У 1914 — 1916 рр. Паунд допоміг Джойсу опублікувати частинами в журналі «Егоїст» «Портрет митця замолоду», а потім і весь твір окремою книжкою. 1915 р. він проштовхнув «Любовну пісню Дж. Альфреда Пруфрока» майбутнього лауреата Нобелівської премії з літератури Томаса Стернза Еліота в журнал «Поезія». Помітити у текстах Джойса та Еліота прояви непересічного літературного обдарування в ті роки не здатен був практично ніхто. Відкрив цих письменників світові саме Паунд. Значною мірою відкрив він також Ернеста Хемінгуея та Роберта Фроста».

«У 1920-х роках Паунд багато думав про причини та наслідки Першої світової війни і дійшов висновку, що головна вина в цій війні лежить на фінансовому капіталізмі, ефективною протидією якому мав стати фашизм, — пише Іван Верстюк. — Він зблизився з італійськими фашистами, особисто познайомився з Муссоліні, написав цілу низку книжок, присвячених економічному обгрунтуванню фашистської ідеології. Згодом Паунд почав писати антисемітські статті для італійських газет, а під час Другої світової виступав із відповідними промовами на італійському радіо. Усе це стало причиною того, що 1945 р., після закінчення війни, Езра Паунд було заарештовано американською окупаційною владою, вислано до США, де його визнали психічно хворим та ув’язнили в госпіталі св. Єлизавети, звідки поет звільнився аж 1958 р. Цього ж року Паунд виїхав до Італії, де почувався в більшій безпеці». Власне, цей «шлейф» фашизму тягнеться за ним протягом життя.

1967 року до Паунда у Венецію приїжджає американський поет-бітник Аллен Гінзберг, відомий своїми лівими поглядами. Іван Верстюк пише, що в розмові Паунд зізнався: «Найбільшою моєю помилкою була ідіотська провінційна антисемітська упередженість, яка все й зіпсувала». Важке зізнання. Паунд не любив визнавати власних помилок і волів радше відсидіти у в’язниці, аніж зізнатися в них. Помер він уві сні через кишкову непрохідність 1 листопада 1972 року.

ВИПАДОК

Удень 1977 року в готелі «Лондон» лунає дзвінок. Це Сьюзен Зонтаг — вона хоче поговорити з Бродським.

— Йосипе, — сказала вона, — я тут на площі зустріла Ольгу Радж. Ти її знаєш?

— Ні, ти хочеш сказати — подругу Паунда? — відповів Бродський.

— Так, вона запросила мене на вечерю. Я боюсь іти сама. Не підеш зі мною, якщо не маєш інших планів?

У Бродського планів не було, тож він пішов. Хоча до самого Паунда мав доволі упереджене ставлення: «Починаючи з того, що в моїй сфері Езра Паунд — велике цабе, практично цілий інститут. Маса американських графоманів знайшли в Езрі Паунді й учителя, й мученика. Що ж до його негараздів у лікарні св. Єлизавети, то, на російський погляд, дратуватися тут не було через що, і, в усякому разі, це було краще за десять грамів свинцю, які б він заробив у іншому місці за своє радіопатякання під час війни. «Кантос» теж не справили враження: головна помилка була стара — «пошуки краси» [...]. Ще я думав, що достойніше признати, що спаскудив своє життя, аніж заклякнути в позі гнаного генія, який, поскидавши руку у фашистському салюті, потім заперечує, що цей жест щось означав, дає ухильні інтерв’ю і має надію плащем та посохом надати собі образу мудреця [...]. Він все ще котирувався в деяких моїх друзів, і тепер на мене чекала зустріч із його старою».

Дивно, але саме завдяки цій зустрічі Бродський, вийшовши з будинку Радж, повернув праворуч і через дві хвилини опинився на... Fondamenta degli Incurabili.