Фільм Мирослава Слабошпицького задав нову висоту у вітчизняному кінематографі
Люди чекають тролейбуса на зупинці. Бачимо всю сцену на загальному плані, через шосе з інтенсивним рухом. Праворуч від зупинки — іржавий каркас автомобіля: знак занедбаності. Осінь, стримані фарби. З’являється молодий чоловік (за сценарієм, його звати Сергій) з рюкзаком за плечима і непрезентабельною валізою в руках. Підходить до когось, жестикулює, явно запитує дорогу. Розмови не чуємо, потім стежимо вже за тим, як Сергій піднімається сходами до місця, схожого на бідну, обшарпану школу, де проходить урочиста лінійка — відкриття навчального року. Як і раніше — жодного слова. Натомість чомусь раптом починає блимати лампочка над входом у вестибюль — немов оголосили тривогу.
Ми й не почуємо жодного слова до самого кінця. Всі актори — глухі, всі діалоги — жестовою мовою, дія — в інтернаті для людей з вадами слуху, лампочка — замінник дзвінка у звичайній школі. Ані титрів, ані закадрового голосу. І це не просто формальний прийом.
Про що фільм? Про спільноту, що склалася через глибші причини, ніж соціальні. Сюжет визначають її дії, її ритуали, її ієрархія. Тому, наприклад, кількість крупних планів можна порахувати на пальцях однієї руки. Все відбувається на середньому або далекому плані — важливо охопити саме спільноту; крім того, дистанція дає глядачеві ключову для розуміння того, що відбувається, позицію дещо відчуженого спостерігача. Ми спостерігаємо, але співпереживання від цього гостріше — ефект, подібний до того, який трапляється в хорошій документалістиці.
Як і належить, Сергій проходить ініціацію (сцена бійки на задньому дворі перед відчайдушно жестикулюючим хором глядачів — з кращих), а після робить те саме, що й решта одноплемінників: ходить на полювання (розбій), бенкетує після справи, допомагає карати тих, хто провинився, отримує підвищення в харчовому ланцюгу — возить дівчат (ті заробляють для племені проституцією) до водіїв вантажівок і добивається взаємності однієї з них. Ось цієї миті все починає руйнуватися: герой порушує звичаї, котрі не передбачають кохання. Він опускається до рівня продажу іграшок у поїздах. Його виганяють з кімнати лідерів до іншого вигнанця. Все так, як і має бути. Соціальні умови панують подібно до фатуму, проте фатум не вичерпується життєвими обставинами.
«Плем’я» — це царство біомеханіки, історія, віддана на відкуп жесту, але не тільки. Режисер відмовляється від мови — усної мови — на користь мови візуальної (у чому важко переоцінити внесок оператора — Валентина Васяновича). Слова, які дуже часто слугують милицею для слабкого кіна, не потрібні Слабошпицькому, щоб сказати все, що він хоче сказати. Коли, наприклад, один з персонажів проходить між вантажівок і пірнає на декілька секунд у цілковиту темряву, то його загибель в наступному кадрі виглядає логічно передзаданою. Взагалі, в «Племені» немає жодної зайвої сцени, незважаючи на більш ніж двогодинний хронометраж. Фільм розбито на 25 фрагментів, кожний з яких знятий одним кадром без монтажних склеювань, й епізоди ці ритмізовані вкрай різноманітними способами. Здається, вся картина збудована згідно з цілісною ритмічною партитурою, доповненою безперервним рухом камери, — але це не набридлі стрибки в дусі епігонів Трієра, а саме плавне, ширяюче ковзання, що вносить до світу Племені особливу красу, і так само стрічка насичена дією, несе в собі величезну кінетичну енергію, і тому поглинає глядацьку увагу без залишку.
У героя є одна унікальна якість: слух не фізичний, але внутрішній. Цей хлопець — єдиний, хто намагається вирватися з кола корисливості й виживання, з безглуздого і нещадного побуту, бо здатний любити. Його вчинки, навіть найжахливіші з них, продиктовані цією внутрішньою чуйністю — й вразливістю. Сергій повстає і долає закони Племені подібно до справжнього трагічного протагоніста — самотній, він кинув виклик долі, і відміряє у фіналі огрядними повільними кроками своє сходження в особисте пекло назавжди здобутої свободи.
«Плем’я» — не лише успіх українського кіна, це ще й нова мова, яка цим кіно досі не була освоєна. Слабошпицький кинув нашій кінематографічній спільноті такий виклик, ігнорувати який неможливо. Далі — найважче і найцікавіше. Тому що не лише від Мирослава, але й від його колег-режисерів залежить, чи залишиться «Плем’я» самотнім втішним прецедентом — або ж започаткує ту саму довгоочікувану українську нову хвилю, котра нарешті здивує світ.
