«Корені російського лобі в Європі — з СРСР»

— Призупинення членства Росії в ПАРЄ свідчить про те, що європейці не сприймають поведінку цієї країни. Звісно, не сприйняття Росії не означає однозначну підтримку України. Проросійське лобі надзвичайно сильне традиційно, його корені ще у радянському світі, — каже Микола Княжицький. — Це люди, які були агентами КДБ СРСР, зараз, відповідно, працюють на ФСБ. Це величезні кошти, які викидаються і викидалися завжди Росією, для пропаганди своєї культури, власних цінностей і своїх дій. Є досить багато джерел впливу на громадську думку за кордоном. Крім Russia Today, є журналісти, які пишуть проросійські матеріали до німецьких видань, і це впливає на німецький політикум... Росія успадкувала від СРСР систему пропаганди і впливу. Очевидно, що в Україні цього не було. Були спроби створення такої системи, але вже потім, після перемоги Леоніда Кучми на виборах, почала формуватися олігархічна система, і в країні були інші пріоритети — якомога більше і швидше вкрасти. Це ж продовжувалося за Януковича, а за Ющенка теж не було особливої розбудови таких служб, політична воля більше виявлялася у словах, ніж на ділі. Тому зараз ми стоїмо перед багатьма викликами.

— Нещодавно в Україні почали більш активно обговорювати канал мовлення за кордон. Яким він має бути?

— У Великобританії функцію цієї контрпропаганди або пропаганди своєї країни виконує Бі-Бі-Сі, у Німеччині цю функцію покладено на Deutsche Welle, яка є державною компанією, у США таких державних компаній не так багато, там є «Голос Америки», який цим займається... У кожній країні є своя система і традиція захисту чи пропаганди власних цінностей. Те, що це потрібно Україні, — безсумнівно. Хоча в нас є ніби три канали іномовлення. Один із них — це УТР, який був створений для мовлення за кордон за бюджетні кошти. Другий канал — це «Перший Ukraine», який було створено за Януковича. Третій канал — це те, що зараз намагаються робити з БТБ, перевівши його на російську мову. Очевидно, що всі ці потуги є окозамилюванням, аніж ефективним засобом пропаганди України за кордоном, тому що вони ведуть мовлення на таких частотах, які не дивляться європейці, і роблять програми, які не цікавлять європейця. Це свідчить про те, що прикриваючись цією ідеєю, багато людей шукають собі робочі місця або хочуть мати доступ до бюджетних грошей, але не досягти тих цілей, які має ставити перед собою держава. Потрібна співпраця із закордонними журналістами, запрошення їх сюди. В СРСР ці функції виконувало агентство «Агентство политических новостей» (АПН). Я це все добре пам’ятаю, адже коли створювалося агентство УНІАН, а я був одним із його засновників, ми зайшли у цей порожній будинок, де були ще всі архіви колишніх співробітників АПН, їх звіти в КДБ про роботи з іноземними журналістами. Інша справа, що потрібно розрізняти функції суспільного мовлення всередині країни і функції мовника поза межі України. Для ефективного створення останнього потрібні професійні робітники і політична воля. Мені здається, що поки у нашій країні цієї політичної волі немає, але думаю, що вона виникне, адже ми перебуваємо в стані війни.

— Україна вперше зіштовхнулася із необхідністю жити в умовах війни. Наскільки справляється журналістика з висвітленням АТО?

— Тих, хто хоче скористатися підтримкою держави, ми повинні привозити, показувати, як відбувається АТО, як працюють ЗСУ, міліція, прикордонники, СБУ... Просто допомагати цим людям зрозуміти правду про Україну. Але запобігти тому, щоб цих людей не вбивали, неможливо. Коли журналіст заради якісного репортажу ризикує власним життям — це його вибір. Лікар, який лікував хворого на тиф чи холеру так само ризикував життям, але виконував ту клятву, яку він давав. Інша справа, що ЗМІ, очевидно, мають дбати про тих своїх представників, які поїхали у цей регіон. Ми можемо дивитися на досвід тих країн, які перебувають у стані війни. Наприклад, ізраїльських медіа. В Ізраїлі офіційно існує цензура міністерства оборони, і вони можуть заборонити друк того чи іншого матеріалу із зони бойових дій, якщо це може зашкодити безпеці людей, які там присутні. Ми ж лише вчимося це робити. У нас ніколи не було таких військових дій, наша армія систематично розвалювалася, СБУ — теж, більш-менш боєздатні підрозділи були в міліції, і то лише тому, що Янукович сподівався, що вони будуть рятувати його життя. Але це не передбачало зв’язків з пресою чи зв’язків з громадськістю. Цю систему потрібно міняти і на рівні уряду, і на рівні громадськості. Думаю, з часом, українці з цим впораються.

— Щодо російських журналістів, які транслюють уже не просто дезінформацію, а повну брехню про Україну... На вашу думку, чи притягнуть їх колись до відповідальності?

— А хто їх буде притягувати до відповідальності? Щоправда, заборонили в’їзд до європейських країн Дмитру Кисельову — такого прецеденту ще ніколи не було. Свобода слова свободою слова, а брехня — це брехня. Ми бачимо також еволюцію Дмитра, адже він колись був одним із демократичних журналістів Росії, багато працював на Заході, знімав фільми для Бі-Бі-Сі, ARD і CDF (два німецькі канали. — Авт.) А потім вирішив робити кар’єру у цій путінській системі, як і багато хто. Вони вибрали самі те, що вони припиняють бути журналістами і стають пропагандистами. На жаль, не так багато російських ЗМІ, в яких можна не погоджуватися з таким укладом. Тож хтось іде з професії, а хтось заробляє на торгівлі неправдою.

— Щоб хоч якось зменшити присутність цієї неправди і пропаганди, «1+1» запропонував іншим каналам відмовитися від російських серіалів про їхніх силовиків. За яких умов така ініціатива могла б стати загальнонаціональною?

— Я підтримую цей крок «1+1», але потрібно зрозуміти, що між цими олігархічними каналами також існує конкуренція. «1+1» був найбільше готовий до такої відмови, тому що вони давно запустили західні формати різних талант-шоу і їх рейтинги не залежали від цих серіалів. А наприклад, канал ICTV розрахований на чоловічу аудиторію, і у них укладені контракти на багато років наперед на ці серіали. Якщо вони відмовляються від цих серіалів, то втрачають багато грошей і губляться — яку нішу їм після цього зайняти? А українські серіали на таку тематику майже не знімалися і швидко вони не виникнуть. Те саме стосується НТН чи каналів групи «Інтер». Для них це питання перебудови бізнесу, виходячи з власної патріотичності і громадянських позицій. Наприклад, у США низка інститутів інформаційної безпеки як державних, так і недержавних, і всі вони працюють за принципом, що деморалізація свого ворога — це 60% перемоги у війні. Зараз бачимо, що по відношенню до Росії ми опинилися в такій ситуації і ще не навчилися цьому протистояти.

— На своїй «Фейсбук»-сторінці ви написали: «...на супутнику на каналі Історія розповідають про те, що Москва — спадкоємниця Візантії, а Візантія — Греції і Риму. На Заході, на відміну від Росії, люди не милися, а росіянка Анна Ярославна вчила писати неписьменних французів...» і поставили питання: «А що, натомість ми виробляємо, щоб виховувати власну ідентифікацію?» Яким ви бачите це формування ідентифікації зокрема й через ЗМІ, а особливо ТБ?

— Має повноцінно запрацювати громадське мовлення. Сьогодні в епоху багатоканального ТБ громадське мовлення Польщі має низку каналів, зокрема й канали культури та історії. Для цього у нашій державі повинні навчитися робити ставку не лише на людей вірних, а й на людей талановитих. У нас є потенціал для того, щоб зробити суспільне мовлення повноцінним, і з кількох каналів, один з яких буде історичним. А для початку схожі фільми і програми потрібно робити для «Першого Національного». Навіть «Еспресо.ТВ» намагалося таке робити. Не так давно ми зняли фільм про українських депутатів, які були депутатами польського парламенту перед війною, а потім усі загинули від рук Сталіна. У нас маленький канал, але ми запустили такий проект, самі зняли фільм. Тож, думаю, це на совісті тих менеджерів, які працюють на каналах.

— Наскільки прозоро відбувався конкурс на заміщення вакантних посад до Нацради?

— Конкурс завершився, тепер лише зал має проголосувати. Я так розумію, парламент буде керуватися політичними уподобаннями, а не якимись іншими критеріями при голосуванні за членів Нацради. Головне, щоб за ці політичні уподобання потім наступала політична відповідальність.

— Чи є у списку претендентів прізвища людей, яким ви довіряєте і бачите їх ефективними працівниками у майбутньому?

— Склад кандидатів до Нацради є непоганим. Я не приховую, що з тих, кому довіряю, підтримую Марію Бурмаку. Листа на її підтримку написали дуже багато знаних і відомих людей серед яких і Євген Сверстюк, і Галина Тельнюк і Ніна Матвієнко, Мирослав Маринович, сьогоднішні міністр освіти та міністр культури... Мені дуже хотілося б, щоб парламент прислухався до цієї аргументації. Серед кандидатів є багато професіоналів. Питання лише в тому, щоб вони не були залежними ані від політичних партій, ані від великих медіа-груп. Крім того, в Нацраді повинні бути представлені люди, які розуміються на різних галузях — ефірному, кабельному мовленні, гуманітарному становищі країни загалом.

— Сьогодні в Україні святкують Міжнародний день журналістики і щоразу за цим святом йде нагородження державними преміями. Наскільки доцільне таке нагородження і чи взагалі є чим пишатися українській журналістиці?

— До державних премій, які є рудиментом радянських нагород, я ставлюся надзвичайно скептично. Максимально, що це дає, — місце на Байковому кладовищі. Чим скоріше наша держава відмовиться від радянських рудиментів, тим ефективнішою вона буде. Я, наприклад, не маю жодних державних нагород і цим пишаюся. Інша справа, коли журналіст на полі бою, ризикуючи життям, подає в ефір правдиву інформацію, яка до того ж підтримує дух українців. Таких людей, безумовно, потрібно нагороджувати, можливо, військовими відзнаками чи ще якимись. А нагороди журналістам до Дня журналіста, визнання їх заслуженими — це абсурд. Щодо того, чи маємо ми чим пишатися, то так, маємо. Зараз ми стоїмо на порозі розбудови нації після Майдану. В тому, що це відбувається, також величезна заслуга журналістів. Через те, що люди дізнавалися правду, вони не хотіли жити так, як вони живуть. Але завдання журналістики не лише викривальне, потрібно писати і про позитивні приклади, що робить і газета «День». Не можна побудувати країну, коли існує лише «журналістика ненависті». Я є прихильником журналістики любові і правди. Але це точно не любов до влади, а до співгромадян, які мають право жити у нормальній європейській країні.