Кожен із них заслуговує пошани

На Полтавщині за 12 км від райцентру Лохвиця в долині розташоване мальовниче село Яхники. 372 чоловіки від Яхницької сільської ради 1945 року не повернулися з війни додому. Багато з них були ще зовсім молоді хлопці, яких мобілізували в армію після визволення села від німців у вересні 1943 року та яких потім відправили на Дніпро, де багато з них і загинули. Серед тих, хто повернувся з війни, були інваліди без рук, без ніг, були вісім кавалерів солдатського ордена Слави, три Герої Радянського Союзу, були й медичні сестри, які потім працювали в Яхницькій лікарні. Кожен із них був і до кінця свого життя залишався хорошою людиною, кожен з них заслуговує на пошану, декого з них тут варто згадати.

Після війни директором Яхницької середньої школи був Микола Тимофійович Клочко — майор, бойовий офіцер, який воював у винищувальному протитанковому полку і був нагороджений багатьма орденами й медалями, зокрема, за взяття Кенігсберга. У селі його дуже поважали, хоч він не мав своєї хати і доволі довго жив зі своєю сім’єю в невеличкій кімнаті в будинку школи. Важкими виявились повоєнні роки. Одна сільська вдова, чоловік котрої загинув на війні, мала трьох синів, яким у холодну пору року не було в чому ходити в школу. І директор школи Микола Тимофійович дістав за власні кошти пару чобіт та відніс їх цій вдові додому з умовою, що її хлопці по черзі ходитимуть до школи.

Серед учителів Яхницької середньої школи, які брали участь у Великій Вітчизняній, був і вчитель фізики Вербець Григорій Андрійович — у війну артилерист, нагороджений орденами й медалями, зокрема медаллю «За відвагу», штурмував Берлін, розписався на рейхстагові.

Всю війну дорогами війни проїздив на ЗІСі Микита Олексійович Даниленко, на цьому ж ЗІСі повернувся в село і, працюючи потім у Яхницькій МТС, ще багато років їздив цим авто. Після війни між селом і райцентром Лохвиця не було автобусного сполучення, через що люди діставалися до райцентру зазвичай пішки, але всіх і завжди за найменшої можливості підбирав по дорозі Микита Олексійович. У селі його чемно прозвали ЗІС-Микитою.

Не раз горів у танку, а потім весь поранений, нагороджений багатьма орденами і медалями, повернувся в рідне село і танкіст Микола Тимофійович Шингирій. Під час Сталінградської битви, коли дві групи радянських військ зустрілися, повністю оточивши німецькі війська, на передньому танку однієї з цих груп із прапором у руках був Микола Тимофійович — його наступним бойовим етапом був Курськ.

Серед медичних сестер, котрі після війни повернулися в рідне село, була і Галина Григорівна Вовк (Левченко). 1941-го, після навчання в Лохвицькому медичному училищі, без випускних іспитів із довідкою про навчання в училищі вона, як і інші дівчата, була відправлена на фронт у польовий госпіталь. Випускні іспити приймала війна. Після перемоги над Німеччиною її військову частину (гвардійську) було відправлено на війну з Японією. У Маньчжурії зустріла Галина Григорівна і перемогу над Японією. Настали мирні часи.

Згадаймо всі сьогодні своїх земляків — героїв Великої Вітчизняної. Чи не перевернуться вони у своїх домовинах, коли дізнаються, що сьогодні німці захищають нас від Росії?!

Автор цього листа з повагою і вдячністю звертається до всіх, хто допомагав йому в пошуках інформації про вищезгаданих людей.