Чим закінчиться протистояння світоглядів?

Сьогодні Україна пожинає результати недооцінки «пріоритету історичної самоосвіти»: «Якби вона в Україні була, російський агітпроп не пройшов би таким маршем  східними регіонами. Сьогодні це території, втрачені нашою журналістикою і нашими політиками, які говорили всі ці роки лише про себе» (Лариса Івшина, «День» №№97-98).

Мабуть, тільки після відходу нинішньої влади в Кремлі, після потужної економічної катастрофи в Криму та контрастних позитивних досягнень України в усіх сферах життя останній може повернутися в лоно України. А це значить, що у нового Президента та нової влади в цьому напрямку роботи незміряно. А поки що як результат злочинно-нерішучих дій в Криму нової української влади сьогодні дійшла черга до сходу України, тобто Луганської та Донецької областей...

Звичайно ж, ситуація на материковій частині відрізняється від кримської. Тут вже проводять другий місяць (!) так зв. АТО (антитерористичну операцію), яка за всіма військовими канонами (час і масштаби), за визначенням, не може називатися так. Та, в принципі, не важливо, як називається операція, важливі її результати й наслідки, а вони, на жаль, поки що не надають глибокого оптимізму, бо ж продовжують гинути як наші військові, так і цивільні.

Хочеться бачити перелом в трагічній ситуації в Луганській та Донецькій областях, але він може настати тільки за певних умов: 1. Унеможливлення фінансового забезпечення терористів. 2. Перекриття кордону з РФ (а найкраще закриття зовсім). 3. Запровадження в цих областях надзвичайного або воєнного стану. 4. Взаєморозуміння та взаємодія всіх силових структур, які беруть участь у АТО та в зміні стилю її проведення. Поки що по багатьох пунктах більше запитань, ніж відповідей.

Але я впевнений, що військові дії закінчаться. Хотілося б, звичайно, щоб скоріше, але якби ж то Україна воювала лише із зовнішнім ворогом, адже відомо, що і внутрішніх у нас вистачає... Мабуть, усіх «наших воріженьків» можна умовно поділити на три категорії: ідейні і непримиренні (їх обмаль), обдурені російською пропагандою і ЗМІ (бо ж українські тут давно знищено, мов клас) — таких вже більше і, нарешті, примітивні «рыцари з большой дороги», «плаща и кинджала, ножа и топора» — частіше за все це примітивний криміналітет і злочинці, яким «на шару» «брати-росіяни» підкинули зброю, яка просто не може не стріляти і стріляє. Цій «категорії» байдуже, кого вбивати, аби платили. А платять щедро...

Сумнівів у тому, що врешті-решт у цьому краї настане мир, немає. Та найстрашніше, на мій погляд, почнеться саме тоді, коли це відбудеться. Не секрет, що терористи — диверсанти з Росії та інших місць РФ — не досягли б такого успіху, аби не мали підтримки серед цивільного населення. Звичайно, така підтримка обумовлена багатьма чинниками, серед яких головні: 1. Близькість до РФ. 2. Злочинна (без перебільшення) діяльність усіх (в різному ступені, але без винятку) попередніх президентів України, а саме: Кучми — у створенні олігархічно-кланової системи правління в Україні на основі «червоних директорів», Ющенка — за бездіяльність щодо Донбасу і Криму, Януковича — як «достойного продолжатєля дєла» Л. Кучми у створенні олігархічно — «сімейної» вертикалі влади (як вищий ступінь грабунку країни).

Донбас був пущений в самостійне плавання та представлений самому собі, тому й перетворився на таку собі «заповітну територію совка». Звідси зрозумілий скептицизм, а часто відверта ворожнеча до всіх подій, які відбулися у Києві на Майдані, тим паче, що їх доносили російські ЗМІ у «відповідній» інтерпретації.

Тож мирне життя в цьому краї і в цілому в Україні за мирного часу, безумовно, настане, але воно чимось нагадуватиме життя сім’ї, в якій хтось з її членів тримає, як кажуть в народі, камінь за пазухою. Мені закинуть про виховну роботу, про перевиховання населення... Так, це все потрібно, але виховний процес — довгостроковий, а жити треба сьогодні, тут і зараз. Скільки ешелонів солі треба з’їсти, щоб порозумівся схід із заходом? Питання...

Війна за таких умов, коли кількість жертв сягнула вже понад сто осіб, викликає жах, страх та обурення від інколи незрозумілих дій влади... Класичний випадок, коли кожен з нас на власний копил здатен до раціональних і, як йому здається, єдино правильних дій у критичній ситуації. Та в реальності все набагато складніше і багатовимірніше, бо ж задіяні фактично всі верстви населення.

Згадаймо, це не перший (боюся, що й не останній) випадок, коли «братня» Росія сама в Україні провокує війну, а потім стає своєрідним «миротворцем» у цих конфліктах. Згадаймо події майже сторічної давнини (1918—1920 рр.), коли більшовицька Росія ввела свої війська (звичайно ж, як «миротворчу» силу) на територію тільки-но проголошеної УНР під приводом, що в ній іде громадянська війна. Фактично то була І Українська Вітчизняна війна проти загарбницької більшовицької Росії. Сьогодні маємо майже ідентичні факти провокацій та вторгнення Росії на територію суверенної держави Україна. Тож зважаючи на історичні паралелі, можна сказати, що сьогоднішня неоголошена війна Росії проти України є не що інше, як II Українська Вітчизняна війна за незалежність України: маємо розуміти, що це війна світоглядів, війна ідеологій — прозахідної і євразійської.