Чи суперечить демократія інтересам нації?

Що говорить пересічному громадянинові словосполучення «Українська Головна Визвольна Рада»? Думаю, мало що. У кращому разі воно нагадає йому кілька рядків зі шкільного чи вузівського підручника історії. Або ж якусь невелику замітку з газети чи інтернет-видання, причому далеко не завжди правдиву під оглядом фактів. А тим часом ідеться про знаменний, можна сказати, символічний епізод вітчизняної історії ХХ століття.

ВІД ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ ДО НАЦІОНАЛ-ДЕМОКРАТІЇ

Зовсім не випадково станом на 1941 рік єдиною організованою українською політичною силою, хоча й розколотою на два крила, виявилася Організація українських націоналістів. Адже, на відміну від легальних парламентських партій Галичини, Волині й Берестейщини, це була підпільна орденська структура з розгалуженою мережею законспірованих осередків, члени яких могли діяти автономно, виходячи з програмних завдань ОУН, водночас у будь-який момент за командою проводу виступаючи як єдине ціле. Радянська та німецька окупація території другої Речі Посполитої, приєднання більшості західноукраїнських земель до УРСР, терористичний «новий порядок», встановлений більшовиками, заборона українських партій та громадських організацій — усе це зруйнувало політичне життя на Західній Україні. І якщо частина членів легальних партій та громадських організацій і залишилася на волі, то ці люди були позбавлені можливості боротися за українську справу інакше, ніж приставши до підпільних осередків ОУН.

Із початком радянсько-німецької війни обидва крила ОУН (не будемо зараз удаватися до аналізу причин розколу, про це чимало написано) розгорнули активну діяльність на тій території УРСР, звідки відступили більшовики. Але дуже швидко з’ясувалося, що «орденська» ідеологія, якою були пронизані програмні документи і «мельниківців», і «бандерівців» (назви ці умовні, оскільки і серед перших було два угруповання, і серед других не було повної ідейної єдності) суперечать інтересам та політичним настановам переважної більшості українського населення — і на заході, і на сході, і на півдні країни.

БОЙОВИЙ ПЛАКАТ УПА ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Програма ОУН, ухвалена 1929 року, ставила на меті здобуття УССД — Української самостійної соборної держави. Шляхом досягнення мети проголошувалась підготовка та здійснення національної революції, масового повстання українського народу проти чужинського панування, об’єднання всіх етнічних українських земель в одній державі. Ідеологія ОУН виступала як «чинний націоналізм». Він вимагав від кожного члена організації абсолютної посвяти себе інтересам визволення свого народу. Ідеологія, а відтак і програма ОУН, відштовхувалася від сумного досвіду Центральної Ради. Її лідери — всуціль соціалісти і демократи — мали владу, але не зуміли втримати її, бо через свій «демократизм без берегів» вони вчасно не зважувалися на силові заходи проти ворогів незалежності України. Тим самим вони прирекли себе — й Українську революцію — на поразку. Через це лідери ОУН гостро засудили і відкинули як соціалізм так і демократію.

Із часом програмні документи ОУН змінювалися і доповнювалися, але все одно залишалися відверто авторитарними. Так, у майбутній Українській державі відмова від обов’язкової праці мала прирівнюватися до соціального паразитизму з відповідними наслідками. Страйки і локаути заборонялися як такі, що суперечать суспільній солідарності та націократичній державності. Правами власності мала користуватися виключно нація, яка могла переносити свої повноваження на конкретні особи українського етнічного походження. Економіка мала розвиватися за планом і за державного контролю. Радянська торгівля, як і торгівля, що перебувала в руках неукраїнців, мала перейти до держави — з передачею в перспективі в руки етнічно «правильної» української верстви торгівців, сприяти вихованню яких знов-таки мусила всесильна держава. І так далі, і таке інше. Але ж в УРСР люди вже наковталися чогось подібного у своїй життєвій практиці, щоправда, втілювалися такі речі під іншим прапором. А німецька окупація засвідчила, що нацисти Гітлера та більшовики Сталіна — це два чоботи пара, тільки один, як і належить, на ліву ногу, другий — на праву...

У самому середовищі ОУН одним з перших почав вести мову про потребу подолати спокусу простих рішень і шукати зовсім інші ідейні настанови Іван Мітринґа, який запропонував навзамін етно- й автократичних соціал-демократичні принципи. Із іншого боку, існували й намагання накласти на українські реалії тоталітарну матрицю, чи то італійську (певна частина «мельниківців»), чи то німецьку (частина проводу «бандерівців», ОУН-революційної) — мовляв, тоталітаризм довів свою перевагу і над демократією, і над автократією. Проте у першій половині 1941 року прихильники нацистів у проводі «бандерівців» не змогли схилити на свій бік більшість керівництва, а потім, після проголошення відновлення Української держави, вони (іронія історії) потрапили до гітлерівських концтаборів... Натомість створений у Дніпропетровську підпільний аналітичний центр ОУН-р, очолюваний Василем Куком, улітку 1942 року доходить висновку про необхідність зорієнтувати як саму організацію, так і майбутню Українську державу на демократичні цінності, на представницьку форму правління, на політичну та економічну рівність усіх українських громадян, незалежно від їхнього етнічного походження. Тільки ця демократія мала бути не аморфною, не безберегою, а так би мовити, «з кулаками», щоби дати ефективну відсіч усім, хто зазіхає на права українського народу.

Звернімо увагу на час, коли був зроблений цей висновок. Йдеться про період максимального злету могутності тоталітарних режимів, коли демократії відступають на всіх фронтах, коли країни Вісі досягають найбільших військових успіхів, а Сталін не відступається від тоталітарних принципів.

ПЕРЕДПАРЛАМЕНТ ВІЛЬНОЇ УКРАЇНИ

Відтак проведений під керівництвом Романа Шухевича ІІІ надзвичайний великий збір ОУН-р у серпні 1943 року засвідчив докорінну зміну програмних орієнтирів революційних націоналістів. Усі форми тоталітаризму були проголошені ворожими інтересам українського народу. Майбутня українська державність мала ґрунтуватися на соціально-економічній справедливості, але при цьому допускали всі форми власності, які не суперечать національним інтересам. Були проголошені демократичні норми свободи слова, друку, переконань, світогляду, розвитку національних меншин. Робітники мали залучатися до управління виробництвом, мати свою частку прибутку та вільно об’єднуватися у професійні спілки. Усі українські громадяни, незалежно від національного походження, повинні були мати рівні права й обов’язки. Інакше кажучи, ОУН-р відмовилася від авторитарної ідеології «чинного націоналізму» і стала на шлях пошуку значно ширших державотворчих принципів. Цей поворот на шлях демократії допоміг підняти масу людей на справді народну війну в Західній Україні проти двох тоталітарних імперіалістичних хижаків: нацистської Німеччини та більшовицької Росії. У Великій Україні цього не вдалося зробити через брак часу для того, щоб підготувати повстання, але вплив цих ідей був надзвичайно великим; за даними НКГБ, скажімо, тільки в Дніпропетровській області націоналістичне підпілля мало чисельність понад 5000 людей.

Закономірним результатом таких ідеологічних змін стало рішення про утворення підпільного передпарламенту Української держави і формування на широкій багатопартійній основі структур виконавчої влади.

Підготовчий період тривав майже рік, упродовж якого, зокрема, готувалися засадничі документи передпарламенту — Універсал та Платформа, і от, 11 — 15 липня 1944 року біля села Недільна Самбірського району на Дрогобиччині відбувається установчий («великий») збір Української Головної Визвольної Ради, на якому й була створена ця владна структура, обрані керівники законодавчої та виконавчої гілок влади «підпільної України» та ухвалені відповідні  документи. Члени УГВР представляли різні політичні середовища — радикальних і поміркованих націоналістів, націонал-лібералів, соціалістів, християнських демократів. Для участі в УГВР політичні сили мали дотримуватися тільки двох приписів — бути самостійницькими і не мати тоталітарних ідеологічних настанов. Членами ОУН («бандерівців») були тільки шестеро з двадцяти учасників (на зборі мало бути тридцять делегатів, але десятеро не змогли прибути — їх або заарештували нацисти, або завадили бойові дії). Приблизно половина була галичанами, друга половина представляла Наддніпрянщину та інші регіони України.

14 липня 1944 року головою Генерального секретаріату, тобто сформованого УГВР уряду, став галичанин Роман Шухевич, головнокомандувач УПА, а президентом УГВР (або — цей термін також зустрічається у документах — головою президії УГВР), іншими словами — вищою посадовою особою «підпільної України», що сполучала у собі функції глави Української держави і керівника передпарламенту, був обраний наддніпрянець Кирило Осьмак. Останній за часів УНР працював у Київському губернському земстві та Міністерстві землеробства УНР, був депутатом Центральної Ради. За радянських часів тричі опинявся за тюремними ґратами і колючим дротом концтаборів, але зумів вижити й не зламатися.

Ось що писалося в Універсалі УГВР, який фактично являв собою декларацію державницьких принципів конституційного рівня (сама назва документу підхоплювала традицію, розпочату ще Козацькою державою Богдана Хмельницького і продовжену Української Народною Республікою):

«Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях.

Наш шлях — революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів українського народу.

Будемо боротись за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі.

Будемо боротись за те, щоб усьому українському народові забезпечити участь у визначенні майбутнього державного устрою УССД та її Конституції. Будемо боротись за справедливий соціяльний лад без гніту і визиску, без большевиків і капіталістів, проти накинених ворогами кріпацьких систем...

Вітаємо боротьбу інших поневолених народів за своє визволення. З ними, зокрема з нашими сусідами, бажаємо жити в добросусідських взаєминах та співпрацювати у спільній боротьбі при умові пошанування ними визвольної боротьби українського народу.

Всі національні меншини, що живуть на українських землях, закликаємо включатися в українську визвольну боротьбу. Їм забезпечуємо повні громадянські права в українській державі».

А ось що, зокрема, було зазначено в Платформі УГВР:

«УГВР приймає для об’єднання національно-визвольних українських сил у боротьбі за УССД таку політично-соціальну плятформу:

•  забезпечення народно-демократичного способу визначення політичного устрою в Українській Державі шляхом загального народного представництва;

•  забезпечення свободи думки, світогляду й віри;

•  забезпечення розвитку української національної культури;

•  забезпечення справедливого соціяльного ладу в Українській Державі без клясового визиску і гноблення;

•  забезпечення справжньої законности в Українській Державі й рівности всіх громадян перед законом;

•  забезпечення всіх громадянських прав усім національним меншостям в Україні;

•  забезпечення права рівних спроможностей... для всіх громадян вільної ініціятиви, регульованої вимогами і потребами цілости нації;

•  забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування;

•  усуспільнення основних природніх багатств країни: землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування трудовим хліборобським господарствам;

•  удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передача кооперативним об’єднанням легкої і харчової індустрії, право широкого вільного кооперування дрібних продуцентів;

•   забезпечення вільної торгівлі в унормованих законодавством межах;

•  забезпечення права на вільну працю для фізичних та умових працівників і забезпечення охорони інтересів робітництва соціяльним законодавством».

Дуже цікаво порівняти ці документи з програмними матеріалами ВКП(б), щоб побачити, хто є хто в українській історії насправді...

ЛЮДИ І ДОЛІ

УГВР мала на меті наочно засвідчити і перед світом, і перед самими учасниками визвольного руху демократичні прагнення майбутньої Української держави. Учасники УГВР не сподівалися на швидку перемогу — вони працювали на широку історичну перспективу. І в ім’я цього вони, якщо було потрібно, жертвували своїм життям.

Голова уряду та військовий міністр «підпільної України» Роман Шухевич, який керував боротьбою УПА та націоналістичного підпілля проти тоталітарного диктату Кремля та його місцевих пахолків, загинув у бою зі спецгрупою МҐБ 5 березня 1950 року. Після його смерті головою Генерального секретаріату УГВР та головним командиром УПА став Василь Кук, який з 1947 року був заступником Шухевича на всіх його посадах. Кук був заарештований співробітниками КҐБ 23 травня 1954 року.

Ще драматичнішим був шлях Кирила Осьмака. Ставши президентом УГВР, Осьмак міг піти в глибоке підпілля, міг перейти на Захід, як це зробила низка лідерів українських націоналістів. Але він вирішив інакше. Поранений у бою у вересні 1944 року, він потрапив до рук СМЕРШу. «Органам» тільки через два з половиною роки вдалося встановити, хто саме перед ними; їм дуже кортіло схилити президента УГВР до «співпраці», тобто до капітуляції, використати його для розкладання націоналістичного підпілля, але жодні тортури не змогли зламати волю цієї глибоко цивільної людини. Відтак Осьмак був засуджений на 25 років ГУЛАГу (тоді «гуманіст» Сталін якраз скасував смертну кару).

На час перебування в ув’язненні припадає ще одна сторінка життя Кирила Осьмака як президента УГВР. Лише в останнє десятиліття оприлюднені документи, які стосувалися весни-літа 1953 року, коли по смерті Сталіна Лаврентій Берія, тоді перший заступник голови Ради Міністрів СРСР, наказав перевезти з місць ув’язнень до Москви взятих у полон керівників українського Опору, в тому числі Осьмака, для проведення переговорів про замирення на Західній Україні. Цинічний прагматик Берія, який не вірив у «переможну ходу комунізму», бо добре знав реальний стан справ, прагнув провести в СРСР реформи на взірець того, що зробив Тіто в Югославії і пізніше Ден Сяопін — у Китаї. Історик Юрій Шаповал, який вивчав згадані документи, пише: «Берія підготував до Президії ЦК записки про серйозні помилки в проведенні колективізації у Прибалтиці та в Західній Україні, про брутальні порушення національної політики, репресії у Прибалтиці, Білорусії, в Україні, в яких порушувалось питання підтримки розвитку національних культур, мов, пропозиція заснувати національні ордени... Саме Л.Берія чи не першим у тодішньому керівництві вважав за доцільне виключити з політичного лексикону слово «бандит», яким зазвичай називали учасників повстанського руху. Він казав, що в Україні немає «ніяких бандитів, а є лише націоналістично налаштована частина населення». За наказом Л. Берії до Москви привезли керівника розвідки ЗП УГВР Василя Охримовича (закинутий літаком в УРСР і захоплений у жовтні 1952 року), через якого чекісти намагалися вийти на націоналістичне підпілля, щоб переконати у недоцільності подальшої боротьби. З цією самою метою до тодішньої столиці СРСР із сибірського заслання привезли сестер Бандери, із Володимирської в’язниці — президента УГВР Кирила Осьмака, а також митрополита Йосифа Сліпого, якого теж намагались використати для розв’язання західноукраїнських проблем». Інакше кажучи, Берія фактично визнав легітимність і вплив УГВР; але після усунення цього діяча з керівних посад в радянському уряді й КПРС, Й. Сліпого відправили на заслання, К. Осьмака до Володимирської в’язниці, а В. Охримовича — розстріляли. Помер Кирило Осьмак у в’язниці міста Володимира (Росія) 16 травня 1960 року.

Після 1954 року на території УРСР не залишилося діючих членів УГВР; натомість на Заході ще 1944 року було створене закордонне представництво Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), головою якого став Іван Гриньох. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. З формуванням у 1947 — 1948 роках Української Національної Ради як законодавчого органу на багатопартійній основі у системі державного центру Української Народної Республіки в екзилі, ЗП УГВР заявило, що не має претензій очолювати українське політичне життя в еміграції, а лише є представником революційного руху в Україні і по цій лінії веде свою діяльність за кордоном. У Мюнхені ЗП УГВР з 1951 року видавало двотижневу газету «Сучасна Україна» і місячник «Українська Літературна Газета», на базі яких у 1961 році постав журнал «Сучасність». У Нью-Йорку ЗП УГВР створило в 1952 році дослідницько-видавничий центр «Пролог», який видавав однойменний журнал англійською мовою, а також місячник Digest of Soviet Ukrainian Press. Разом видавництва «Сучасність» і «Пролог» опублікували понад 100 назв книжок історичного, політичного і літературно-мистецького змісту. З 1970-х років пресове бюро ЗП УГВР систематично публікувало матеріали «Самвидаву».

На загал, ніхто із тих членів УГВР, хто потрапив до радянського полону, не спокусився «благами» з годівниці спецслужб; ніхто з тих, кому вдалося прорватися на Захід, не відмовився від ідеалів демократії і від політичної боротьби. «Середовище УГВР», яке створилося навколо ЗП УГВР, — це з-поміж української політичної еміграції була, мабуть, найінтелектуальніша та найдемократичніша група. Це були люди з цікавими, часом фантастичними біографіями, які змогли чимало зробити для України і за межами України.

Отож привид українського самостійництва і національного державотворення, уособлюваний не в останню чергу УГВР, весь час перебував перед очима радянських функціонерів. А нерозривність національного визволення і політичних свобод стала «червоною ниткою» діяльності дисидентського руху 1960 — 1980-х років. Видається, теперішнім урядовцям і депутатам слід пам’ятати й шанувати своїх попередників, а ще — не забувати, що за свободу народу, який тебе обрав, часом треба дорого платити. Навіть своїм життям.