Як із предмета виникає образ?

У театральному середовищі Давид Боровський — своєрідний бренд. Художник пішов з життя 2006-го, але й досі його ім’я залишається в театральній афіші як знак майстерності та високої якості. Нині кожен театр, в якому працював Давид Львович, намагається «привласнити» його собі. «Своїми» Д. Боровського називають і в московському Театрі на Таганці, де в його сценографії йшли кращі вистави Юрія Любимова, петербуржці Малого драматичного театру, де художник співпрацював з Левом Додіним, а кияни (Театр російської драми ім. Лесі Українки) заявляють безапеляційно — Д.Л. Боровський наш, і крапка! Адже саме в стінах Театру ім. Лесі Українки Давид знайшов професію, тут оформив свою першу виставу, в співавторстві з режисером Михайлом Резніковичем створив низку постановок, деякі з них до цього часу йдуть на київській сцені. Та й останню свою роботу — «Дон Кіхот. 1938 рік» сценограф здійснив у Російській драмі.

Можливо, неспроста: після черги різних країн і знаменитих сцен коло замкнулося. До речі, перша постійно діюча експозиція робіт художника — «Простір Боровського» відкрилася під дахом його театральної вотчини. Ось чому на делегацію з Києва «театральна Москва» чекала з особливим трепетом. У «Майстерні Давида Боровського» — філії московського Театрального музею ім. О.О Бахрушина в день 80-річчя майстра відкрили виставку фотопортретів ювіляра авторства Юрія Роста, Олександра Стерніна і Валерія Плотнікова. На них Давид Львович у різних ракурсах: у майстерні — серед обрізків картону, паперу, серед пензликів і фарб, в театрах, на репетиціях, але найбільш зворушливі сюжети — у невимушеній обстановці, з друзями.

— Щоразу, почувши «був», я відчуваю деякий дисонанс. Адже в нашому театрі Д. Боровський до цього часу є, — підкреслив завідувач літературною частиною Національного театру ім. Лесі Українки Борис КУРІЦИН. — У стінах київської Російської драми час від часу звучить його ім’я. Сьогодні можна почути в якомуcь із цехів: «Боровський би так не зробив», або: «Давид би це забракував».

Після відкриття виставки гості перемістилися в театр «СТИ». Автори вечора пам’яті — син Давида Львовича сценограф Олександр Боровський, режисери Євгеній Каменькович і Сергій Женовач — запропонували близьким друзям сценографа самим намалювати його портрет — словесний. Простір, у якому влаштували посиденьки, невипадковий: декорації до вистави «Записные книжки» за чеховськими записками — копія веранди дачі Боровських, де любив сидіти Давид Львович. Усе тут налаштовувало на теплу розмову: дерев’яні перила, віденські стільці, лампа під абажуром, кришталеві карафки...

— Давид був не просто талановитою, а дивовижною людиною, — вважає художній керівник Театру ім. Лесі Українки Михайло РЕЗНІКОВИЧ. — Він пішов і забрав із собою незбагненну таємницю: як з предмета виникає образ, який емоційно, метафорично виражає суть твору. Остання репліка у п’єсі Малюгіна «Глузливе моє щастя»: «Розмова через тисячу років на іншій планеті — про Землю: чи пам’ятаєш ти те біле дерево — березу»? Ольга Кніппер-Чехова у спогадах писала, що в ніч, коли помирав Антон Павлович, у церкві неподалік грав орган. Давид з’єднав березу, ці спогади і, повертаючись додому з театру в компанії актора В’ячеслава Езепова, накреслив на телеграфному стовпі... орган з беріз. Так народився один із чудових сценічних образів Давида для вистави «Глузливе моє щастя». Як він це вгадував? Як осягав?».

БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

Олександр Боровський: «Батько радив мені не пов’язувати своє життя з театром»

«Бути знаменитим негарно» — за цим пастернаківським заповітом Давид Львович жив. Він не любив галасу довкола свого імені. Просто робив, «що повинен». Робив чесно. Не напоказ. Сучасники запам’ятали його неговірким, інколи похмурим, таким, що уникав театральних тусовок, спілкування з пресою. Тому розповісти про те, яким він був, може найрідніша людина: по духу, по крові — колега і син Олександр Боровський:

— Боюся видатися неоригінальним, але бути сином ТАКОГО батька — щастя. Щастя — мати можливість (у рідкісні хвилини його вільного часу) бути поруч, дивитися, слухати, радитися... Зараз мені надзвичайно його не вистачає. З раннього дитинства батько був для мене беззаперечним авторитетом. Чи то завдяки маминому вихованню, чи то само собою так склалося. Адже коли батько весь час на роботі, хвилини спілкування з ним сприймаєш як подарунок долі. І в професії, скажу вам чесно, він до цього дня залишається для мене еталоном. Всі свої роботи я продовжую перевіряти «через батька», в думках з ним раджуся. Бо він завжди мав рацію! Навіть коли мій юнацький максималізм зашкалював і виникала недовіра до батькового сприйняття, через якийсь час переконувався: батько не помилився. Я міг не одразу усвідомити свою неправоту, міг не визнавати цього офіційно, але десь усередині щоразу мучився питанням: то хіба буває так, щоб людина завжди точно знала, як треба?!

— А як же здорова конкуренція, спроби самостверджуватися, довести, що я теж можу?

— Про це не могло бути й мови. Хіба що прагнення визнання... Так, це, звичайно, було. Не самоствердження себе у професії, а визнання з його боку того факту, що ми — колеги. Причому сталося це не так давно. Раптом батько почав запрошувати мене в майстерню, показувати свою роботу, радитися. У такі миті розумієш, що, мабуть, все не даремно і не просто так, що нарешті й твоя думка стала для нього важливою. Це було дуже хвилююче. Просто неначе щось перемкнулося і наші стосунки перейшли на якісно інший рівень, з родинного — на цеховий.

«ТЕАТРАЛЬНИЙ ХУДОЖНИК, НЕНАЧЕ ДИТИНА: ДНЯМИ ПЕРЕСТАВЛЯЄ МІНІАТЮРНІ СТІЛЬЧИКИ, СТОЛИКИ — «ГРАЄТЬСЯ» З МАКЕТАМИ»

— Давид Львович брав участь у вашому вихованні?

— Він ніколи не говорив, «что такое хорошо, что такое плохо», повчаючи, як поводитися, що потрібно робити. Цю функцію брала на себе мати. А батько... Знаєте, театральний художник неначе дитина: днями переставляє мініатюрні стільчики, столики — «грається» з макетами. І, звичайно ж, батькові «іграшки» не могли не привернути мою увагу. А оскільки я його гаряче любив, поважав і обожнював, то прагнув крутитися поруч, тільки-но випадала така можливість. Спочатку в макетній Театру ім. Лесі Українки, потім у київській квартирі, кухня якої була батьковою міні-майстернею. Він виховував мене опосередковано, як кажуть, власним прикладом. Я жадібно ловив кожен його погляд, помічав кожну оцінку і робив висновки.

 — Давид Львович був не дуже балакучою людиною?

— Особливо коли приходив з роботи. Ми — домашні — розуміли, що вдома батько хоче відпочити. Не повеселитися, не перемкнутися на побутові питання, а побути у тиші й спокої. Тільки за обідом або вечерею була нагода перекинутися кількома словами, в інший час будь-який його погляд, жест замінював тисячу слів. Я, наприклад, знав, що означає, якщо тато повів бровою або подивися спідлоба — схвалення, прикрість або обурення. А ще «підслуховував» його, коли до нас приходили гості або коли зрідка ми виходили прогулятися бульваром Шевченка. Інколи зустрічали Сергія Параджанова, який жив тоді у сусідньому будинку. Вони з батьком довго розмовляли у дворі, а я, чотири-п’ятирічний, крутився у них під ногами. Думаю, щось з почутого осідало в моїй підсвідомості. Інколи в пам’яті спливають окремі сцени. Наприклад, як тато привів мене у квартиру Параджанова, заставлену скриньками з різноколірними камінчиками (Сергій Йосифович захоплювався мозаїкою). Виразно пам’ятаю, як грав ними, сидячи на підлозі. А ще дядько Сергій дозволяв гратися золотими «миколаївськими» монетами і жодна не пропала!

 — Батьки, які «граються» в макети, майструють синам іграшки з підручних засобів?

— Так! Тоді в київських магазинах не було такого різноманіття іграшок, і тато привозив із Москви фабричних олов’яних солдатиків. На моїх очах створювалися ескізи, малювалася форма для героїв п’єси... Батько брав аркуш паперу (формату А-4) і на одній половинці малював, скажімо, офіцера німецької армії, на іншій — радянської, а потім вирізував для мене цих чоловічків. І нехай вони були плоскими, зате промальованими: зі своїм характером, унікальною зовнішністю. Батьковими солдатиками я дуже захоплювався. Цілу армію зібрав. Точніше, дві: німецьку і радянську. Шкода, жоден з цих дивовижних чоловічків не зберігся.

— В одному з інтерв’ю Давид Львович сказав: «Театр імені Лесі Українки — це моє все»! Чому він покинув «своє все» і виїхав до Москви?

— Ми виїхали з Києва, коли мені було 14 років, і на цю тему з ним не говорили. Знаю тільки, що це рішення далося йому нелегко. Адже фактично, працюючи в Москві, зробивши декілька вистав, батько все ще не зважувався на переїзд. Режисер Леонід Вікторович Варпаховський, який переїхав із Києва до Москви дещо раніше, познайомив батька з Юрієм Петровичем Любимовим. Театр на Таганці запав у його душу. Це було щось дуже близьке по духу, естетиці, розумінню простору, значенню слова. Вони з Любимовим зробили декілька вистав. І незабаром надійшла пропозиція, від якої батько не зміг відмовитися, — стати головним художником Театру на Таганці. Не думаю, що переїзду до Москви передував якийсь конфлікт із київським театром, просто життя тече, щось міняється.

«ЖИТТЯ ЗВОДИТЬ І РОЗВОДИТЬ ЛЮДЕЙ, ДОЛІ, ТЕАТРИ»

—  Ваш батько намагався підтримувати зв’язок з Києвом?

— Звичайно. У Києві залишилася могила його матері, друзі — однокашник Вадим Ігнатов, режисер Костянтин Єршов, Марк Смєхов, Ірина Молостова і Борис Каменькович... Вони продовжували спілкуватися, їздили один до одного в гості. Адже зв’язок із містом існує до тих пір, поки в ньому живуть твої рідні й друзі. Але навіть коли близькі люди стали відходити, Київ не стерся з його пам’яті. І через багато років батько повернувся і зробив з Михайлом Резніковичем, з яким його пов’язувала дружба, три вистави в Театрі російської драми ім. Лесі Українки. До речі, коли Михайло Юрійович працював у Москві, ми жили в одному гуртожитку на Смоленській набережній, у сусідніх кімнатах. Так життя зводить і розводить людей, долі, театри. Хто б міг подумати, що колись тато піде з Театру на Таганці? Проте це сталося. Всі союзи, врешті-решт, розпадаються, холонуть дружні зв’язки, згасають симпатії. Збереглися батькові нотатники, якими я серйозно зайнявся всього декілька місяців тому. Завдяки цим записам стає зрозуміло, як складалися його взаємини з режисерами — «дуже тонкі», як казав батько.

— Як ви вважаєте, для Давида Боровського (з його принципами у професії, переконаннями, характером) був вдалий час? Чи зміг він повністю реалізуватися?

— Так, я вважаю, він потрапив у свій час. Він був для нього щасливим. Не у плані комфортного життя-буття (адже тато застав воєнні і післявоєнні роки), а в сенсі творчості, тих можливостей, які надала йому доля. Він працював з 13 років, починав у «Лесі» декоратором і доріс до головного художника одного з провідних театрів країни. Це щастя — пройти такий творчий шлях, зустріти чудових  людей, які стали його вчителями у професії, працювати в ТАКИХ театрах і з ТАКИМИ режисерами! «Своїм усім» Театр імені Лесі Українки батько назвав не задля красного слівця. Адже становлення його особистості відбувалося в Києві. Цей театр у роки свого розквіту визначав його смаки, пристрасті. Там йому зустрілися «правильні» люди. До того ж тато застав не лише великий російський театр ХХ століття, але й театр нового часу. І це теж — щастя.

— Але ж була нещадна «системи», закриті вистави...

— Мабуть, це гальмувало якісь процеси, проте... Це й загартовувало! Зараз важко уявити собі атмосферу, що панувала в колишньому СРСР у другій половині ХХ століття, адже ми встигли пожити в абсолютно інший час, коли «все дозволено» — роби, що хочеш. Але ж насправді все не так однозначно. Закриті вистави, цензура — це, звичайно, бридко. Не дай Боже знову це пережити! Але мені, наприклад, здається, що тоді критерії творчості були вищі. Аби щось довести (перш за все собі!), потрібно було справді бути майстром. Це був дуже цікавий час. Скажу відверто, в дитинстві часто думав: тато встиг попрацювати і з цим режисером, і з тим, і з тим, і з тим. Як же йому пощастило!