Україна відзначає дев’яносторіччя газової промисловості

Наша країна — одна з найдавніших газовидобувних країн Європи. В окремі роки за рівнем видобування газу займала перше місце на континенті.

У далекому 1924 році після введення в дію газопроводу від Дашавського газового родовища до м. Стрия розпочався промисловий видобуток газу та надходження його побутовим та промисловим споживачам міста. Цей рік прийнято вважати початком розвитку важливої паливно-енергетичної галузі в Україні.

Вже у міжвоєнний час на східній частині Прикарпаття, яке знаходилось тоді під владарюванням Польщі, створена одна з перших у Європі локальних систем газопостачання. Природний газ подано низці прикарпатських міст — Дрогобичу, Стрию, Стебнику, Бориславу, Калушу, Ходорову, Жидачеву, столиця Галичини Львів з 1929 року став першим серед столиць та великих міст Європи споживачем природного газу.

Газова промисловість продовжувала розвиватись і в період війни, в часи німецької окупації. Тоді, в 1943 році, для військових цілей, у зв’язку з дефіцитом газу в системі газопроводів Західного Прикарпаття, введено газопровід від Опарського та Дашавського родовищ до Сталевої Волі під Ряшевим (Жешув). Після війни, з 1945 року по цьому газопроводу розпочато перший в Європі експорт газу з українських родовищ в Польщу. Це не завадило російському «Газпрому» в 2005 році взяти участь у відзначенні нібито 60-ї річниці експорту свого газу. З 1967 року розпочато експорт прикарпатського газу в Чехословаччину і з 1968 року — в Австрію. До уведення в дію газопроводу «Союз» (Оренбург — Ужгород) у згадані країни експортувався виключно український газ.

Паралельно в Радянській Україні (Донбас та Приазов’я) створювався осередок з видобування та споживання газу, з використанням коксового, доменного газу, а також підземної газифікації вугілля та природного з дрібних родовищ. В 30-ті роки побудовані перші невеликі газопроводи не тільки до промислових об’єктів, але й окремих міст, де використовувались залишки доменного та мартенівського газу. Саме на Донбасі після спорудження підвідного газопроводу до обласного центру зародилась традиція запалювання факелів, пізніше поширена у всьому колишньому СРСР та сусідніх країнах. Створена проектна контора (сьогодні інститут ПівденДІПРОГаз) запроектувала газифікацію не тільки міст Донбасу, а й багатьох інших міст Союзу, нею розроблено перспективний проект створення системи газопостачання басейну, проте нереалізований через війну.

Розпочату в Донбасі роботу зі створення системи газопостачання нерідко порівнюють з Рургазом, що пізніше став прообразом єдиної системи газопостачання на заході Європи. В регіоні розпочато роботу з переведення на газове паливо автотранспорту та тракторів. Зокрема на базі природного газу, що видобувався на невеличкому газовому родовищі під Бердянськом, здійснювалася заправка сільськогосподарської техніки.

Донеччина стала піонером в реалізації «менделеєвської» ідеї підземної газифікації вугілля. Саме цей регіон випередив досягнення в цьому напрямку промисловців Британії, Бельгії та Канади. Одержуване на Лисичанській станції підземної газифікації вугілля за своєю калорійністю наближалося до природного газу. Подальша робота з вдосконалення перспективного процесу була припинена через проходження поруч з басейном систем магістральних газопроводів з Північного Кавказу до Москви, а також з відкриттям унікального Шебелинського газоконденсатного родовища з дешевшим природним газом.

По-справжньому газова промисловість почала розвиватись аж у післявоєнний період. Хоча для повнішого використання наявних запасів газу ще в 1940 році запроектовано спорудження газопроводу Дашава—Київ, побудовано його було тільки в 1948 році як один з найважливіших в Україні об’єктів післявоєнної п’ятирічки. Він став другим у Європі та СРСР магістральним газопроводом, після введеного в 1946 році газопроводу Саратов—Москва. Українське село Дашава стало всеєвропейським брендом : на початку 1960-х років споруджено також газопровід Дашава—Мінськ—Вільнюс—Рига, по якому прикарпатський газ тривалий час подавався в Білорусь, Литву та Латвію.

Впродовж десяти післявоєнних років Прикарпаття було основним газовидобувним районом України та колишнього СРСР. Насущні потреби раціональної експлуатації прикарпатських родовищ спонукали до створення наукових основ розробки газових родовищ, здійснених провідними московськими науковцями із залученням українських фахівців.                   

Згортання пошуково-розвідувальних робіт в Україні, у зв’язку з перенесенням їх на перспективніші регіони СРСР, призвело до поступового падіння власного видобутку газу та вимушеного використання в роки незалежності імпортного газу. Непродумана господарська та кадрова політика в роки незалежності призвела до різкого зменшення власного газу в забезпеченні споживачів, невмілого використання транзитних можливостей, місткостей підземного газозберігання. До керівництва підприємства галузі залучено випадкових безвідповідальних людей, окремі з яких мали хіба досвід розвалу вугільної промисловості. Дійшло до того, що до керівництва НАК «Нафтогаз» та підприємств підбиралися особи за квотами партій, іноді нерезиденти України.

Абсолютно не проводилася робота з росту та виховання кадрів, їх ділового росту та високої відповідальності. На газові конгреси, що відбуваються кожні три роки, Україну представляють переважно не фахівці галузі, а перекупники газу та подібні їм випадкові особи. Зовсім не використаються в державних інтересах підземні газосховища: в умовах постійного подорожчання газу придбаний за кредитом у минулому році газ можна з вигодою для країни та населення продати його в подальшому по ціні нижчій, ніж його подорожчання. По суті не вживались аж до Революції Гідності заходи зі зменшення безбожної плати за імпортований з Росії газ та найнижчу ціну за його транзитування, перенесення засобів його виміру з виходу на вхід транзитних газопроводів.

Україна володіє чудовим кадровим та сировинним потенціалом для відновлення нормальної роботи галузі. Як одна з перших газовидобувних країн Європи, перший експортер газу, що позбулася тисяч гектарів чорноземів  для спорудження транзитних газових систем, ми зобов’язані виступити з ініціативами щодо справедливого використання існуючих видобувних та транспортних можливостей, збереження екології планети замість злочинного викидання грошей та ресурсів на будівництво зайвих транспортних маршрутів.