«Від парадигми Голоду – до парадигми захисту Гідності»

11 вересня розпочався ХХІ Львівський Форум видавців, до якого «День» традиційно підготував нові видання. Щойно з друкарні — й відразу до перших читачів: «Україна Incognita. Toп-25» українською, російською та англійською мовами (це вже п’яте перевидання книжки). Це 25 актуальних, знакових статей з історії та культури України, опублікованих раніше на шпальтах «Дня». Тепер їх можна дарувати іноземних колегам та друзям, брати у подорожі замість сувенірів якісну українську публіцистику англійською мовою. А ще — дарувати друзям зі сходу України та бібліотекам у звільнених від терористів містах. Там як ніколи затребувана нова якісна публіцистика, що дає відповіді на складні питанні, які ставить нинішня ситуація. Серед новинок також доопрацьоване видання «Апокрифів Клари Гудзик» — книжки оповідей, історій, щотижневих колонок — апокрифів неповторної української журналістки Клари Ґудзик (1930 — 2011), котра досліджувала й висвітлювала теми релігії та Церкви. А ще фотоальбом «Люди Майдану. Хроніка», — Революція Гідності, зафіксована фотокореспондентами «Дня»...

Головний редактор «Дня», ідеолог видавничого проекту газети та упорядник книжок Лариса ІВШИНА — про те, чому були видані саме ці книжки, на кого вони розраховані та про потребу в якісному спілкуванні з читачами.

— Чому саме ці книжки «День» вирішив підготувати цього року?

— Щодо «Апокрифів» відповісти не складно. Просто закінчився тираж. У мене був один екземпляр, який я оберігала, бо хтось постійно хотів його позичити почитати «з кінцями». Я відчувала, що є багато людей, які розминулися свого часу з цією книжкою. І підростає новий читач. Потрібно було її повернути, бо ця книжка дуже витончена, глибока. Вона написана людиною, яка постійно самовдосконалювалася. Клара Пилипівна сміливо кликала в союзники Тацита, Плінія Молодшого і Светонія. Для неї це було дуже природно. А наш збіднений на інтелект простір потребує цього вишуканого вміння поєднувати супервисоке з побутовим. Сміливість думати випереджає всі нещастя. Для мене «Апокрифи» — це дуже важлива книга.

Серія «Україна Incognita. ТОП-25» — це відповідь на те, що ми побачили: наскільки мало нас знає зовнішній світ. Я би дуже хотіла, щоб Україна мала такий канал, як BBC, про що так голосно заявив один із колишніх голів Адміністрації Президента, який недовго протримався на посаді. Але поки що я не бачу перспектив, що такий канал з’явиться найближчим часом і увесь світ дізнається, які ми круті, класні й розумні. Тому наша робота дуже складна. Але раз ми вже розуміємо і дещо зробили, то хочемо поділитися цим знанням з англомовною аудиторією.

ФОТОГРАФІЯ З ФОТОАЛЬБОМУ «ЛЮДИ МАЙДАНУ. ХРОНІКА». ЦЯ СВІТЛИНА — ОДНА ЗІ ЗНАКОВИХ, НА НІЙ — НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕР

Можливо, Міністерство закордонних справ захоче сприяти тому, щоб наша книжка потрапила в європейські кіоски і в списки must read. Щоб люди побачили, яка країна з якою колосальної історію є поруч із ними. Все-таки багато європейських політиків залежать від знань своїх виборців.

І, можливо, це стане нашим внеском у пояснення європейцям, що це за країна — Україна, яку я в своїй передмові називаю «найбільшим географічним відкриттям ХХІ століття».

Другу передмову до англомовного видання написала відома громадська діячка, тепер уже лідер списку однієї з політичних партій Ганна Гопко. Це — один із вражаючих прикладів того, як газета «День», а про це говорить сама Ганна, вплинула на становлення молодого громадського середовища. І наші книжки — зокрема. Тому це було невипадково, що саме Ганна писала другу передмову. Але це був крок громадянського збігу, і зовсім не є політичним піаром. Хоча я підтримую Ганну і бажаю їй успіху в її рішенні.

Невипадково ми видаємо «Україна Incognita. ТОП-25» і російською мовою. Деякі свої книжки ми робили з розрахунком на розуміння сусіднього російськомовного читача. Йшлося передусім про книжку російською мовою «Две Руси». Я вже говорила, що це видання було продуктом свого часу, і певним чином компромісним. Ще ми видали «Україна Incognita» російською. Але «Сила м’якого знака», яка стала вершиною у цій темі, так і не була перекладена російською. Тому найбільш важливі тексти з неї увійшли в російськомовне видання «Україна Incognita. ТОП-25».

Після подій на Майдані для багатьох українців відкрилася велика історична перспектива і ретроспектива. Ми відчули на собі сповна, що означає для нас спадщина Київської Русі, яку ми просто зобов’язані засвоїти і взяти на себе відповідальність за неї. Ми є спадкоємцями Київської Русі. Усі ці конвульсії Росії — якраз від відчуття своєї історичної вразливості. Цей процес потребує негайного озброєння українців якісними знаннями. Вони захищають нас від зброї, інформаційної в тому числі, раніше, ніж бронежилет.

«БОРОТЬБА НЕ ЛИШЕ ЗА НАФТУ І ГАЗ, А Й ЗА МІСЦЕ В ІСТОРІЇ»

— Ви готували російськомовний варіант «Україна Incognita. ТОП-25» і для аудиторії з Росії? Наскільки готові там сприйняти цю книжку сьогодні, як ви гадаєте?

— Думаю, що поки що це виглядає не реалістично. В стані війни книжкова торгівля, як і все інше, мало реальна. Тим паче, що у них проблема з власними фобіями тільки загострилася зараз. Але я думаю, що, по-перше, цю книжку можна дарувати друзям із Росії. А по-друге, гадаю, що ці конвульсії не навіки, і колись таки правда проб’ється. А по-третє, ця книжка — для всіх, хто читає російською в нашому оточенні. Я думаю, що вона може бути цікавою і в Казахстані, і в Молдові. Українське питання дуже загострило відчуття безпеки і небезпеки від того, що несе в собі політика Росії для всіх. Поки що мало хто розуміє, що українське питання стає в ряд історичних питань світового рівня. Як я писала, це — боротьба не лише за нафту і газ, а й за місце в історії. І зрозуміти, в чому ж корінь цих проблем і протиріч, може допомогти набір текстів, зібраних в «Україна Incognita. ТОП-25».

Ну, і безумовно, як я вже сказала, ця книжка для нашого російськомовного читача. Деякі наші регіони були тривалий час відрізані від якісного інформаційного продукту. І багато проблем, які там народилися й розвинулися до катастрофічних розмірів, є наслідком того, що люди не знали і не могли отримати правильно розказану історичну правду. До російськомовного видання «Україна Incognita. ТОП-25» передмову писала відомий інтелектуал з Москви Лілія Шевцова, яка колись мені в приватній розмові сказала, що про те, про що ми говоримо у своїх книжках, можна у Москві поговорити з двома-трьома людьми. Хоча сьогодні, думаю, події так загострилися, що знайдеться більше людей, охочих обговорити ці теми. Всі розуміють, чому...

Зокрема Лілія Шевцова пише у своїй передмові: «Кремлю ведь придется переписывать российскую историю, которая насквозь лжива, подтасована». Або ж іще: «... Да потому, что для Кремля и российского политического класса порабощение Украины является важнейшим ресурсом самовоспроизводства»; «...потеряв Украину, самодержавная Россия лишается своей исторической легитимности в виде Киевской Руси, которую российская власть приватизировала, отобрала у украинцев и считает своей «колыбелью». Ось один із пускових механізмів до розуміння гостроти цих тем і необхідності їх роз’яснення.

«ТАК ГОВОРИТЬ КОД ІСТОРІЇ»

— Читач, який ознайомився з книжкою Клари Гудзик «Апокрифи» 2005 року і 2014-го, наскільки по-різному сприйме ці теми?

— Звичайно, буде різне сприйняття. Хоча буває, що на сталій філософській платформі розвивається динаміка. Те, що писала свого часу Клара Пилипівна, лежало в основі глибокого розуміння і переосмислення релігійного життя, розколів колишніх церков... При сьогоднішній духовній потребі українців мати свою церкву, розуміти її, спілкуватися з мудрими священиками не про щось, що було колись, і до нас доноситься від нього лише якісь відгомін на старослов’янській, а про сьогоднішні проблеми. Один із фантастичних моментів на Майдані, зафіксованих на світлині, яка є в нашому фотоальбомі «Люди Майдану. Хроніка», коли студенти після побиття на Євромайдані побігли ховатися за стінами Михайлівського Золотоверхого монастиря. Так говорить код історії. Так говорить ця мова тисячоліть, яка зашифрована в кожному з нас. У якийсь момент вона несподівано відкриває свої авуари, і ми бачимо, до чого ми доєднані, наскільки це нам дає силу й могутність, якщо ми стоїмо на своїй правді і розуміємо свою велику історію. В молитовному спілкуванні ми разом з тими людьми, які тисячу років тому приходили до цієї церкви, яка захищала їх від Батия...

Ще тоді, 2005 року, тексти Клари Гудзик несхвально сприймала Московська церква. Клара Пилипівна отримала безліч дзвінків та погроз. Вони страшенно лютували, тому що бачили, що вона торкається саме тих струн, які зміцнюють Україну в бажанні осмислити свою церкву, свою віру, своє походження. Українська ж Церква набагато давніша. Те, що вона стала підпорядковуватися Москві, відбулося виключно через поразку державотворення. Клара Пилипівна писала про це дуже тонко і мудро, доносила через християнську естетику все те, що сьогодні потрібно переосмислити. Мені здається, що зараз, коли дуже багато приходів думають над тим, до кого належати, а Київська Церква веде спілкування зі Вселенським Патріархом — прочитання «Апокрифів» буде новим. Я особисто багато її текстів сприймаю по-новому.

«БЕЗ ХАРАКТЕРІВ НЕ ПОВЕРНЕШ СТАНОВОГО ХРЕБТА СУСПІЛЬСТВУ»

— Ви згадали вже про один знімок з нового фотоальбому «Дня». А є в ньому улюблена фотографія і чому? Цілком зрозуміло, що знімки цього фотоальбому — це ілюстрація тих невирішених питань, про які писала і Клара Пилипівна, і автори «Україна Incognita. ТОП-25»...

— Так, справді. Ми не для красного слівця писали про себе, що «День» — це газета формату 7D. Ми справді створюємо багатовимірний простір, різними гранями повертаючи відчуття і переосмислення своєї власної історії.

У фотоальбомі «Люди Майдану. Хроніка» у мене є улюблений знімок. Я вже казала, що Майдан вивів на світову арену образи українців, які до того ніхто не бачив. Ці українці ведуть свою спадкоємну лінію від Варшавського антиімперського повстання. Це тоді, коли вперше Герцен і всі сказали: «За нашу і вашу свободу!» Це — ті українці, тому вони мені дуже дорогі. І ще я неодноразово казала, що українській журналістиці не вистачає таких типажів, як на фотографії, зробленій нашим фотокором Миколою Тимченком. На знімку — мужній чоловік у масці стоїть на фоні прапора... Не знаю, хто це. Може, знайдеться. Мені б хотілося. Я сподіваюся, що цих людей буде більше в Україні. Їх все-таки ще мало. Ми повинні запам’ятати, що колись ми всі такі були. Це — не ті, хто навшпиньки перед начальниками ходять. Без характерів не повернеш того станового хребта суспільству.

А чого вартий цей чоловік з книжкою на барикадах? Звичайно, краще вчитися плавати до шторму, а не в шторм. Але ці люди з книжками говорили про те, звідки почерпнули сили для протесту, за що люди вийшли. Під час цьогорічного Майдану було дуже багато людей з книжками в руках прямо на барикадах. 2004 року цього не було...

І мені подобаються наші «вставки» крупним планом антуражу протесту. Це включає чуттєве сприйняття. Я завжди була проти буквалізму і казала: на знімку повинно бути ще щось, окрім знімку. Коли є це ще щось, є знімок.

Ще один сюжет, який мені подобається, це фото хлопця, який видерся встановлювати український прапор вище над партійними. Ми через «Фейсбук» розшукали його, записали з ним розмову. А ще, звичайно, серед улюблених — знімок, на якому Мирослава Оксентюк стоїть біля Михайлівського монастиря на ранок після побиття людей на Майдані. Це — історичне полотно. Це — гобелен. Але насправді таких багато. Я не говоритиму про всі. Там багато вражаючих фото, багато візуальної публіцистики.

Це своєрідний доказ того, як циркулює справжня правда, як вона магнетично передається. У найважливіший час люди згадують ті місця, де вони мають бути, і ті речі, дорогі для себе, з якими вони мають бути. Тому, я вважаю, ми доволі точно тут засвідчили той час.

«...МИНУЛЕ ПРОСТО ТАК НЕ ВІДСТУПАЄ»

— Яке завдання ви ставили альбомом про Майдан? Зараз багато хто видає книжки про зимові події...

— Тут була така робоча група, яка сама по собі дала дуже великий масив правдивих свідчень. Всі, що вказані у вихідних даних книжки — це люди, які безпосередньо працювали в полі. Це донесена правда, але донесена людьми культурними, підготовленими. А кожен, хто там був, бачить ті події по-різному. Я сподіваюсь, що добре підготовлені журналісти намагалися бачити тих самовідданих людей, які прийшли на Майдан не за покликом технологів, не з політичного розрахунку, не з підкилимних інтриг, а просто відстоювати свою гідність. Майдан може зараз не досягти великих політичних результатів. За великим рахунком, скоріш за все, так і буде. Але він перемкнув цю високовольтну добу і вийшов на парадигму захисту гідності, подолавши страх голоду. Коли люди говорили, що 1991 року Україна здобувала незалежність, все одно вона боролася з тим, що за спиною був Голодомор 1932—1933 років, у цьому було дуже багато правди. Саме перемикання парадигми голоду на парадигму захисту гідності — це дуже обнадійливий знак.

Україна зараз явила світу такий приклад боротьби за європейську перспективу, що ігнорувати це стало просто неможливо. Хоча багато хто в Європі казав: «Так, це ідеалізм, в Європі багато проблем, вона не така, як ви всі думаєте». А ми можемо своєю участю, своєю роботою змінювати себе і, може, впливати на Європу. Можливо, справді наша присутність буде дуже відчутним оздоровлюючим елементом. Але для цього Україні потрібно ще дуже багато зробити — минуле просто так не відступає.

«НАШІ ЧИТАЧІ ХОЧУТЬ СПРАВДІ ЯКІСНОГО СПІЛКУВАННЯ»

— Хто читач книжок Бібліотеки газети «День»? У вас як в упорядника має бути якийсь сформований образ ідеального читача наших новинок...

— Наші книжки розраховані не стільки на широке коло читачів, скільки на глибоке. Це глибокий читач, який не втратив свої духовні орієнтири і смак. Незважаючи на те, живе він у маленькому містечку чи мегаполісі, у нас із ним дуже тонкі, але міцні струни спілкування. Я підписала першу книжку пані Любові Кошовій у Дніпропетровськ — нашій читачці. Наш читач присутній і в мережі, але все одно йому мало, він хоче справді якісного спілкування. Інформаційний фастфуд ніколи не замінить вишуканого, зробленого своїми руками для своїх продукту. Це завжди буде вартісно. А друга книжка «пішла» в Луцьк для пані Світлани Михальчук. Я думаю, що це теж дуже важливо. Це дорогоцінні зв’язки. Були читачі, які робили вирізки з «Дня», вклеювали їх у журнали, робили гросбухи... Мені здається, що спільнота, яка читає наші книжки, загалом стежить і розвивається разом з нами — це золотий стратегічний запас. Читати — це прерогатива вільної людини. В усіх сенсах.

P.S. Представлення наших новинок відбудеться 12 вересня 2014 року о 14.30 у Дзеркальній залі Палацу Потоцьких за адресою вул. М. Коперника, 15. За додатковою інформацією звертайтеся в агентство маркетингу «Дня» за номером (044) 303-96-21 або (097) 985 04 34.