Чим засіяти інформаційне поле?

Інформаційна війна проти України — ТОР-тема серед вітчизняних журналістів. Утім, часто все обмежується описом нових «вибриків» російських ЗМІ. У країні досі не вироблено чітку інформаційну стратегію, фактично держава не опирається російській агресії у медіа-просторі. Головний редактор інтернет-видання «ОстроВ» і координатор «Комітету патріотичних сил Донбасу» Сергій Гармаш розробив концепцію радіостанції для сходу України. Таке медіа має сповіщати жителів регіону про бої та руйнувати ідеологічну базу сепаратизму — через пояснення, що є «хунта», «фашизм» тощо. За планом, мовлення вестимуть в окупованих і звільнених містах Донбасу та, можливо, на прикордонних територіях Росії.

Автор показував концепцію у владних кабінетах — усі підтримали її, але конкретних кроків для реалізації проекту не зроблено. У той же час, на думку донецького журналіста, покращити медіа-фронт на сході неможливо без допомоги влади. Сергій Гармаш поділився з «Днем» баченням того, як сьогодні розмовляти зі сходом України.

— Чи можуть жителі Донбасу зараз сприймати українські ЗМІ? Навіть радіостанцію, яку ви пропонуєте створити?

— У моїй концепції вказано, що радіо буде без ідеологічних маркерів, які можуть відштовхнути людей, — без слів «сепаратист», «терорист» тощо. Представників «Донецької народної республіки» так і називати — «представники «ДНР»». Може, це зачіпає наші почуття, але ми працюємо на людей, які живуть у паралельному інформаційному світі. Наше завдання — дати об’єктивні дані без емоційної та політичної оцінок.

До того ж станція працюватиме як система сповіщення, матиме прикладну функцію. Тобто, якщо десь почнуть стріляти, люди знатимуть, хто і де це робить. Поєднання просвітництва та корисної інформації не відштовхне людей, поступово вони вийдуть з-під монопольного впливу російських ЗМІ.

— Чим відрізняється сприйняття поточних подій на окупованих та звільнених територіях сходу?

— На зайнятих територіях українські патріоти, які чекали на визволення, зараз психологічно зламані, вважають, що «Донбас злили». Багато громадян почуваються зрадженими, в деяких спрацьовує «стокгольмський синдром», коли заручники співчувають терористам. Люди починають шукати точки дотику з дійсністю навколо, і це може стати серйозною проблемою для України.

На звільнених територіях люди вдячні, що є мир, не стріляють. Хоча до цього швидко звикають, і починається незадоволеність: що, власне, змінилось? А нічого не змінилось: та ж влада, продажна міліція, ще й тривожне очікування війни.

— Скільки може тривати «перевиховання» жителів Донбасу?

— Залежить від багатьох факторів: активності воєнних дій, інтенсивності інформаційної війни, поведінки української влади тощо.

Населення Донбасу завжди було дуже патерналістським. Тут весь час був потрібний «дядя», який би вирішив усі проблеми: Сталін, Брежнєв, Янукович, зараз — Путін, який усіх врятує та нагодує. Це треба ламати, бо через це ми страждаємо. Багато людей лишається на Донбасі, бо вони не здатні існувати в іншій реальності. Такі громадяни скоріше помруть у рідних стінах, ніж змінять життя. Проблема в тому, що ніхто ні з чим на Донбасі не працює, навіть з цими регіональними комплексами. Україна плюнула на цих людей, зробила там особливу зону, ще до закону про статус, і забула.

— Які ресурси потрібні, щоб втілити проект із радіо для Донбасу?

— Цілий комплекс ресурсів, зокрема допомога влади. Я не вірю в існування такого медіа як громадського, бо потрібна частота, прямий зв’язок зі штабом АТО для оперативної інформації тощо. Також це серйозні кошти. Ось мовлення на захоплених територіях: щоб покрити Донецьк, як варіант, треба встановити радіопередавач на військову машину, що стоїть у звільненому місті поруч. Звісно, по цій машині стрілятимуть, тому потрібна охорона. А якщо передавач знищать, треба швидко ставити інший.

Проблема в тому, що в Україні немає органу, який би розробив і реалізував інформаційну політику держави. Я показував концепцію радіо Уповноваженому Президента з мирного врегулювання конфлікту в Донецькій і Луганській областях — Ірині Геращенко, раднику міністра внутрішніх справ Антону Геращенко, Нацраді з питань телебачення та радіомовлення, депутатам. Усім подобається проект, але ніхто нічого не робить, бо відсутні важелі впливу на ситуацію. Рішення може прийняти уповноважений орган з інформаційної політики — в нас такого немає.

— Взагалі як оцінюєте висвітлення українськими ЗМІ ситуації на сході України?

— Мені не стає нервів дивитися телевізор, а серед того, що читаю, багато емоційних і панікерських матеріалів. Підстави для паніки є, бо все справді погано, але треба тверезо оцінювати ситуацію, не впадати в істерики. Також ситуація на сході використовується у передвиборчій кампанії. Неприємно читати бруд про того ж Семена Семенченка — хоч якою людиною він би  був, зараз він дає користь Україні.

— Але як зробити, щоб правдива інформація не деморалізувала?

— Треба робити так, щоб не було відповідних фактів. Деморалізують не журналісти, а генерали, які «забувають» свої підрозділи в оточенні ворога й не дають їм наказу вийти. А те, що про це пишуть,     — не деморалізація, а актуалізація проблеми, стимул для її вирішення.

— Як живеться журналістам Донбасу, які виїхали з регіону?

— Люди роз’їхалися по областях, у багатьох немає роботи. Мої робітники перебувають у різних містах, зокрема на захоплених територіях. Тож працюємо як віртуальний офіс. Є проблеми із передачею зарплати та з грошима взагалі. Наша структура фінансування завжди складалася на 40 — 50% із грантів, десь 10% — реклама та 40 — 50% — спонсорські гроші від донецьких підприємців. Зараз фінансування від донецького бізнесу відпало, тому половину зарплат видаю з власних коштів. Обіцяють грантову підтримку, але все це вимагає часу.

Образливо, бо фактично на захоплених територіях сходу немає жодних українських ЗМІ, окрім як в Інтернеті. І, цікаво, що зараз, коли з регіону виїхало багато патріотів України, у нас практично не впала відвідуваність по Донецькій області. Не знаю, хто нас читає, але ми реально є одним із найпотужніших джерел проукраїнського змісту в регіоні, й нам ніяк не допомагає держава. Навіть не знаю, звідки просити допомоги, бо, знов-таки, немає органу, який би займався цим питанням. 

— Щоб якось врятувати ситуацію, як почати формувати інформаційну політику в Україні?

— По-перше, треба створити концепцію — це можна робити силами громадськості. По-друге, потрібний орган, який реалізує цю концепцію. По-третє, потрібний бюджет. Узагалі мене обурює, що суспільство абсолютно не мобілізоване. На сході йде війна, вбивають людей, а в Києві мирне життя, на пішохідному мості ліхтарики вночі. Не треба, щоб усі їхали на фронт, але зрозумійте, що відбувається. Коли гинуть шахтарі, у всій країні траур,  щодня гинуть десятки людей, і цього не помічають. Хоча, якщо відключити ліхтарики на пішохідному мості, можна зекономити гроші й купити бронежилети. Держава ігнорує проблему. Іде повномасштабна війна, а ми називаємо її АТО. Якщо обманюємо себе, якої реакції чекаємо від інших країн? У Європі та США люди також думають, що йде АТО, а це — внутрішня проблема, в яку не варто втручатися.

Поки що в Україні немає жодної інформаційної політики. Є хаотична робота каналів, кожен описує ситуацію, як бачить. Можна сказати, що це — добре, свобода слова, але це — хибна думка. Коли людина хвора, її треба лікувати, а не відпускати на холод «загартовуватися».