Воюють «білі комірці»

«Ніколи не думав, що Київ знаходиться під Луганськом», — посміхається Віктор Хоменко, який три місяці воював у зоні АТО. У травні чоловіка мобілізували, він потрапив до 12 батальйону територіальної оборони «Київ». Спочатку членам формування обіцяли, що ті охоронятимуть столицю, але після навчань бійців відрядили на Луганщину. «Треба, так треба. Якщо не ми і не там зупинятимемо ворога, стане гірше усюди», — каже Віктор Хоменко.

Батько та діди Віктора були військовими, сам чоловік став економістом, працював у банку. Боєць пояснює: «Коли батько звільнявся з армії, йому нічим було годувати нас. У часи незалежності наші збройні сили розвалились, тож не бачив сенсу ставати військовим. Після строкової служби зрозумів, що не помилився. Складно виокремити найголовніші недоліки нашої армії, треба це відчути. Наприклад, дурні накази».

Військова спеціальність Віктора Хоменка — зв’язківець, він мав управляти радіорелейною станцією на базі вантажівки «ЗІЛ». Проте на фронті чоловік займався усім, крім зв’язку: стояв на блокпостах, транспортував поранених тощо. «Щоб розгорнути машину зі станцією, мені потрібен чистий простір — хоча б 200 метрів від лісу, бажано на узвишші. Це — позиція для самогубців, тому за фахом не працював», — зізнається Віктор. Для зв’язку солдати використовували рації, куплені волонтерами, деяке обладнання видали у штабі АТО.

За досвідом київського економіста, вчитися воювати просто: ось тобі бронежилет, ось автомат, ось «відро» на голову і — вперед! У підрозділі Віктора видавали каски 1950-х років, з яких мало користі під артобстрілами. Друзі купили Віктору якісний кевларовий шолом, чоловік ділився ним з побратимами.

Чоловік підкреслює, що на фронті є і позитив, наприклад, багато цікавих особистостей у колективі. Віктор Хоменко ділиться враженнями: «На строковій службі усі «сопляки», хлопчики, а у зоні АТО люди, які самоствердилися, знають чого хочуть, у багатьох родини, діти. Професії у всіх різні: від водія до директора підприємства. Нікого не цікавить, чим ти займаєшся у мирному житті, головне, як робиш те, що потрібно на передовій».

Підрозділ Віктора мав цілий звіринець безхатніх кішок та собак. Бійці підбирають тварин, зокрема й поранених, виходжують їх та підгодовують. Такі чотирилапі побратими мають відповідні клички: Гільза, Дембель, Патрон, Фугас. На фронті є і свої свята, найкраще — тихий спокійний день, без вбитих та поранених.

У 12 батальйоні територіальної оборони «Київ» було мало втрат. Взагалі, за спостереженнями Віктора, багато хлопців гине, бо великі чини «зливають» інформацію. Боєць наводить приклад: «Перетинались із хлопцями з «Айдару». Ось вони планують операцію, проводять її і щасливо повертаються з мінімальними втратами. Планують іншу операцію, узгоджують її зі штабом, і не встигають доїхати до місця призначення, як потрапляють у засідку». До речі, Віктор Хоменко не бачить жодної різниці між добровольчими батальйонами та підрозділами Збройних сил України. Головне, щоб товаришам можна було довіряти.

Декілька тижнів мобілізований чоловік знаходиться у київському госпіталі, цілодобово лежить на спині, бо зламаний хребець. Табір військових, де знаходився Віктор, обстріляли зі «Смерчу» касетними бомбами. Вибуховою хвилею чоловіка закинуло у п’ятиметрову яму, він невдало впав і травмувався. Боєць вважає себе щасливцем: операцію провели вдало, за декілька місяців він має одужати. «Товариші принесли ноутбук, волонтери — підставку для нього. Маю ліжко з пультом, щоб міг перекотитися на візок. Але зараз лікар забороняє навіть перевертатися на бік. Майже два тижні лежу на спині, це нестерпно», — описав свій побут Віктор Хоменко.

Боєць упевнений, що на війні втомлюєшся не так фізично, як морально. Віктор розповідає: «Найгірше, коли знайомі питають, навіщо пішов воювати. І ще цікаво дивитися, коли хлопці у звільненому два тижні тому місті п’ють пиво, тикають на тебе пальцем та сміються, бо ти стоїш на 40-градусній спеці у бронежилеті з автоматом. Хоча переважно близькі підтримують, та й на Донбасі живуть різні люди, деякі стають добровольцями».

Після війни, вважає Віктор, солдатам знадобиться психологічна реабілітація. Боєць знає кількох чоловік, у яких на фронті «поїхав дах», бо накипіло. «Вони вже дурні, тільки дай вбити якогось сепаратиста, неважливо, на передовій чи у госпіталі», — відверто каже боєць. Згодом люди звикають до війни, перестають реагувати на автоматні черги і розрізняють, чим обстрілює ворог: міна свистить, «Смерч» шурхотить. Проте мирне життя стає дивним: коли Віктор приїздив з фронту у відпустку, прокидався вночі та питав у дружини, де бронежилет та зброя.

На переконання військового, складно зрозуміти, що відбувається на Донбасі, якщо просто дивитися телевізор або слухати радіо. «Наші мас-медіа люблять показувати тільки гарні картинки, казати про щось цікаве, а про проблеми мовчать. Ніхто не розповідає, що хлопці в оточенні два тижні не їли, воду з калюж пили. Така інформація деморалізує, і, у принципі, притримувати її — правильно. Але інформаційну війну ми програли на початку. Здається, Україна і не брала у ній участі», — знизує плечима Віктор. Боєць підкреслює: важливо донести до українців, що на Донбасі вже давно не АТО, а неоголошена війна.

Сам Віктор має багато знайомих у Європі, яким розповідає про ситуацію в Україні. Чоловік зауважує: «На жаль, половині наших емігрантів все це байдуже. Але деякі, навпаки, дуже переймаються, об’єднуються за кордоном, щоб допомагати Україні. Минулого тижня мене відвідала емігрантка зі США, подарувала магнітик із фото, де члени української діаспори стоять біля Білого дому з американськими та українськими прапорами. Також в Америці проводять фестивалі, де збирають гроші на допомогу нашим військовим».

Зараз поранений боєць не загадує, чим займатиметься у майбутньому, головне — встати на ноги. Віктор Хоменко розмірковує: «Після Донбасу пріоритети змінилися, більше ціную родину. У мене дружина народжуватиме у грудні, і моя основна мета — забрати первістка з пологового будинку на своїх двох».