«Хочеться, щоб воїни відчули, як їх люблять, що ними пишаються!»

Якщо раніше багато хто в Луцьку і не знав, де саме військовий госпіталь (бо запитів на лікування в ньому було, на щастя, небагато), то нині цей заклад — один із найвідвідуваніших у місті. Тут ніколи не було стільки спонсорів і просто добрих людей, які залишають на прохідній свої пакунки з передачами і навіть не кажуть, хто вони. Та вся Волинь уже понад півроку живе допомогою своїй армії: і церкви, і школи залучені до цього благодійного процесу...

Юрій КОНКЕВИЧ, прес-аташе футбольного клубу «Волинь»:

— До мене звернулася одна з волонтерів госпіталю, Наталя Толмачова, яка попросила допомогти прийняти кількох поранених, котрі лікуються в госпіталі, на футбольному матчі. Я, звичайно, одразу захопився і сам, бо знаю, як вітають воїнів на стадіонах, як щиро їх поважають люди. Якраз на тижні, що передував матчу з «Дніпром», у госпіталі стався нещасний випадок: повісився один пацієнт... Чому — з’ясовують спеціалісти, але, вочевидь, не від добрих думок і настрою. Лікарняні стіни, звісно, після війни легше сприймаються, але все ж це замкнутий простір. Тому захотілося вивести хлопців у люди, щоб вони відчули, як їх люблять, поважають, що ними пишаються. Сиділи вони на найліпших місцях, диктор на стадіоні згадав про їхній візит, фанати влаштували овацію. Хлопці сяяли від радощів. Один із них був загорнутий у прапор, вони його згодом подарували Наталі Толмачовій, яка з ними по-дитячому (жіночому) коментувала футбол.

Олександр КЛИМУК, священик Свято-Покровського храму села Куликовичі Маневицького району:

— Засмучує несправедливість. Ця нерозумна війна на сході, так багато смертей простих і мирних за своєю ментальністю волинських хлопців... Спілкуюся з учасниками бойових дій, це суцільний смуток і жах. Розповідають про наше брехливе телебачення, яке показує менше половини того, що там відбувається. Про те, що їх спеціально підставляли під вогонь, і про безкарність військового керівництва, яке це робило... І якась тотальна безкарність, нікого ні за що не покарали, не засудили, не позбавили повноважень, ніхто не попросив пробачення. Ми, ясна річ, як можемо, так підтримуємо наших військових. У нашому Колківському парафіяни-благодійники та священики разом із луцьким Автомайданом зібрали понад 30 тонн продуктів для армії, 25 тисяч гривень, за які закупили медикаменти й інші потрібні речі. Хоч ніхто й не казав, аби жертвували гроші, але люди несли все, що мали, несли зі сльозами на очах...

Між тим, у нашому селі є реальна проблема, яка не вирішується роками. У Куликовичі навіть рейсові автобуси не їздять, хоч село не в глушині. Перевізники скаржаться на погану дорогу. Куди вже тільки селяни не звертались: у райдержадміністрацію, облдержадміністрацію, їздили у «Волиньавтодор», звертались до народного депутата Єремєєва... Усі ці звернення були на офіційному рівні, оформлені на паперах. Нам ніхто не може допомогти, хоча дороги тієї — якихось чотири кілометри. Але то величезна проблема для села, особливо взимку. Школа у нас — дев’ятирічка, у десятий-одинадцятий клас діти мусять добиратися в Колки. Щодня йдуть пішки чотири кілометри до траси. Взимку, коли снігопад, морози, вітер — діти все одно йдуть. Вагітні жінки, щоб потрапити на прийом до лікаря в Колки, — теж ідуть пішки. Щороку взимку проблеми з доїздом «Швидкої допомоги». Було два випадки, коли породіллю, в якої вже почались перейми, вивозили трактором... А все тому, що дорогу в нас чистять в останню чергу, бо нею не їздять автобуси, а не їздять якраз через погану дорогу.

Костянтин ЗІНКЕВИЧ, підприємець із Володимира-Волинського, волонтер:

— Розмовляв по телефону з комбатом першого тербату Сергієм Козаком. Він подякував усім добрим людям, які долучились до придбання броньованого буса і тих речей, якими його запакували. Крім спальних мішків, форми, теплої білизни і продуктів, наші волонтери передали акумулятори для нічних прицілів, коліматор з планкою, тактичні окуляри. Хоча здебільшого ми займалися 51-ю бригадою, але цей батальйон ми теж трохи пильнували. Проте це видалось нам дрібничками порівняно з видатками на 51-шу. Ще влітку ми разом з ними добували бронежилети, трохи дали їм наколінників, дощовиків, балаклав та іншого військового спорядження. А зараз беремося за них ретельніше. Бо хлопці стоять на передовій, уже мали першого 300-го. Їм дуже потрібні дальноміри, біноклі, автозапчастини, автомобілі.

А ще командир тербату дуже просив передати «подяку» комісарові Волині Галаку. Військовий комісар дуже хвалився тими шістьма БРДМами, які були відправлені у 1-й тербат. Так-от, коли отримував броню Козак, лише чотири БРДМи самі з’їхали з платформи, ще один зламався під час перегону. І воює лише той БРДМ, який ремонтувало підприємство із Луцька «Модерн-Експо» (особлива подяка — Петрові Пилип’юку). Комбат домовився про ремонт таких подарунків у Краматорську, якось там борсаються... Бійці батальйону повністю довіряють своєму комбату. Символічним є те, що я спілкуюся не тільки з матерями бійців, а й з мамою комбата Сергія. Вона каже, що завжди його просить берегти своїх солдатів, дітей інших матерів.

Анатолій ЖОЛОБ, гайківський сільський голова (Турійський район):

— Наше село Гайки називають волинською «картопляною столицею», бо наша земля споконвіку родить добре бульбу. Із 240 особистих господарств у 80 щонайменше вирощують картоплю не тільки для себе, а й на продаж. Нашу продукцію добре знають на львівському ринку «Шувар», ще минулої осені ми масово відправляли її й на схід України. Садили люди городи й цієї весни, бо війна війною, а життя має продовжуватися. Засмучує низька ціна на хорошу картоплю, але дякувати Богу, збут наразі є. Люди шукають вихід, бо треба і самим виживати, і нашу армію годувати.

Олена ПАТОЛА, журналіст:

— Якщо казати про події, новини та емоції, що запам’яталися за цей тиждень, то було багато як позитиву, так і негативу. Радувати продовжує перемир’я в державі, і, хоча хтось може сказати, що це занадто ліберальна думка, а воїни все одно гинуть, — хочеться поглянути на це з іншого боку. Йде обмін полоненими, ми не чуємо про нові «котли», а відбиті атаки на Донецький аеропорт вселяють надію. Звісно, говорячи про перемир’я та атаки, не можна не відчувати когнітивного дисонансу, та добре, що нині є хоча б так. З того, що продовжує тішити, хочеться переключитися й на тему, цікавішу для жіноцтва. Особисто мене тиждень справді порадував вигідним придбанням необхідних осінніх речей у стоковій крамниці. Попри всі негаразди в державі, життя триває, а дівчата й жінки хочуть виглядати красиво. Щодо власне мого життя, можу теж поділитися гарною новиною. Разом з іншими педагогами в Палаці учнівської молоді Луцька плануємо цього навчального року створити мюзикл про кохання підлітків на Майдані — такі собі сучасні Ромео та Джульєтта на барикадах. Працюємо над сценарієм. Сподіваюся, що все вдасться!

Ну і, звісно, з того, що засмутило, теж варто згадати деякі речі. З одного боку, помічається трішки спад ажіотажу до волонтерської діяльності й звикання людей до стану латентної війни. Напевно, це явище можна було спрогнозувати, адже жити в постійному стресі не можна, от і починається звикання. А з іншого боку, відчувається велике напруження в самому суспільстві й намагання знайти винних в усіх бідах всередині нього. Дуже гнітять новини про випадки в окремих регіонах міжконфесійного протистояння, де люди фактично йдуть один на одного, відбираючи храми. І якщо у східних областях подібне є наслідком наростаючої анархії, то на заході вкрай прикро, що односельці, земляки, які разом відправляли рідних в АТО й молилися за їхнє повернення, ідуть брат на брата. Хочеться вірити, що наш народ схаменеться і, як і раніше, буде об’єднаним перед лицем загрози, яку він з мужністю відверне.