Iз Амосовим – знову на фронті

«Присвячується лікарям АТО, всім, хто надає медичну допомогу в лікарнях і на полі бою» — під таким девізом, за ухвалою Київської міської профспілки працівників охорони здоров’я, за сприяння видавництва «Авіцена», нещодавно перевидано книгу Миколи Михайловича Амосова «ППГ-2266. Записки военного хирурга». Вона вперше побачила світ 1975 року. «З перших днів війни Амосова було призначено провідним хірургом польового рухомого шпиталю «на кінній тязі», — пише Катерина Миколаївна Амосова. — За час війни п’ять хірургів на 200 ліжках прооперували 40 тисяч поранених! Воював у діючій армії, на Західному фронті до 1945 року і на Далекосхідному фронті 1946 року. Весь цей час М. М. вів записи про роботу шпиталю в товстому журналі (він зберігся і перебуває в архіві АН України), на основі яких написав книгу спогадів».

* * *

І ось на сьогодні пережите і викладене виявилося знову гостро запитаним. Сувора і навіть кровоточива книга, власне, вчить, якою має бути медицина, особливо, якщо йдуть битви. Почнемо з декількох рядків, які повертають світ до переддня битви на Орловсько-Курській дузі. «На жаль, усі ці складні способи вшивання, відсмоктування, втручання в легені: немає часу для складних операцій... Усвідомлення цього вбиває. Не повинно бути такого! Якщо воєначальники мають можливість маневру, санітарна служба теж повинна його мати. Поранених рятувати можна і найважчих — ось якого висновку доходиш під кінець другого року війни. Військову хірургію недостатньо ще розроблено: приклади — «стегна», «коліна», «груди». Навіть шок...»

Але приблизно цього ж часу стосується і інший запис, що власне показує душу і серце тридцятирічного хірурга: «Зробив чудову операцію аневризми правої підключичної артерії — поранений був практично на межі загибелі. Гемоглобін — вісімнадцять відсотків! Без мене були тут Вася Лисак (хірург-інспектор із вищестоящого підрозділу. — Ю. В.) та армійський хірург професор Д. Показувала Ліда (операційна сестра Л. В. Денисенко, у недалекому майбутньому дружина М. М. Амосова. — Ю. В.). Відмовилися оперувати. «Відправляйте літаком». А яка відправка, якщо у нього з рани постійно тече кров і температура 39. Хлопчина ще — боєць Єгоров, 19 років. Все пристойно зробив, важко було і дуже страшно...»

Ветеранові тієї війни Єгорову, якщо він живий, зараз наближається старт десятого десятка років. Один із тисяч і тисяч, врятованих Амосовим і такими, як він.

І ще рядки з розділу «Наступ»: «Відшуміла робота. Евакуювали поранених. Допомагала авіація — дуже зручно! Чому їх мало, літаків? Знову я намагаюся розмірковувати. Кажуть, є велика правда про війну і маленька. Маленька — сприймання учасників: солдатів чи, наприклад, лікарів. Вони не завжди збігаються, ці правди. Можуть сказати, що за великою правдою неможливо було зробити тисячу «кукурузників» для санітарної авіації, що якби її зробили на шкоду сотні винищувачів, то війну б не виграти. Можливо, лише вони й необхідні, ці «кукурузники»...»

Поза сумнівом, письменниками народжуються. Всі п’ятнадцять розділів цієї чесної щирої книги, від витоків подій, коли молодий лікар-хірург, у провінційному Череповці, у військкоматській медичній комісії, бере участь у призові мобілізованих, до останньої ампутації дівчині-розвідниці, якій, через сепсису, вочевидь, не вижити — вистраждана документальна хронологія неймовірних за напругою шпитальних днів і ночей і, в той же час, велика література. Дивна справа, всі 207 сторінок нового видання, як і попередніх «ППГ-2266», легендарних «Мыслей и сердца», а це ж майже безперервні концентрати медичних подробиць і навіть термінів, читаються з пекучим невідривним інтересом. Не можна не навести хоча б ще декілька уривків:

«Ось вони йдуть переді мною — захисники Вітчизни. Від 20 до 35. Колгоспники з приміських сіл. Робітники нашої промисловості — лісопилки, пристаней, ліспромгоспу... Вони мені знайомі — за лікарнею, за минулими переосвідченнями, просто за вулицею. Погано одягнені, але не запущені, в чистих сорочках. У більшості худі. Похмурі. Слів не говорять. Зібралися на тяжку роботу. Потрібно. Треба йти. Вони роздягаються біля входу до класу. Кладуть на підлогу свої полотняні мішки чи фанерні валізки, знімають латані чоботи або матерчасті туфлі, брюки і піджаки з «чортової шкіри», домоткані полотняні штани, і підходять до лікаря, прикриваючи долонями сороміцькі місця. Гола людина зовсім беззбройна...»

І амосовський плач про останню пацієнтку в травні сорок п’ятого:

«— Зоє, Зоєчко!

Ледь розплющила повіки. Облизала сухі губи.

— П-и-ти!...

— Зоє, Німеччина капітулювала! Вітаю тебе з перемогою!

Пожвавилася, посміхнулася болісною боязкою посмішкою. Сльоза поповзла з куточка ока скронею донизу.

Ві-та-ю... і вас вітаю... Дочекалася... Тепер би одужати...

Сів біля неї на ліжко, узяв руку, тонку, бліду, безкровну з грубою шкірою на долоні, з короткими нерівними нігтями...

Говорив, утішав...

— Ти засни, Зоєчко. Набирайся сил...

І вона заснула.

До вечора був ще один озноб, після якого повне знесилення і серцева слабкість... Нічого зробити не змогли. Померла...

Це була остання смерть у нашому шпиталі. І тому особливо образлива і сумна.

Але все довкола так переповнилося щастям, що нічим не затьмарити радість. Просто не вірилося: «Вже не вбивають!»

І трохи про згадані «стегна», «коліна», «груди». Саме на фронті виявився яскравий феномен Амосова як пристрасного перетворювача в хірургії, звідси, власне, пішло і «серце».

Борючись зі смертністю, Микола Михайлович видозмінив тактику лікування при пораненнях колінних суглобів, потім при ураженні стегнового суглоба, пораненнях грудної клітки. Додавши, зокрема, до методики гіпсування, зі школи С.С. Юдіна, свої обґрунтовані хірургічні прийоми. Пропозиції з пересічного польового шпиталю набули поширення. Якщо вдуматися, Амосов тут ішов безпосередньо і за Пироговим, варто вчитатися в «Севастопольские письма» цього великого наставника.

І в цей же час Амосов склав у Москві кандидатські іспити і представив до захисту дисертацію — про модернізації при лікуванні поранень у колінні суглоби. «Так, так, в 1-й Московський медичний інститут, не абикуди. Секретар поморщилася, побачивши мою конторську книгу, написану фіолетовим чорнилом. «Я ще не бачила такої дисертації... Невже не можна на машинці?» Умовив: з фронту!»

На жаль, на дисертацію рецензент професор Силіщев дав негативну рецензію. Але «рефлекс удосконалень» уже жив у хірургові. У завершальному розділі є рядки: «Ще я писав наукові роботи. Цілих вісім. «Стегно, кульшова, переливання крові, вторинні кровотечі, дві статті про поранення грудей, дві статті про «коліна». Вони і зараз у мене зберігаються. Прочитав — цілком пристойні статті, з доброю статистикою. Нікуди їх не посилав, не ризикнув після невдачі з дисертацією...»

Шпиталь, за штатом, на 200 ліжок. «Надежды маленький оркестрик»... Але ще запис: «До 23 листопада (1944 р. — Ю. В.) число поранених досягло 2350. З них півтори сотні — у команді одужуючих, але це єдині «ходячі». Ні, ми не затонули в сенсі хірургії. Лише завдяки чудовим сестрам і правильному сортуванню. Недаремно вісім колгоспних підвід цілий день перевозили поранених з місця на місце. Нам удавалося виловлювати всіх обважнілих і збирати їх у основні приміщення, де був постійний лікарський нагляд. За весь час у будинках померло двоє, і один був проґавлений випадок газової флегмони: пораненого доставили в перев’язувальну вже без пульсу».

Простими, примітними словами, своїм ревним баченням життя Микола Михайлович закінчує і свою фронтову сагу:

«Ось які свої записки, писані в Ельбінзі в травні 45-го, знайшов я серед чернеток наукових робіт. Так, про героїзм. Який героїзм можна побачити в польовому шпиталі? Німець нас не оточував, в атаку наші санітари і одужуючі не ходили... За всю війну мені не довелося бути свідком помітних, героїчних вчинків. Окрім того відчайдушного льотчика в жовтні 1941-го в Сухінічах. Але я бачив інший, повсякденний, щогодинний героїзм, бачив масову мужність. Вже чого-чого, а цього надивився. Потрібна мужність, щоб переносити страждання...» Слід лише додати, що мужність не покидала і Амосова. «Будь твердий і мужній», — сказано в Слові. Це й про нього.

— Київські його послідовники, а наша організація об’єднує в своїх лавах найбільш значний загін столичних медиків, фармацевтів, інших знавців і патріотів дорученої справи, — це й одна з милосердних сил у нинішній обстановці, у тому числі за військових умов, — говорить голова міської профспілки працівників охорони здоров’я, лікар-інфекціоніст за первинною спеціалізацією і великому практичному досвіду Лариса В’ячеславівна Канаровська. Профспілковий актив дійшов думки: нестаріюча книга про обов’язок на війні учить сили духу. Тому вона знову з’явилася.