Наша зброя – правда

Із 5 по 6 листопада в Інституті соціальної та політичної психології НАПН України відбулася VII Всеукраїнська наукова конференція «Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави». На конференції було представлено до розгляду широкий спектр тем, які відведеним часом вичерпати неможливо. Але можна й необхідно окреслити коло питань, які нагальні, більш того — болючі. Ми звикли до того, що до обговорення суспільно значимих тем залучаються політики, громадські діячі тощо. Ми звикли, що безліч тем заговорюють у сонмі популізму і балаканини. Обґрунтованих підходів крихта. Саме тому так необхідно громадськості залучати прискіпливих вчених до цих питань.

На конференції, зокрема, було проведено круглий стіл «Нові виклики інформаційної війни». Тема без дна і береги якої окреслити важко. Тому за одну конференцію її не опрацювати. Особисті спостереження за дослідженнями згаданої тематики зводяться до єдиного знаменника, який зазначений в самій узагальнюючій назві конференції — громадянин. Без виховання громадянина не можливе вирішення посталих перед країною питань інформаційного спротиву. Громадянин — це база, основа, ціль, від якої треба відштовхуватися. Жодні психологічні техніки чи формули ідеологічних навіювань не спрацюють, якщо ми не зможемо виховати громадянина України. На жаль, у наш час до виховання громадянина долучилась війна. Саме трагічні обставини, виклик часу став тим струмом, який почав формувати відповідні контури українця як громадянина.

Чітке і зрозуміле уявлення про це має бути відбите у дослідженнях і посилах. Є спокуса наситити ці дослідження розкриттям секретів так званого нейролінгвістичного програмування (НЛП) чи інших методик, що є хибним, адже ніяке НЛП чи інші техніки психологічного навіювання не дадуть відповіді на глибинні питання. НЛП — це всього тільки популярний засіб роботи з людиною. Більш того, ця метода є дуже спекулятивною, враховуючи її тиражування серед не завжди достеменно компетентної маси психотерапевтів і тих, хто відносить себе до них. Її формули інтригують, але з ними легко «спуститися» до рівня «25-го кадру» — ще одній страшилці із сфери «таємничої психології». Питання інформаційної війни примушують нас відпрацьовувати нові евристичні підходи до інформаційних контратак. Саме контратак, адже за контратакою має йти безпосередньо атака.

Український журналіст не готувався до ідеологічної війни. Він був готовий працювати на хазяїна, він був готовий працювати на замовлення та зрештою навіть намагався бути об’єктивним і навіть продавати цю об’єктивність за суб’єктивними цінами. Але він аж ніяк не думав бути солдатом війни за державу. Солдат інформаційної війни — термін, від якого будуть відхрещуватись і який буде уникати багато хто. За це не дадуть нагороду і не потиснуть руку на параді. Це не завжди почесна робота, яка здебільшого асоціюється з брехнею і перекрученням інформації. Учасник інформаційної війни — про яку демократію може бути мова? Юніт, службовець, виконавець. Ваше слово, фраза, текст має бути в руслі єдиного вектору, який визначений десь і кимось. Є червоні прапорці, за які ви не маєте права вибігати, як вовк зі шматком не здобутого, а отриманого в нагороду м’яса. Насправді жодних прапорців не існує, як і не існує шматка м’яса. Нікому в державі не потрібна єдина інформаційна політика, ніхто навіть не знає, що це таке, з чого вона має складатися, як і хто її має впроваджувати. Це лише образ, термін, далекий від дійсності і нічим не обґрунтований.

Хіба дивно, що наша журналістика розгубилася за викликом нової формули війни? Війни так званого четвертого покоління. Створити цікавий для плебсу контент ми так і не змогли, бо здебільшого вирішували це питання за рахунок російської продукції. До ідеологічної боротьби ми також не готові, бо у нас і не було тої самої ідеології. І взагалі чи думали ми про війну? Ні, українська журналістика думала про те, як дорожче продати своє слово, обличчя, поведінку. Ми наштампували безліч телевізійних медіа-образів, які в основній своїй масі не несуть змістовної ваги. Все це смажене насіння, яке лузав глядач, щоб розвіяти нудьгу. Не більше того. Ми знаємо, що Кисельов в Росії асоціюється зі збоченим «патріотизмом». Не медіа-простір, а суцільний кисіль — як відбиття нашого загального стану невизначеності. І саме він є тим щитом, який ми необачно опустили під час вирішальної битви.

Про що забувають українські ЗМІ (абревіатура, дарована нам з радянських часів)? Про те, що якщо не будемо наступати ми, то буде наступати ворог. Тобто ми маємо працювати на випередження. І в цьому випадку наша оперативність не може існувати окремо від техніки. Не секрет, що, наприклад, Луганськ вже з початку літа фактично ізольований від українського медіа-простору. Я не знаю, що може заважати українським ЗМІ доставляти інформацію на терени Луганщини. Починаючи від українських мобільних операторів, які можуть надавати СМС-розсилку, і продовжуючи потужним радіовтручанням. На цьому тлі має бути проведена серйозна робота як з боку медіа, так і з боку держави.

Годі думати, що ми можемо вибудувати настільки потужну систему пропаганди, що вона зможе конкурувати з російською (а саме в руслі суперництва з Кремлем ми вимушено розробляємо власні підходи). Ворог її створював не роками і навіть не десятиліттями. Ворог її плекав в віках. І головне — сила пропаганди ворога не в тому, хто її створює і як, а в споживачі. Споживач пропаганди ворога — багатовіковий «москаль», якому байдужа істина. У нього є лише комплекс меншовартості, який російські ЗМІ компенсують відповідними навіюваннями про «вєлікость» і «нєдєлімость».

З ким і як боротися в цьому сегменті? Ідіота називати ідіотом, сподіваючись, що він порозумнішає? Чи навпаки — взивати до його розуму? Безглуздя. Необхідне розуміння базових потреб споживача інформації. Що саме наразі хоче почути він? На цьому розуміються політики, які за останні вибори буквально накинулися на виборця з тривіальними гаслами, що взивають до потреб громадян. Вони начебто знають, що йому потрібно, але навіть не задумуються, як йому це подати. За час не досить тривалої передвиборчої кампанії політики примітивно «зґвалтували» неохочого до залицянь українця. Вони навіть не подбали про квіти і кіно. Тому він і відреагував низькою явкою на виборах, бо знає ціну такої «любові». Якщо на президентських виборах народ віддався переможцю з думкою про Батьківщину, то на парламентських виборах це була вимушена жертва без тіні взаємності. Не дивно, що виборці одразу й забули про ці вибори, як про сором. Ці порівняння невипадкові. Саме так паплюжать цінності. Саме так те, що має бути єдиним національним вектором, перетворюється на спекулятивне вицвіле на білборді гасло. Відповідальність за девальвацію цінностей в суспільстві лежить, зокрема, і на політиках, які з них готують дешеву передвиборчу страву.

Не можна будувати інформаційну оборону на тонких плечах. Її — тяжку зброю і водночас панцир — має нести лідер. Сильний, сміливий, загартований. Бо будь-яке навіювання побудоване за принципом відключення критичної складової мислення. А це можливо лише за любові або страху. Нам не вистачає лідера з розвинутими плечима і прямим поглядом. Останній, якщо і з’являється, то одразу норовить запливти жирком безвідповідальної балаканини. Переконливість його промов тане, адже не підкріплюється реальними кроками. Ми не виграємо інформаційну війну без особистості, яка буде відповідати за власні слова. Без людини, яка буде здатна за всіма правилами психології підкріплювати кожну фразу конкретною дією. Звичайно, ворог хоче посіяти в нас недовіру до влади і тим самим розхитати і без того інколи хисткий суспільний хребет. Але робить це ворог не тільки через ЗМІ та соціальні мережі, а перш за все через саму владу. Примусити сліпо вірити і, як наслідок, розчаруватися — ось формула болючої фрустрації. Саме тому суспільство має зберігати в собі максимальну критичність. Зрештою, завдяки цій критичності ми довго не могли відбутися як єдиний народ, але при цьому не стали частиною іншого народу. Те, що нас розхитувало, нас і врятувало.

Жодними тактичними методами неможливо запобігти інформаційній агресії Москви. Якщо ми будемо розпилятися на епізодичні «клінчі», то врешті-решт ми або опинимось в нокдауні, або в кращому випадку програємо за очками. Ми маємо випереджати стратегічно. А це значить, що наша політика має ґрунтуватися на докорінно інших засадах, ніж кремлівська пропаганда. Ми маємо поставити ворога в стан, коли він може забрехатися, але не вдарити по нашому занадто мобільному корпусу. Інакше кажучи — ми маємо розірвати шаблон, а не імітувати агресора.

Ми не маємо відповідати брехнею на брехню, блефом на блеф. Кремль ми не перебрешемо, а значить, програємо в такому підході. У нас є єдина зброя — правда. І ми мусимо триматися її, бо іншого супутника у нас немає.

Солдати, українці, ваша впевненість полягає в тому, що правда, а значить, Бог, за вами. Ви на своїй землі. Хто б не намагався її заселити, опанувати, підкорити. Ви тут свої! І крапка. Українець, росіянин, татарин чи єврей, якщо ти усвідомлюєш себе громадянином цієї країни, то ти хазяїн цієї землі. Цю істину не розуміють віки циганови в майках з їхніми «кусочікамі колбаскі» на побутовому відео в кухні. Це поза їх уявою, поза їх мисленням. «Да хоть камни с неба, мы на родине» — пишуть вони в Криму, усвідомлюючи, що насправді потрапили в халепу під назвою анексія. Вони вже потрапили в пастку власної брехні, яка буде культивуватись аж до токсичного отруєння на тій самій кухні Циганової з її гімном «Новоросії». Адже наслідком «русской водки, чорного хлеба и селедки» є тяжке похмілля від усвідомлення власної нікчемності, яке росіяни відчували не раз. Вони дивуються, чому побиті німці та французи живуть краще, ніж вони. І вони ніколи не дадуть відповіді на це, бо істина травмує їх як особистість.

Їм потрібен міф, про що, зокрема, було сказано на конференції. Безумовно, всі люди живуть у міфах і образах. Знаючи структуру і природу міфу, можна апелювати до людських слабостей і потреб, очікувань і страхів. Через міф можна маніпулювати масами. У нас існував базовий страх — страх перед війною. Але сам ворог замість нас цей страх майже нівелював. Він зробив головне — напав. І ми переконалися у тому, що вміємо боронитися, вміємо воювати. І кожну перемогу, кожний здобуток ми повинні не просто висвітлювати, а закарбовувати в пам’яті українця. Добра новина — це джерело чергової перемоги. Обіцянка влади, підкріплена реальною справою — це шлях до сталості держави.