У концтабори за правду

Минуло 75 років від дня підписання директиви 863/ш, у якій «товариш Сталін» наказав створити сумнозвісні «трійки» і активізувати масові репресії, не обмежені ні поіменними списками, ні навіть кількісними «нормами». Завдяки цьому й деяким іншим подібним документам 1937 рік став пам’ятним як кульмінація Великого терору.

«НА КАЖДОГО ИНТЕЛЛИГЕНТА ДОЛЖНО БЫТЬ ДЕЛО»

2 липня 1937 року Сталін продиктував, а Каганович записав «директиву про антирадянські елементи» за номером 863/ш, яку було покладено в основу постанови Політбюро ЦК ВКП(б).

Наступного дня директиву було спущено на місця. Одразу ж НКВД шифрограмою під номером 266 роз’яснило, яким чином слід брати на облік «ворогів», поділивши їх на дві категорії: перша — підлягала арешту і розстрілу, а друга — засланню в райони, які вкаже НКВД. До 8 липня належало телеграфом повідомити про кількість осіб першої та другої категорії. Доречно оцінити швидкість, з якою виконувалась воля «вождя».

Згідно з інструкцією, придуманою в НКВД, страчуваним навіть не оголошували вироку. Щодня прощалися з життям тисяча людей. «Трійкам» та безмежному терору було дано відбій лише постановою від 17 листопада 1938 року.

Але Сталін був лише здібним учнем і продовжувачем справи Леніна. 4 вересня 1922 року у хворого Леніна в Горках побував Дзержинський, котрий наступного дня записав у щоденнику директиви вождя та учителя. Вони стосувалися заслання нелояльної інтелігенції за кордон. Як бачимо, до тортур, розстрілів і забивання палицями інтелігенції справа ще не дійшла. До 1937 року було ще 15 років. Ленінські настанови Дзержинський розвинув і конкретизував: «Необходимо выработать план, постоянно корректируя его и дополняя. Надо всю интеллигенцию разбить по группам. Примерно: 1) беллетристы; 2) публицисты и политики; 3) экономисты (здесь необходимы подгруппы): а) финансисты, б) топливники, в) транспортники, г) торговля, д) кооперация и т. д.; 4) техники (здесь тоже подгруппы): а) инженеры, б) агрономы, в) врачи, г) генштабисты и т. д.; 5) профессора, преподаватели и т. д., и т. п.

Сведения должны собираться всеми нашими отделами и стекаться в отдел по интеллигенции. На каждого интеллигента должно быть дело...» (Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин. — М.: МАРТ, 1996. — С. 216 — 217).

«На каждого интеллигента должно быть дело», — дослівно так вимагав Ленін. І складно сказати, скільки таких досьє було заведено на радянських інтелігентів. Ще й до сьогодні не пораховано всіх, на кого радянська репресивна машина завела «справи». І дуже часто замість людського життя на цій землі залишалася лише «справа». Іноді такі «справи» — це все, що залишилося не лише від людини, а й від пам’яті про неї.

ПОВЕРНЕННЯ ІЗ НЕБУТТЯ

Так сталося і з моїм дідом, рідним братом моєї бабусі по батьковій лінії, письменником Гордієм Брасюком. Багато років я намагався дізнатися хоча б щось про нього. До 1930 року він устиг видати п’ять книжок. Сьогодні я вже прочитав деякі його книжки, навіть роман «Донна Анна», який дуже довго вважався втраченим. Однак, мабуть, не вдасться подивитися фільми, написані за його сценаріями. Брасюк був серед перших сценаристів кіностудії імені Довженка, але ті фільми не збереглися. Серед письменників, котрі належали до літературного угруповання МАРС, куди входили такі відомі письменники, як Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, Іван Багряний та інші, найбільш загадковою та мало вивченою є постать Гордія Івановича Брасюка.

Від батька з малих літ я знав, що в нашому роду був письменник. Батько в дитинстві бачив його книжку «Донна Анна», яку перед війною заховали під стріхою в хаті сусіднього села Лука. А після війни в тій хаті, так сталося, жили інші люди, тож та книжка так і залишилася там.

Дуже довго я натрапляв лише на короткі згадки про письменника Брасюка. Його ім’я майже невідоме сучасним літературознавцям і лише принагідно його згадують у нечисленних публікаціях останніх років. Його імені немає навіть у двохтомній «Історії української літератури ХХ століття, і тільки в «Українській літературній енциклопедії» про нього подано коротку інформацію.

2003 року побачила світ чудова книжка Михайла Слабошпицького «Поет із пекла (Тодось Осмачка)», в якій багато місця відведено і соратникам Осьмачки по літературній організації МАРС. Автор пише, що 1936 року із МАРСу вціліли лише троє: М. Галич, Б. Антоненко-Давидович і Т. Осьмачка. Справді, критичним для членів організації став 1934 рік — рік убивства Кірова. Але ж на той час залишався в живих ще й Брасюк, котрого заарештували найпершим ще 1930 року, а 1935-го він вийшов на волю, хоч книжок уже не видавав. Це, мабуть, і послужило причиною забуття. Загинув він уже після другого арешту.

Бібліографічний довідник «Письменники Радянської України», виданий 1970 року, спромігся лише на таку інформацію:

ГОРДІЙ БРАСЮК (1989 — 1941)

Гордій Іванович Брасюк народився на Волині в бідній селянській родині. Учився в Житомирському комерційному училищі, потім — у Київському інституті народної освіти (нині університет). Був членом Київської філії «Гарту», згодом належав до «Ланки» та «МАРСу».

Із 1935 р. працював бухгалтером в Алма-Аті. Перше оповідання — «Устинка» — надрукував 1924 р. у журналі «Червоні квіти». Друкувався в журналах «Червоний шлях», «Нова громада», «Життя й революція», «Плуг», «Глобус» та ін.

Окремими виданнями вийшли збірки оповідань «Безпутні» (1926), «В потоках» (1927), «Устинка» (1929), «Сни і дійсність» (1930), роман «Донна Анна» (1929).

Напевно, сьогодні, у рік 75-річчя Великого терору, варто розповісти про невідомого українського письменника Гордія Івановича Брасюка, який «стояв за самостійну Україну», одного з мільйонів загиблих у жорнах репресивної машини.

Народився, учився, згодився...

Народився Гордій 2 (14) січня 1899 р. у селі Лука Троянівського повіту на Житомирщині. Батько, Іван Петрович Брасюк, був сільським старостою, тож їхня хата стояла посеред села напроти церкви. Крім обов’язків старости, займався пасікою, городиною, робив діжки. А грамоти не знав. У хаті було багато ікон та картин, серед яких і «Козак Мамай». Ця картина дуже запам’яталася моєму батькові. Перед смертю, під час війни, він подарував своєму онукові, а моєму батькові — ікону «Святий Миколай», яку батько повісив над вікном, бо й у діда вона висіла над вікном.

Мати, Мотря Василівна, виростила шестеро дітей, поралася по господарству біля хати і ніколи не бувала навіть у Житомирі. Зате пішки ходила молитися в Київ у Печерську лавру.

Дітей у сім’ї було шестеро: Петро, Гордій, Надія, Антоніна (моя бабуся), Ярина і Феля.

Батьки намагалися дати освіту дітям, особливо синам.

Старший син Петро народився 1890 р., здобув вищу освіту і працював директором школи у Вінниці, але в 1930-х роках зазнав утисків, його зняли з посади, він розлучився з дружиною. Влаштувався на роботу консультантом методкабінету облвно. Проте 12 січня 1938 року його заарештували за те, що переконував у недоцільності русифікації шкіл, і звинуватили за ст. 54-2, ІІ КК УРСР. За постановою тієї ж таки «трійки» УНКВД Вінницької області його розстріляли 26.04.1938 р. та реабілітували 14.10.1959 р.

Гордій закінчив церковно-приходську школу на «відмінно», і вчитель та сільський батюшка радили батькам віддати здібного хлопця в гімназію чи реальне училище. Але на це не було грошей. Та завдяки допомозі батюшки й поміщика із сусіднього села вдалося зібрати необхідні кошти, щоб купити необхідні підручники і сплатити за перший рік навчання в реальному училищі у Житомирі. А на форму грошей не вистачило, тож ходив на навчання у бідному селянському вбранні, викликаючи глузування ровесників.

За порадою поміщика Базилевича Гордій перевівся в комерційне училище, яке очолював брат композитора Бориса Лятошинського. Родина Лятошинських мала великий вплив на формування внутрішнього світу сільського хлопця: він бував у них у домі, відвідував літературно-музичні вечори, користувався їхньою книгозбірнею. Читати він дуже любив. Тут він познайомився з творами Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського... У 29 років Брасюк написав роман «Донна Анна», в якому один із головних героїв — композитор, який працює в оперному театрі й пише оперу «Лісова пісня». Стає зрозумілим, звідки у молодої людини із села, котрій довелося брати участь у Громадянській війні, музичні та літературні знання.

До листопада 1917 року, коли розпочалися суспільні потрясіння, що їх Брасюк назвав «кривавою революцією», він отримав уже непогані знання, професію бухгалтера і сформований духовний світ.

«Я СТОЯВ ЗА САМОСТІЙНУ УКРАЇНУ...»

Про участь Гордія Брасюка в бурхливих подіях «кривавої революції» в родині не збереглося жодних відомостей. Про них можна судити з його пізніших творів та документів, що збереглися у справі № 6852 Державного архіву Запорізької області. Там зберігаються протоколи допитів Брасюка під час арешту 1930 і 1941 рр. Із ними ознайомився і написав про Гордія Брасюка журналіст Іван Науменко.

Ставлення Брасюка до подій тих часів зафіксоване на пожовклих сторінках «Справи № 7313», заведеній на нього у червні 1941 р., де у протоколі допиту від 6 липня записано: «Я стояв за самостійну Україну, за Україну без протекторату будь-якої держави. Я не бажаю бачити радянської влади, але не проти рад, лише щоб ці ради були без більшовиків...».

Така позиція сформувалася у Гордія, ще коли йому було дев’ятнадцять років, коли він юнаком піднімав своїх земляків на повстання проти австро-німецьких окупаційних військ та їхнього ставленика гетьмана Скоропадського, а разом з тим і проти більшовицької навали, що насувалася із Росії. Брасюк вважав законною національною владою Центральну Раду. Про це він висловився ще під час першого арешту 1930 р., коли його судило всесильне ДПУ: «На шлях боротьби проти радянської влади я став у 1918 — 1919 роках... вважав, що більшовики взагалі проти культури і, зокрема, проти українського відродження...».

Коли Центральній Раді та її урядові не вдалося утриматися і влада за підтримки німецьких військ перейшла до колишнього генерала царської армії Павла Скоропадського, Гордій Брасюк став на бік Симона Петлюри та Володимира Винниченка. Про тогочасні події у справі збереглися свідчення самого Брасюка: «Я мав зв’язок зі своїм однокласником Данилом Щегольським, який, у свою чергу, був знайомий з учасником повстанського комітету проти гетьманської влади в Україні. Опісля через Щегольського я зв’язався з членом цього комітету — Калиною. Отримавши від Калини завдання, я проводив агітаційну роботу серед селян. Внаслідок моєї агітації жителі мого села спільно із селянами інших сіл організували загін, який згодом був переформований у Левківський полк і виступив проти гетьмана».

Доброволець армії УНР Гордій Брасюк служив інспектором господарської частини військового лазарету: забезпечував харчами, постільною білизною, медикаментами поранених та хворих вояків петлюрівської армії, а під час відступу — евакуйовував госпіталь у безпечне місце. Після відступу армії УНР до Польщі йому довелося переховуватися в різних селах Житомирщини, працювати на різних посадах, наприклад сільським учителем.

Стан людини, котра мусить переховуватися від влади, він описав у повісті «В потоках», а в оповіданні «Ядзя» в образі молодого вчителя легко вгадується сам автор. «Коли Василь став секретарем волосної земельної комісії — тоді увійшов у смак громадської праці, їздив на села, провадив соціалізацію, українізацію, вибори в установчі збори... За його допомогою груба лизнула не одну виборну картку с.-д. або й російського с.-р. — Василь співчував лише українським. Аж на! Його творчу працю стали руйнувати. Наближалась кривава революція...»

МИТЕЦЬ РЕВОЛЮЦІЙНОГО СЛОВА

Коли стала вщухати Громадянська війна і політичні пристрасті тих буремних років, Гордій Брасюк за порадою старшого брата Петра вступив у Київський інститут народної освіти. Розпочалося нове життя, він зустрів нових знайомих та нові враження. Цей же Інститут закінчила і Марія Галич, землячка Тодося Осьмачки, котра була закохана у Валер’яна Підмогильного, може, тому вона й опинилася в «Ланці», натхненником якої був Підмогильний. Саме з літературних виступів молодих письменників та поетів у залах Інституту народної освіти і Всеукраїнської академії наук розпочалося літературне угруповання «Ланка». До цього товариства, позначеного, крім названих, ще й іменами Б. Антоненка-Давидовича, Є. Плужника, Г. Косинки, пристав і Г. Брасюк.

«Ланка» декларувала в літературі зв’язок національного змісту і європейської форми, але їх звинувачували в тому, що вони «ідеалізують куркулів і буржуазію» та є антипролетарськими письменниками. 1926 р. вони змінили назву організації, акцентувавши у ній революційність, на МАРС — «Майстерня революційного слова». Та це не вберегло від переслідування компартійними органами. І 1929 р. організація припинила існування.

Утім, ці роки для Брасюка були періодом напруженої творчої праці, активної участі в тодішньому літературному процесі. Крім товаришів по МАРСу, він познайомився з письменниками Миколою Бажаном, Миколою Хвильовим, Іваном Багряним, Костянтином Гамсахурдіа, режисерами і сценаристами кінофабрики (згодом кіностудії ім. О. Довженка), де пише кіносценарії. Там само лібретистом працювала й Марія Галич. Та головне — красне письменство. Його оповідання друкують літературно-мистецькі журнали, одна за одною виходять книжки: «Безпутні» (1926), «В потоках» (1927), «Устинка» (1929), «Донна Анна» (1929), «Сни і дійсність» (1930). Пролеткультівська критика вважає твори натуралістичними, міщанськими, такими, що не сприяють соціалістичному будівництву. Особливій критиці було піддано роман «Донна Анна» за дрібнотем’я і натуралістичні тенденції.

Напади критики письменник сприймає зовні спокійно, з гідністю захищає свою правоту. Однак органи ДПУ папірець за папірцем формують на нього справу. І ця папка з папірцями переважила усі книжки, що їх написав митець. 1930 року в розквіті творчих сил його заарештовують.

ДВІ СПРАВИ ВІД ДПУ ТА НКВД

Органи ДПУ — Державного політичного управління — інкримінують йому участь у діяльності організації «Просвіта», службу в петлюрівській армії та навіть зв’язок із грузинським письменником Костянтином Гамсахурдіа, котрий приїздив у творчих справах до Миколи Бажана і кілька днів жив у Гордія Брасюка. І, звісно ж, твори, які «ничего общего не имеют с пролетарским творчеством... рассчитаны исключительно на темные и мещанские слои населения». Усе це вилилося у статті 54-10 і 54-12 Кримінального кодексу та п’ять років концтаборів. Злочини, передбачені цими статтями, означали: агітацію та пропаганду із закликом до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів і недонесення про певно відомий та підготовлений або вчинений контрреволюційний злочин. Вирок було винесено 9 листопада 1931 року.

Так Гордій Брасюк став одним із перших українських письменників, котрих радянська влада заганяла в концтабори за реалістичне зображення радянського життя. Після нього взялися й за інших «марсіян». Репресовано було всіх, лише М. Галич удалося затаїтися, вийти заміж, переїхати в Харків та вижити. Не пережили трагічних 1930-х Підмогильний, Плужник, Косинка, Фальківський, Тенета, Борзяк, Ярошенко. Через арешти й поневіряння пройшли Антоненко-Давидович, Багряний, Осьмачка.

П’ять років відбув Брасюк у концтаборах Казахстану — КАРЛАГу і на будівництві Біломорканалу, саме в той час, коли туди приїздили письменники на чолі з Горьким, щоб описати розбудову соціалізму. Після звільнення повернувся до дружини, Тетяни Василівни Мануйлович, котра теж урятувалася від арешту не без допомоги добрих людей. Опинилися в Запоріжжі. Але, не маючи ні роботи, ні власного житла, подружжя виїхало в Казахстан, де на той час, тікаючи від репресій, оселилося багато українців. Гордій Іванович влаштувався в Алма-Аті плановиком, а дружина — в редакції газети на будівництві Турксибу (Туркестансько-Сибірської залізниці).

Однак хвиля репресій 1937 року за плановими рознарядками докотилася і до Казахстану. Відчувши, що ось-ось хвиля знову «накриє» його, подружжя виїхало в Петровськ Саратовської області, де у них народилася дочка Галина. Пробувши там близько року, в листопаді 1938 року знову повернулися до Запоріжжя. Тут Брасюк влаштувався плановиком-економістом у «Харчопромспілку», де завдяки високій кваліфікації та сумлінності обійняв посаду завідувача відділу. Дружина ж влаштувалася в новостворену газету «Комсомолець Запоріжжя».

27 червня 1941 р., на п’ятий день війни, Гордія Брасюка знов заарештовують без усяких звинувачень, як потенційного ворога. Тетяну Василівну, як «дружину ворога народу», одразу звільнили з редакції. Серед вилучених під час обшуку речей містився рукопис роману «Чечель» (773 сторінки) і чотири зошити рукописів. Це свідчило, що писати він не припиняв. Рукопису роману «Чечель» та чотирьох зошитів чернеток досі не знайдено.

Допитував Гордія Брасюка слідчий, заступник відділу кадрів УНКВД молодший лейтенант держбезпеки Смішко. Як і десять років тому, Гордій Іванович не приховував своїх симпатій до Центральної Ради, і в протоколі записано: «Я стоял за Центральную Раду потому, что считал ее родной национальной властью».

У висновку слідчий Смішко записав: «Вращаясь в кругу к.-р. националистски настроенных украинских писателей Хвылевых, Ирчанов, Блакитных, Антоненко-Давыдовичей и других, как и он, ничего общего не имеющих с пролетарским творчеством, Брасюк начал издавать аполитичные литературные труды, рассчитанные исключительно на темные и мещанские слои населения...

Все вышеперечисленные деяния в достаточной степени характеризуют Брасюка как а-с (антисоветскую. — Авт.) личность, активно боровшуюся в прошлом против Сов. власти. Учитывая степень его социальной опасности в условиях данного момента, полагал бы: подвергнуть Брасюка Гордея Ивановича административной высылке в Омскую область...»

Однак вирок Особливої наради при НКВД СРСР був жорсткішим: «...как социально опасный элемент заключить в исправительный трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 28 июня 1941 года».

НЕВІДОМИЙ ПИСЬМЕННИК

Далі його сліди загубилися. У деяких джерелах рік смерті зазначено 1941-й, в інших — 1942-й.

Згадуваний дослідник Іван Науменко встановив, що із пересильної уфимської тюрми в січні 1942 р. Брасюка етапували на північ Свердловської області, де тоді був один із найжахливіших концтаборів у системі ГУЛАГ. Там практично жоден з ув’язнених не міг вижити від холоду, голоду, хвороб. Не добув свого строку і Брасюк, бо захворів і його «доброзичливі» начальники табору «звільнили» помирати деінде.

Повернутися в Україну він не міг і тому знову вибрав уже знайомий Казахстан. Тяжко хворий, у червні 1944 р. він потрапив у районну лікарню в Новотроїцьку (в 10 км від станції Чу Джамбульської області). Звідти написав листа сестрам додому. Лист прийшов із великим запізненням. Сестри зібрали й вислали гроші на адресу лікарні, та відповіді не дочекалися. На запит дружини головний лікар відповів, що за книгами запису такого хворого немає, хоч у листі до сестер Гордій Іванович назвав навіть номер палати.

Отже, можна стверджувати, що помер Гордій Іванович Брасюк улітку 1944 р. у селищі Новотроїцьку Джамбульської області, і десь там міститься його безіменна могила. Могила українського письменника, котрий до останнього подиху «стояв за самостійну Україну». Твори Брасюка залишалися під забороною і не виходили друком 80 років, та й у незалежній Україні невідомі досі. А між тим вони не лише дають уявлення про час, у якому жив і творив письменник, а й мають, за оцінкою спеціалістів, непересічну художню цінність.