Україна «вагітна» своїм Нельсоном Манделою
Післямова до загальнонаціонального туру-презентації українського перекладу автобіографії Нельсона Мандели «Довгий шлях до свободи»
Здавалося б, яке відношення автобіографія Нельсона Мандели, людини з іншого століття і з іншої половини земної кулі, має до українського сьогодення? Чому двоє адвокатів ініціюють та фінансують переклад цієї книжки, а згодом один з них, ставши Урядовим уповноваженим з питань етнонаціональної політики, тиждень колесить країною зі своїм колишнім партнером по юрбізнесу, переконуючи українців, що їм конче треба прочитати історію того, хто став у своїй країні «поєднанням Вашингтона, Лінкольна та Ганді в одній особі»?
Відповідь проста: дивним чином «Довгий шлях до свободи» — книжка не тільки про Південну Африку минулого століття, а й про сучасну Україну. У неквапливій розповіді Мандели про своє довге життя ми наче у чорному люстрі бачимо розповідь про наше колоніальне минуле, про нашу відчайдушну боротьбу за свободу, про спокусу ненавистю як шлях до пекла й про вміння та мудрість зрозуміти й прийняти іншого саме як Іншого, а не спотвореного себе.
Рік тому, коли Мадіба вже відходив у кращий світ, нобелівський лауреат із літератури Маріо Варгас Льйоса написав: «Мандела є найкращим з усіх наявних — і дуже нечисленних в наші дні — прикладів того, що політика є не лише тією брудною та посередньою справою, як думають багато людей, яка допомагає спритникам збагатитися, а гульвісам вижити, нічого не роблячи, а діяльністю, яка може також поліпшити життя, замінити фанатизм толерантністю, ненависть солідарністю, несправедливість справедливістю, егоїзм спільним благом, і що є політики, як от південноафриканський державний діяч, які залишають свою країну, світ, значно кращими, аніж вони були до їх приходу».
Нам, спраглим справжніх реформ, справжньої нової України, за яку ми впродовж останнього року платимо таку неймовірно дорогу ціну, і тому майже зневіреним у можливості еволюційного шляху, Нельсон Мандела повертає віру в політику. Він нагадує, що шлях до свободи ніколи не буває коротким. Що цей шлях — не лише долання перешкод і скидання кайданів, а й — як у «Алхіміку» Коельо — визрівання і становлення тих, хто згодом спроможеться зробити країну справді вільною. Один з висновків, до якого ми несподівано прийшли під час дискусій про першого чорношкірого президента ПАР: «Якщо б Мандела переміг у 30 чи 40, він напевно би став Фіделем Кастро й історія Південної Африки склалася б геть по-іншому».
Інша цікава аналогія, що прозвучала під час обговорень біографії Мадіби: місію нинішніх керівників української держави можна порівняти з місією останніх білих президентів ПАР Пітера Бота та Фредеріка де Клерка — мирно поховати агонізуючу УРСР і допомогти народитись Третій українській республіці. І не слід забувати, що ця місія почесна: де Клерк отримав ту саму Нобелівську премію миру, що й Нельсон Мандела, чи радше вони отримали цю найпрестижнішу нагороду «за роботу з мирного повалення режиму апартеїду та закладання підвалин нової демократичної Південної Африки» одну на двох.
Ми говорили також, що феномен Нельсона Мандела був би неможливий без зрілості та організованості Африканського Національного Конгресу — організації, з якою пов’язане усе життя Мадіби і яка фактично виховала в своїх лавах ту контреліту, що прийшла до влади в ПАР у 1990-х роках. Те, що ця контреліта, прийшовши до влади, не «викинула білих в море», як пропонували радикальні опоненти Мандели, а почала будувати Південну Африку для всіх: чорних, білих, індусів та кольорових, — свідчення політичної мудрості та зрілості організації. Брак аналогу АНК в Україні свідчить про те, що, на жаль, у нас ще немає системної, організованої контреліти, готової перезаснувати країну, нарешті радикально порвавши з радянським минулим.
Що розчарувало? Маючи академічний бекграунд, я зробив ставку у проведенні презентацій на університети, переконаний, що саме студентська авдиторія мала б зрезонувати з геніальною історією великого африканця. Можливо мені не поталанило, але частина провідних вищів, пославшись на сесійну пору, відмовилась проводити запропонований захід у своїх стінах. В інших авдиторія виявилась набагато менш підготовленою до сприйняття книжки. У мене склалось враження, що замість традиційно бути осереддям вольнолюбства, пасіонарності та креативу, провідні українські університети тяжко хворіють на бюрократизм, консерватизм та байдужість. Так само, як наші ЗМІ слабують на невиліковний провінціоналізм: жодне всеукраїнське ЗМІ, окрім «Дня» не відчуло масштабність та символічність події і не написало бодай кілька слів про перший тиждень великого Мадіби в Україні.
А дарма. Мені здається, що всупереч законам медицини Мандела, що прожив дуже важке й насичене життя, відсидів 27 років та слабував на сухоти, дожив до 95-ти саме тому, що чекав того, кому б він міг передати естафету боротьби за свободу. І те, що південноафриканський лідер помер саме тоді, коли в Києві на Майдані розпочалась Революція гідності, для мене глибоко символічно, бо я вірю: саме ми, українці, прийняли від Мандели глобальну естафету лідерства у боротьбі за свободу. Саме тому для нас так актуально сьогодні звучить заповіт Мандели: «Правда полягає в тому, що ми ще не вільні, ми просто здобули свободу бути вільними, право не бути пригноблюваними. Ми зробили не останній крок у нашій подорожі, а перший крок на довшому і навіть важчому шляху. Адже бути вільним — це не просто скинути кайдани, а жити так, щоб поважати й збільшувати свободу інших. Справжнє випробування нашої відданості свободі лише починається».
P.S. В рамках тижня Нельсона Мандели в Україні ініціатори перекладу автобіографії Мадіби Геннадій Друзенко та Олексій Гончарук разом з перекладачем Василем Старком презентували «Довгий шлях до свободи» у Києві, Сумах, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Хмельницькому, Кам’янці-Подільському, Шепетівці, Луцьку та Львові, провівши загалом 15 презентацій.
