Слово Стефаника «зазвучало»... у пластиці акторів «Академії руху»
Кривий Ріг відзначив ювілей улюбленого театру. Немає в місті людини, яка б не знала про «Театр Бєльських», як тут називають витвір Олександра та Антоніни Бєльських, які 40 років тому розпочали шлях дитячої студії пантоміми, а нині створили високопрофесійний театр. Роки роботи сформували самобутність і оригінальність колективу, викристалізували в зміні поколінь унікальний авторський стиль, визначуваний наявністю високої художньої емоційності, обов’язкового філософського умовиводу, оглушливих за силою дії візуально-пластично-зримих образів.
За 20 років професійної діяльності, коли Театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху» став міським і академічним, його шанувальники звикли до того, що тут вистави — не просто відпочинок чи розвага, а тут потрібно включати роботу розуму, щоб уміти прочитувати естетичні та інтелектуальні коди, бути готовим захопитися вишуканим пластичним дійством цього безмовного театру.
Ювілейна афіша «Академії руху» поповнилася новою виставою — пластичною драмою «Дідух» за мотивами новел «Камінній хрест», «Похорон», «Катруся», «Злодій» Василя Стефаника. Автор, сценограф, художник по світлу і режисер О.Бєльський не випадково виносить у назву вистави прізвище головного героя однієї з новел. Без імені вона стає словом із українського фольклору. У давніх традиціях солом’яний дідух був оберегом роду, символом урожаю, благополуччя, багатства і безсмертя. Багатозначність цього образу народжує масштаб сценічної оповіді. Тема змушеної еміграції українців, їх насильницької відірваності від рідної землі, бідування, голоду і неминучості, могутньо піднята Стефаником у своїй прозі, несподівано актуально звучить сьогодні.
Вистава починається зі співу-молитви. У такому своєрідному музичному виконанні (автор музичного образу вистави А. Бєльська), вона звучить велично та піднесено. У ній вічна надія на милосердя Всевишнього. До нього безмовно звертатимуться всі герої, борючись із обставинами свого безправного життя.
Знаком від’їзду за океан стає потяг. Умовність цього образу, завдяки режисерській фантазії, до геніальності проста. Три червоні вогні в глибині сцени, в клубах диму звук потяга, який набирає хід, і повна ілюзія руху цієї махини, яка насувається на глядачів. Тема двірця виступає у виставі метафорою межі між життям і смертю, між буттям і неминучістю.
Ще одна виразна сценографічна деталь, що стає багатофункціональним образом, — коло на авансцені. Це основне місце дії. Коло життя, загального та індивідуального, коловорот того, що відбувається, він перетвориться на плуг, в який упряжеться Дідух (Сергій Бєльський) і потягне, щоб засіяти свою землю. У жорна, які перемелюють не зерно, а... людей, вони в сповільненому рапіді зісковзують із подіуму, і падають немов у землю. У бричку, на якій вони з Дружиною (Вікторія Івасих) повезуть свою вмираючу Катрусю (Наталя Корчак). Який пронизливий танець її звільненої душі. А похоронна процесія односельців із маленькою, немов іграшковою труною. Зірвані з голів хустки жінок відчайдушно злітають угору й опускаються як грудки землі, хоронячи дитяче тільце.
Напруженість дії передається надзвичайно насиченою палітрою пластичного малюнка. Виконавці з виразною мімікою, дивовижною пластикою, технікою руху створюють колоритні композиційні картини, які становлять сюжетний ланцюг. Навіть тим, хто не знає творчості Стефаника, зрозумілий сюжет про трагедію мешканців одного села, родини Івана Дідуха в той момент, коли їм потрібно покинути батьківщину, коли вони змушені зробити це проти своєї волі. Але від’їзд цей означає не просто розставання з батьківщиною, він рівнозначний смерті.
Кульмінацією стає сцена, в якій Дідух-Бєльський в хустку, де колись у нього був загорнутий хліб, набирає жменями уявну рідну землю...
У новелі Іван Дідух ставить по собі на батьківщині кам’яний хрест, тим самим кажучи, що тут залишається його могила, життя закінчилося. Цю фінальну крапку у виставі О.Бєльський ставить на найвищому градусі співпереживання героям. Дерев’яний брус, який стає підставою хреста, Дідух-Бєльський і Дружина-Івасих у виразній мізансцені несуть угору, здійснюють свій шлях на голгофу. І замруть на вершині подіуму, утворивши своїми фігурами хрест. Таким подвійним розп’яттям посилюється образна метафора розп’яття всього народу.
Після «Дідуха» театру «Академії руху» зрозумілою стає відповідь на запитання — «По кому хрест?» Без рідної землі, цей хрест — по нас!
