Підводні камені демократії

Парламентаризм здатен до самогубства, якщо цей парламентаризм не є відповідальним

Перші тижні роботи Верховної Ради VIIІ скликання, як на мене, засвідчують, що новий депутатський корпус,  більшість якого становлять, так би мовити, «дебютанти»,  дещо хизується тією роллю, яку парламент відіграє в житті держави. Що ж, це зрозуміло. Адже відбулося воскресіння парламентської демократії в Україні – й це після того, як режим Януковича звів роль Ради до «голосувальної машини», що «заводилася» від помаху руки Чечетова; після того, як внаслідок Революції Гідності склад парламенту перестав відображати суспільні настрої; після того, як роль головної «тяглової сили» в структурах влади об’єктивно перейшла до президентської Адміністрації та до уряду… Так, це воскресіння позначене певними ганджами в діяльності Ради – але з ким не буває? Особливо на початку роботи. Тим більше, що всі добре знають: у «справжній» Європі, куди ми так прагнемо, саме парламентська демократія, зосередження більшості владних повноважень у руках депутатів забезпечує політичну, соціальну та економічну стабільність. От і в нас так буде, тож не треба звертати особливої уваги на нинішні депутатські «ляпи»…

Що ж, ці міркування правильні, але таку ситуацію маємо сьогодні, й постає вона нерідко як результат складних, драматичних, а часом – і трагічних процесів. Бо сама по собі парламентська демократія без берегів і без противаг не гарантує ані політичної стабільності, ані економічного поступу, ані відповідальної перед суспільством та історією влади. Особливо це стосується держав, які тільки-но відновили свою незалежність, чи щойно здобули її.

Прикладів справедливості цієї тези європейська історія ХХ століття дає чимало, дозволю собі зосередити увагу читачів «Дня» на трьох із них.

Як відомо, Польська держава відновила своє існування наприкінці 1918 року. Далі був період воєн із сусідами, а в листопаді 1922 року відбулися перші в історії країни демократичні парламентські вибори. У підсумку жодна політична сила – ані ліві, ані центристи, ані праві й ультраправі, ані представники національних меншин – не отримали переваги в Національних зборах. Тож у парламенті розпочався період перманентної турбулентності, виникали нестійкі альянси та коаліції, які здебільшого швидко руйнувалися, отже, в чотири наступні роки в Польщі правили аж шість урядів, кожен із яких проводив свою, несхожу на інших, соціально-економічну політику.

Для початку після виборів чинний уряд Юліана Новака, який спирався на лівих і лібералів, було усунуто; на чолі виконавчої влади в грудні 1922 року став генерал Владислав Сікорський, який спирався на помірковані парламентські фракції. Генерал-прем’єр намагався приборкати інфляцію й протистояти радикалам усіх ґатунків. Тож ліві вважали Сікорського занадто правим, праві – занадто лівим; в результаті наприкінці травня 1923 року уряд було відправлено у відставку, а новим прем’єром – речником правих та ультраправих фракцій – став Вінцентій Вітос. Унаслідок, м’яко кажучи, не надто грамотних економічних дій влади в країні спалахнула гіперінфляція. Якщо в травні за один долар давали 52 тисячі польських марок, то в грудні – аж 6 мільйонів. Ясна річ, помітно посилився страйковий рух. У відповідь уряд було переформовано шляхом введення туди прихильників жорсткої лінії, таких, як віце-прем’єр Корфанти. У листопаді в Кракові спалахнуло антиурядове повстання, придушене владою – 30 убитих, сотні поранених. Паралельно активізувалося підживлюване з Москви комуністичне підпілля, яке не гребувало масштабними терактами проти «панської влади». На терени Польщі були перекинуті з СРСР диверсійні загони, які вдавали з себе «червоних партизанів». У грудні парламентські сили знову перегрупувалися; уряд Вітоса відправили у відставку, новим прем’єром став знаний економіст-прагматик Владислав Грабський, який спирався на парламентське представництво поміркованих правих і центристів.
І хоча Москва не припинила підрівних дій, цей уряд протримався майже два роки і зумів досягнути чималих успіхів у економіці. Нестабільну польську марку було замінено стабільним злотим, гіперінфляція зникла, розпочалася земельна реформа, були розгорнуті масштабні роботи з модернізації війська, зі створення власного військово-промислового комплексу та з будівництва морського порту в Гдині. Але врешті-решт амбітні противники уряду Грабського зуміли сколотити проти нього більшість парламенту, поставивши в провину прем’єрові негативний вплив на польську економіку від падіння експорту; і хоча це падіння було спричинене процесами на світовому ринку, в листопаді 1925 року Грабський змушений був подати у відставку.

Наступний уряд, як і раніше – на основі нової депутатської коаліції, – сформував Олександр Скшинський. Він спирався на компроміс правих, лібералів і соціалістів, отже, проіснував недовго. Знову почалася інфляція, яку так і не змогли здолати, безробіття зросло, розпочалися нові хвилі масових страйків, тому на початку травня 1926 року глава уряду після конфлікту з соціалістами подав у відставку. На чолі виконавчої влади Польщі знову став Вітос, тепер уже як відвертий представник ультраправих. У відповідь ліві партії заявили, що йдеться про «виклик усій польській демократії».

У цій ситуації, спираючись на загальне невдоволення населення і на його потяг до «сильної руки», маршал Юзеф Пілсудський, який увесь цей час провів ніби в політичному затінку, знову вийшов на передні рубежі політики. 12 травня вірні Пілсудському війська підняли повстання, й до кінця дня 14 травня з боями оволоділи Варшавою. У жорстоких боях загинули 379 осіб, поранено було понад тисячу. Після цього в Польщі майже на десять років встановився авторитарний режим маршала Пілсудського, а значення парламенту аж до часів демонтажу комунізму, тобто на 60 з гаком років, зійшло на пси.

І хоча сам Юзеф Пілсудський відмовився обійняти посаду президента (на його пропозицію, главою держави став професор Ігнацій Мосцицький, прем’єром – Олександр Скшинський), але реально з-за лаштунків політичними процесами керував він. Почався період «правління полковників», оскільки оточення Пілсудського складалося, в основному, з діючих офіцерів або ветеранів Війська Польського; 1939 року саме «правління полковників», які реально були непідзвітні суспільству, стало однією з головних причин воєнної катастрофи після підтриманої Сталіним гітлерівської агресії…

Зауважу, що схожі процеси розгорнулися й у державах Балтії.  1926 року – в Литві,  1934 року – в Естонії та Латвії відбулися державні перевороти, які призвели до влади правоконсервативні сили й звели роль парламентів до мінімуму. На Балканах у ті ж роки відбулося те саме – іноді у значно більш радикальних і кривавих формах, як-от у Болгарії 1923 року. Так чи інакше, парламентська демократія в ті часи виявилася дискредитованою на користь правління «сильної руки» в особі «національного вождя» чи «провідної партії» – й винні в цьому не тільки інтриги комуністів, фашистів і монархістів, а й самі депутати відповідних законодавчих органів.

Дещо інакше події розвивалися в Німеччині, яка на початку 1930-х років намагалася подолати тяжкий вплив наслідків світової економічної кризи. Там з березня 1932 по березень 1933 року відбулося аж п’ять виборчих кампаній: дві президентські, три – позачергові парламентські. Годі й казати, що впродовж цього року не існувала стійка парламентська більшість, і хоча за Ваймарською конституцією така більшість була для уряду за певних обставин не обов’язковою, один одного змінили четверо канцлерів, кожен із яких проводив істотно відмінну від іншого соціально-економічну політику. А на додачу суспільну напруженість посилювали масштабні зіткнення радикальних політичних сил, нездатність депутатів та мас-медіа піднятися над поточною колотнечею, постійні страйки, локаути, масові заворушення, і не в останню чергу – активне втручання Москви через Комінтерн у німецьку політику.

Отож: у травні 1932 року відбулася відставка уряду Генріха Брюнінга, який у соціально-економічній царині посідав ліберальні позиції. 1 червня прем’єром було призначено Франца фон Папена, який найменше цікавився економікою, а найбільше – політичними інтригами з метою втримання влади. Тому 4 червня було оголошено позачергові парламентські вибори. 31 липня вибори відбулися, але Рейхстаг одразу було розпущено, бо результати виборів не задовольнили ані президента Гінденбурга, ані канцлера. 6 листопада відбулися нові парламентські вибори, за їхніми результатами було сформовано уряд меншості на чолі з генералом Куртом Шлейхером, який проводив популістську соціальну політику і був ідейно близьким до лівих націонал-соціалістів на чолі з Отто Штрассером. Проте в Рейхстагу уряд не мав стабільної підтримки. Врешті-решт 28 січня 1933 року кабінет Шлейхера було відправлено у відставку, а канцлером 30 січня став Адольф Гітлер. 5 березня пройшли «чергові позачергові» парламентські вибори. Їхні наслідки добре відомі. Утім, не дивно, що у своїй масі німецькі виборці розчарувалися в парламентаризмі (загальне число розчарованих у березні перевищило 60%, адже, крім націонал-соціалістів та їхніх союзників, до числа ворогів парламентської демократії слід додати й комуністів). Але ще влітку 1932 року загальне число прихильників тоталітаризму серед виборців перевищило 52% – і не дивно, бо вся ця колотнеча відбувалася на тлі того, що для 40% німецьких сімей основним джерелом прожиття стала соціальна допомога…

На перший погляд, негативний досвід 1920-1930-х років мав датися взнаки. Але ні! Після Другої світової війни у Франції запанувала парламентська демократія без берегів; за Конституцією 1946 року, Національні збори (нижня палата двопалатного парламенту) мали право затверджувати бюджет, оголошувати війну, підписувати мир, висловлювати довіру чи недовіру урядові. Президент обирався обома палатами і мав символічну владу, адже склад і програма уряду затверджувалася Національними зборами, що останні на повну силу й використовували. За 13 років за умов передової парламентської демократії в країні змінили один одного аж 25 урядів, сформованих на основі чинної на конкретний момент парламентської більшості. Найбільш успішним урядам вдавалося покерувати трохи більше року (уряди Блюма, Мендес-Франса, Гі Моле), найменш успішним – один-два тижні. За таких обставин зростання економіки, яке почалося було після війни, змінилося стагнацією; остання ж призвела до значної інфляції та серії масштабних трудових конфліктів. А на додачу Франція втяглася в тяжку колоніальну війну в Алжирі.

Не дивно, що у травні 1958 року військові виступили з вимогою передати владу генералові Шарлю де Голлю, а 1 червня того ж року він очолив уряд і невдовзі змінив Конституцію, встановивши режим власної президентської влади. Впровадження нового режиму відбулося через загальнонаціональний референдум 28 вересня 1958 року, коли за нову Конституцію висловилося майже 80% розчарованих у парламентаризмі виборців. На щастя, сам де Голль істотно відрізнявся в кращий бік не лише від Гітлера, а й від Пілсудського. Та чи був десь на небесах запрограмовано сценарій, за яким повоєнна Франція, яка зайнялася іграми з безкраїм парламентаризмом, все ж мала уникнути тоталітарного правління? Чи це воля щасливого історичного випадку та свідчення ролі визначної особистості в історії?

Отож парламентська демократія – це дуже добре, але вона, як бачимо, у жодному разі не має бути без берегів; потрібні противаги та стримувальні механізми, які не дадуть депутатам надто хизуватися своєю роллю в житті країни. Інакше кажучи, парламентаризм здатен до самогубства, якщо цей парламентаризм не є відповідальним. А на додачу депутатський корпус країн із неусталеною демократією має якнайшвидше освоювати вміння керувати, бо інакше парламентарії хотітимуть робити все якнайкраще, а вийде казна-як.