Сцена для актуальної драми

У місті Лева зусиллями ентузіастів відкрито Першу сцену сучасної драматургії «Драма.UA». Про необхідність створення такого майданчика всеукраїнського масштабу в Києві говорять багато й часто — а львів’яни вже це зробили, і їхній досвід тепер може стати у пригоді.

Організатори Першої сцени називають своє дітище «постійно діючою платформою для презентації актуальних драматургічних текстів» у різних форматах — сценічних читань, ескізів до вистав та ін. Повноцінних багатофігурних постановок наразі не обіцяють (для цього немає ні належного приміщення, ні ресурсів), та камерні вистави цілком можливі. Першою такою прем’єрою є «Лондон» молодого білоруського автора Максима Доська — історія мінського сантехніка Гени, котрий потрапляє до Лондона (режисер — Павло Ар’є, виконавець — актор Театру ім. Л. Курбаса Ярослав Федорчук).

Звичайно, називати власноруч розчищену й мінімально обладнану велику кімнату в надрах Львівського муніципального театру ім. Лесі Українки сценою — занадто гучно. Та, з іншого боку, це задає вектор на перспективу: довгий шлях, як відомо, починається з першого кроку.

Існування у приймах, звісно, породжує певні проблеми та незручності, проте воно наразі є обопільно вигідним. Адже глядацькі потоки перехрещуються, об’єднуються, до «шокових» в естетичному сенсі подій (на кшталт читання знаменитої п’єси Сари Кейн «Підірвані») долучається публіка, до того ж не надто задоволена тихим і мирним триванням львівського театрального життя — і таким чином торує стежку до театру як такого. Тим більше що для глядачів на найближчий час заплановано додаткову цікавинку — спільні читання драматургічних текстів із глядачами під назвою «Драмгурток».

Заради справедливості зауважимо, що Перша сцена створена не на порожньому місці. Її команда (насамперед, головний ідеолог Оксана Дудко) має десятирічний досвід організації міжнародних театральних заходів — фестивалів, постановок, гастролей, показів — під брендом Мистецької майстерні «Драбина». Одним із цих проектів є конкурс п’єс «Драма. UA», котрий проводився уже вп’яте. Щоправда, від традиційного фестивалю — із читаннями, обговореннями, майстер-класами драматургів, критиків, режисерів з України та Європи — зараз вирішили відмовитися, бо не на часі. Але читання п’єси-переможця — нею стали «Полярники» (автор сховався під псевдонімом М.) — буде презентовано якраз на Першій сцені.

Загалом тематика п’єс, поданих на конкурс, і тих, що місяцем раніше читалися та обговорювалися на традиційному Тижні актуальної п’єси у Києві, засвідчила відчутний поворот драматургів у бік соціальних проблем.

Більшість авторів ще погано уявляє собі специфіку сцени і, відповідно, майже не враховує її. Це зрозуміло: зв’язок між вітчизняною драмою й театром в Україні зруйнувався кілька десятиліть тому, тож молодим авторам просто нема де і як набути відповідного досвіду й навичок. Але якщо на початках таких конкурсів та читань п’ять років тому драматурги більше виносили на загал потоки свідомості та доволі абстрактні фантазії, то зараз очевидним є їхнє намагання рефлексувати щодо гострих питань сьогодення: так, мінімум у половині представлених п’єс (близько двох десятків, відібраних із поданої сотні, — на Тижні, та сім текстів із 68 — на «Драма.UA») так чи інакше фігурують Майдан, АТО, Донбас...

Інша річ — наскільки продуманим та глибоким за думкою є таке «швидке реагування». Некоректно було б звинувачувати авторів у чистій кон’юнктурності (адже їхні намагання виглядають вкрай щирими), проте у підсумку квапливість та вливання «нової» проблематики у «старі» схеми не призводить до переконливого мистецького результату. Очевидно, відомий принцип «вранці в газеті, ввечері — у куплеті» може бути ефективно втілено лише у вербатимі, документальній драмі, авторські ж тексти потребують часу, щоб матеріал відлежався, відстоявся. До речі, саме так міркує і головний редактор варшавського часопису «Театр» Яцек Копцінський. На нещодавній презентації українського числа журналу він порівняв Україну після Майдану із Польщею після загибелі президента Качиньського та представників польських еліт: мовляв, лише зараз, коли минуло кілька років, сцена починає адекватно реагувати на цю національну трагедію — але не напряму, не лобово, а опосередковано, узагальнено. Очевидно, українській драматургії й театрові ще тільки належить подолати цей шлях.

Наразі ж, хоч як це парадоксально, найкращі відгуки здобули тексти, не пов’язані напряму з поточним моментом. У Києві одним із фаворитів стала п’єса Людмили Тимошенко «Не мона відержат» — дотепна переробка безсмертного «За двома зайцями» М. Старицького у стилі такого собі «жлоб-арту». І в Києві, й у Львові було відзначено п’єсу Дмитра Левицького «Перукарі» — жорсткий треш у традиціях театру абсурду, дуже театральний та динамічний. Нарешті, у «Полярниках» — п’єсі-переможниці конкурсу «Драма. UA» — теж є згадка про «світлошумові гранати на площі» та про далеку війну в Європі. Але тут це — лише тло, найголовніше — відчуття світу та одне одного людьми, які з власної волі опинилися в буквальному сенсі «на краю світу», на закинутій антарктичній станції за Південним полярним колом. Тонкий, поетичний і водночас доволі жорсткий текст приваблює і своєю атмосферою, і тими широкими можливостями, які він відкриває для режисерської фантазії.

Головний висновок із драматургічно-театральної осені-зими в Україні такий: вітчизняна драматургія є, вона шукає зв’язків із реальним життям та реальним театром, попит на актуальну драму (і нашу, і закордонну) теж є, він збільшується, отже, є й перспектива, й очікування, й інтрига на майбутнє.