«Найбільшим позитивом є наша визначеність»

Ігор Гулик, головний редактор, директор «Львівської газети»:

— Коли мені пропонують поділитися враженнями на тему, що хорошого і що поганого залишилося, скажімо, в минулому місяці, рука так і норовить написати цитату класика: «З журбою радість обнялась». У принципі, так воно і є в людському житті, коли, звісно, не бути викінченим циніком або ж безнадійним оптимістом.

До війни на сході ми вже звикли, — це страшно визнавати, але, далебі, це саме так — звикли до щоденних повідомлень про втрати, поранених, ставимося до цієї жахливої статистики майже як до прогнозу погоди. До тієї миті, коли раптом отак, немов сніг на голову, не впаде нам втрата серед знайомих, близьких...

Постійні перемовини політиків — вітчизняних, закордонних — теж не в дивину. Однак якщо раніше ми уповали на них, мов на манну небесну, як на факт, після якого нарешті завершиться оцей кривавий, безглуздий і жахливий танок смерті, то тепер бар’єр доконечності будь-яких результатів розмитий — нам зрозуміло, що високі слова з плином часу та бойових дій знецінюються, маліють, порохнявіють...

Добре, що Мінськ-2 засвідчив прихильність до України всього світу, гірше — що після перемир’я надалі триває війна, гинуть люди, горять наші міста. Погано, що з противником, і це очевидно, дедалі важче розмовляти з дипломатичними реверансами, адже з певного моменту ми переконалися, що він — ворог — ліпше чує мову зброї. Бажано — важкої.

Зле — що на війну з кожним днем мобілізують дедалі більше чоловіків, відриваючи їх від родин. Добре, що ця мобілізація допомогла нам позбутися легковірної впевненості в тому, що кожен здатен на чоловічий вчинок. Тепер ми знаємо, що удару варто сподіватися не лише з-поза лінії фронту, а й у тилу. А це — досвід, кажуть, що він безцінний.

Вчасно, дуже вчасно влада подає нам сигнали про бажання діяти не тільки на лінії зіткнення, а й — чого довго чекали — зачищати хвости. Хтось, вочевидь, таки відповість за злочини проти Майдану, когось доведуть до суду за те, що розбурхував пристрасті, наближав біду до нашої хати. Коли справедливість торжествує, з’являється віра. А це — позитив.

Принаймні, може, не стовідсотково, але вже напевно знаємо, чого хочемо, за що воюємо — хто з автоматом, хто у волонтерських сотнях, хто постійною молитвою за найдорожчих там, на передовій. І так само напевно знаємо, чого не хочемо — війни, розрухи, розбрату. Тобто найбільшим позитивом після зими є наша визначеність.

Суто по-людськи приємно, що з кожним днем ближчає весна. Попри природні передчуття тепла й відродження довкола, добре від усвідомлення, що із сонечком та погіддям затишніше стане комусь в окопі, не доведеться спати на мерзлій землі, ховатися від пронизливого снігу.

Тетяна ВЕРГЕЛЕС, заступник головного редактора інформаційної агенції ZIK:

— У контексті війни добре й погане переплетено в клубок — і нерідко про одну й ту ж подію чи ситуацію можна сказати щось зовсім протилежне. Саме цими днями я зрозуміла — кажу: «Як добре!» — про те, що ще рік тому сказала б: «Яка біда!». Тиждень тому під Дебальцевим був важко поранений бойовий побратим мого загиблого племінника Андрія Бернацького. Андрій його кликав «Льончик». Льончику ампутували ногу вище коліна, він у госпіталі в Дніпропетровську. Сестра Андрія плаче, почувши це, а Леонід крізь наркоз ще примудряється заспокоювати її: «Чого ревеш? Та це лише нога! Протез поставлю й буду бігати-стрибати!». І я, засинаючи, думаю про це і тихо радію: «Добре, що не хребет постраждав і голова ціла...» Зате у колеги-журналіста покалічило на фронті зятя. Перша звістка: дуже важкий, стопу відірвало. І яке ж було полегшення, коли з’ясувалося, що все не так страшно, стопа ціла. А півроку побути з апаратом Єлізарова — це дрібниці життя... «Дрібниці життя», що, прориваючись до Дебальцевого, підірвалася на фугасі машина, в якій був керівник міліції Львівщини Дмитро Загарія та командир батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Львів» Ігор Вольський. Головне — живі. Поранені, але живі. Добре, що громада не помилилася в Загарії, коли наполягала — саме він має очолити міліцію в області. А казали «згори»: вік не підходить, застарий, здоров’я не те — був колись поранений, коли затримував злочинця... А ситуація під Дебальцевим засвідчила: таких мужніх, надійних та витривалих, як Загарія, ще пошукати треба...

Погано те, що не загоюються душевні рани. Матері сниться загиблий син. Заспокоює її: «Тут мені добре, тільки буває дуже холодно...» Прокидається в сльозах. Кажу: «Запали свічку — зігріється». Хто дасть цьому раду? Мабуть, час. Він же й закарбує найважливіше. «Я знаю про Путіна. Путін убив нашого Андрюшу», — каже моїй сестрі, своїй бабусі, п’ятирічна Вікуся, племінничка Андрія. Отака історія, яка закарбовується в генетичну пам’ять. І добре, що розвіються міфи про два братських народи. Ми, наші діти й онуки тепер без сентиментів та ілюзій дивитимемося на Росію, і це якось надійніше для України — вирветься нарешті із замкненого кола.

А Мінські домовленості... Добре це чи погано? Багато наших хлопців полягло під час першого «перемир’я». Тому має рацію муфтій Саїд Ісмагілов: «Треба зберігати спокій і чистити кулемет».

Галина ВДОВИЧЕНКО, письменниця, заступник головного редактора газети «Високий Замок»:

— Погане всім відоме, воно у нас спільне. Гинуть люди, і ми ніяк не можемо зробити так, щоб це зупинити. В нас вчепився мертвою хваткою путінський злочинний режим, вимотуючи, не даючи рухатися вперед. Це його передсмертні конвульсії, але він ще чимало біди нам накоїть. Погано, що дотепер світ не може нас підтримати там, де ми чекаємо на його підтримку — допомогти перекрити кордон, допомогти зафіксувати пересування важкої військової техніки, тобто надати необхідні докази того, що насправді відбувається. Це реально зробити, маючи сучасні технічні можливості, коли навіть копицю сіна можна відзняти з космосу. Чому це не робиться?

Погано, що дотепер немає судової реформи, з якої мали б починатися суттєві зміни в суспільстві. І ще багато інших украй потрібних змін не відбувається чи відбувається надзвичайно повільно.

Із хорошого. Це дієва підтримка волонтерів, допомога пораненим та їхнім сім’ям, переселенцям. Хтось ділиться грошима та речами, хтось — конкретною роботою... Це те, що дає відчуття єдності та впевненості: ми неодмінно переможемо.

Галина ГУЗЬО, журналіст, промо-менеджер:

— Попри все, життя триває! Люди закохуються й одружуються, народжують дітей, підкорюють особисті та професійні вершини... До речі, на цю приємну тему: одним із позитивних вражень останніх днів для мене було публічне освідчення молодого івано-франківця своїй дівчині — хлопчина запропонував коханій руку і серце прямісінько на сцені Івано-Франківської філармонії, під час сольного концерту Павла Табакова.

Погане можна перелічувати довше, але чи варто? Пережите торік годі стерти з пам’яті, тому на серці дуже неспокійно. Оце жахливе відчуття, коли не знаєш, що буде завтра, вибиває ґрунт під ногами. Але, попри все, стараєшся брати себе в руки і наче мантру повторювати: «Життя триває!». А сил, коли, здавалося б, розпач і печаль заливають тебе з головою, додають такі велети духу, як Надія Савченко, військові-герої, жертовні волонтери. Завдяки їхнім прикладам розумієш, що належиш до нації, яку недарма жодне зло не змогло винищити упродовж століть. Усе у нас і в нашої країни буде добре! У це треба вірити, цього треба прагнути і, головне, — на своєму місці робити свою справу чесно й віддано — так, щоб вона працювала на загальне благо нашої держави — на її культуру, економіку, політику...